Записка

РОЗДІЛ 7

Записка

Родіон Олегович, сидів у просторій вітальні на канапі. За великими вікнами, люди метушилися туди сюди, не дивлячись на неймовірну спеку. Навпроти мене, сиділа задумана Ніка, я дивився на вимкнений телевізор.

 - Ви робили експертизу почерку? – запитала мене дівчина.

 - Ні, — я замовк, — Ти, хочеш сказати, що записку написала не Ліза?

 - Та, все може бути.

Щоб провести почеркознавчу експертизу, потрібен був зразок її почерку. Хтозна, чи у мене таке є.

 - Вона ж шкільна медсестра? – перепитала Ніка, - А значить, у школі, сто відсотків, є якісь її папери.

Але для цього, треба було їхати аж у Київ. Я думав, а Вероніка, знайшла сайт її школи, і номер директора.

 - Добрий день… Вас турбує Родіон Марчук, наречений убитої медсестри вашої школи…Угу…Мені, дуже треба, щоб ви надіслали якийсь документ, із Лізиним почерком…Угу, дякую.

 - І?

 - Постарається, сьогодні ж відправити, але я думаю, навіть якщо це, і не Ліза, це все одно не виведе нас на убивцю.

Провівши, махінації з листом, експерт сказав:

 - Почерк ніяк не сходиться, неозброєним оком це важко помітити, але у листі, букви н і у, дуже закручені, це говорить про те, що автор, кудись спішив. Написано дуже грамотно, це точно була людина з освітою, - він замовк, - Можливо, це був чоловік.

Ми їхали в місто вже потемну. Дорога була, абсолютно чистою, а по боках височіла кукурудза.

 - Отже, - почала Ніка, - Убився, спочатку вбив Лізу, а потім написав листа, щоб ввести тебе в оману.

Я мовчав, в голові у мене, був справжній каламбур з думок.

За два тижня до вбивства

Ліза знову поспішала до Олександра, тіки вже не до ресторану, а до лікарні. Лікарня була неймовірно великою, мала десять поверхів, і повністю відблискувала на сонці. Вона піднялася ліфтом, на сьомий поверх, і пройшла коридором до одинадцятого кабінету

Гнатенко Олександр Миколайович

Було написано на табличці, що висіла на дверях кабінету. Ліза постукала та увійшла. Вона побачила, дуже збентеженого коханого, який щось складав у пакет для сміття.

 - Привіт Ліз, - озвався він, - Як справи?

 - Привіт, наче нормально.

Закривши шафу, він видихнув і усміхнувся.

 - А що, вже два? – запитав він.

 - Так, дві години. Ми йдемо в парк?

 - Так, зараз я винесу сміття, і підемо.

Він переодягнувся, взяв пакет, і пішов, взявши Лізу під руку. Вони пішли в гідропарк. То, було неймовірне місце, по суті, це острів, який розташований між лівим і правим берегами Києва. Спочатку ми пішли до музею під відкритим небом, “Україна в мініатюрі”. Це були, мальенькі фігурки українських пам’яток, наприклад, верховна рада, київський національний університет, станція метро, річковий вокзал, золоті ворота і ще, незліченна кількість всього. Для Лізи, як любителя історії, цікаво було це все оглянути, але Олександру було нудно, він не любив музеї і майже безлюдні місця, йому треба екшн.