Ліза

РОЗДІЛ 6

Ліза

Не встигши розігнатися, я знову зупинився, затори були, нереально великими. Ми сиділи в мовчанці, під звуки радіо. Я зробив гучніше, бо почув прикольну пісню.

 - Нетреба, — сказала Ніка, — Я хочу, почути відповідь на питання.

 - Це яке?

 - Нероби із себе дурника, ти ж детектив.

 - Це, дуже болюча тема.

 - Можеш повністю відкритися мені, — тихо мовила вона.

Я довго думав, вона чекала.

 - Ліза була моєю нареченою.

 - А чому була? Розійшлися?

 - Її убили.

 - Оу, — запала мовчанка, — Вибач, я не знала…

 - Та нічого.

 - А убивцю знайшли?

 - Ні, справу закрили.

 - А як її убили?

 - Моїм кухонним ножем, — сумно сказав я.

 - Як саме?

 - Я не хочу, вдаватися до подробиць, та й тобі, буде нецікаво.

Знову мовчанка. Ми якраз зупинилися біля світлофора.

 - Я криміналіст, — сухо промовила Вероніка.

 - Он як, — не може бути, подумав я, але не сказав, — Удар ножем, прямо в серце. Ні відбитків, ні слідів.

 - Працював профі, можливо лікар.

 - Я теж так думав, друзів лікарів у неї не було..

Вона урвала мене.

 - Або, ти про них не знав.

 - Можливо.

 - У вас були, перед тим якісь сварки, конфлікти?

 - Ні, не було. Відкрий бардачок, і дістань звідти білий конверт.

Відкривши, вона прочитала записку, яку написала мені Ліза перед смертю:

         Любий Родіоне,

         Я йду від тебе назавжди.

         Я вже не повернуся.

         Вибач мені.

         Завжди житиму із тягарем на душі від того, що учинила.

                                                                                               Ліза

 - Це означає, — вона продовжила, — Що у Лізи, був коханець!

 - Означає, — сумно відказав я.

Ніка запропонувала, пообідати в ресторані, що знаходилося біля її будинку. Я замовив, смажені крильця і салат, а Вероніка, стек поданий на лаваші.

 - Розкажи мене про Єлизавету.

 - Ну, — почав я, — Вона була з тих дівчат, яким не потрібен макіяж. Любила смажену їжу, була шкільною медсестрою. В дитинстві, часто подорожувала по Європі з батьками.

 - У неї були вороги?

 - Ні.

За місяць місяці до вбивства

Єлизавета йшла швидкою ходою, на дуже важливу зустріч. У школі, вона працювала з восьмої до чотирнадцятої, Родіон був весь у справах, а тому вона бігла в ресторан. Їй виднілася велична, монументальна скульптура “Україна - Мати”. На дворі, був теплий січневий день, з дахів будівель, скрапував розтавший сніг. Підходячи до ресторану, вона глянула на годинник. Встигає. Зайшовши, почала шукати очима, трохи пройшла вглиб, і побачила його.

Він сидів за сьомим столиком, а це, був щасливий номер для Лізи. Побачивши її, він усміхнулася.

 - Привіт пупсику, - промовив він.

Замість привітань, Ліза його поцілувала.

 - Я так скучила за тобою, ти просто не уявляєш! – з вогнем у очах, промовила вона.

Перед нею сидів, високий блондин. Він був одягнений у обтяжуючу футболку, через яку було видно, його рельєфне тіло.

 - Пане Олександре, - мовила до нас офіціантка, - Що будете замовляти?

 - Мені будь ласка, філе оленини в кисло солодкому соусі та мальенький кусочок медовика, - попросив Олексндр, - Що буде пані Єлизавета?

 - Я буду, крем суп зі шпинату, лосось, та яблучний штрудель.

Офіціантка угукнула і вшилася геть.

 - Я так люблю твої очі, - промовив він, - Ці прекрасні темні очі. Коли я дивлюся в них, то наче поринаю у безмежну пітьму, туди, де я ніяк не зможу без тебе.

 - Я тебе теж, дуже сильно кохаю! – на емоціях мовила Ліза.

Кожен його комплімент, для неї був неймовірно приємним. А вони були постійно. Крім компліментів, Олександр постійно дарував їй квіти та маленькі подарунки, все те, чого майже ніколи не робив Родіон. Він вважав що квіти – це марна трата грошей, а компліменти від нього, звучали якось кепсько.

Їм принесли страви, вони почали їсти, під прекрасну розповідь від Олександра.

 - Ти уявляєш, сьогодні до мене подзвонила моя постійна пацієнтка, стара бабуся, та запитала скільки годин, я їй кажу десять, а вона мені дев’ять, я їй знову десять, а вона перепитує чи дев’ять. Ну глуха як тетеря, - Ліза почала сміятися, і люди за сусідніми столиками почувши їхню розмову, теж гиготали.

Після ланчу, вони вирішили, прогулятися набережною, з неї, відкривався прекрасний вид на Дніпро. Почало вечоріти і холодати.

 - Коли ти розкажеш Родіону про нас? – запитав Олександр, - Я вже не можу, так переховуватись, від якогось задрипаного детектива.

 - Скоро, обіцяю, - упевнено сказала Ліза.

 - Поїхали до мене?

Вона згодилася, тому що знала, Родіон і не згадає про неї наступні два дні, він переїхав, а кабінет залишився у старій квартирі з якої він не вилазить.

Почувши згоду, Олександру дуже зрадів, так як, на ніч, вони залишаються в край рідко. Він посадив її в свій спортивний авто, і вони помчали. Тоді Ліза знову почала думати, звідки у простого сімейного лікаря, форд мустанг?