У дорозі

РОЗДІЛ 4

У дорозі

2018 рік

За два місяці, поліція не накопала абсолютно нічого, у рапорті вони написали, що це було самогубство і закрили справу. Я, навіть і не намагався вести розслідування, оскільки був дуже ображений через ту записку. Вона хотіла піти від мене, але їй хтось завадив.

Ян, порекомендував мені поїхати у відпустку, та побути на самоті.

 - А чом би й ні, — скрикнув п’яний я, — Завтра зранку вирушаю!

Вирушити зранку, у мене не вийшло. Прокинувшись у залитій сонячним промінням квартирі, я ледве піднявся з ліжка. Голова тріщала від болю. Я прийняв холодний душ, думав він мене підбадьорить. Але ні. Порившись в холодильнику, я знайшов, минуло місячний йогурт, пусту пляшку віскі та одне яйце. Його я й посмажив його.

Похапцем поснідавши, я згадав вчорашню розмову в барі, про відпустку. На дворі було 17 червня, тому я склав плавки та футболку на заднє сидіння свого фольксвагена, та вирушив в Одесу.

Дорога виявилася неймовірно нудною та жаркою. Термометр показав сорок один градус тепла.

 - Жаркувато, — промовив я сам до себе та завів двигун.

Гул карти сказали, що дорога по автобану Київ – Одеса, буде становити чотириста сімдесят вісім кілометрів. Я надів сонце захисні окуляри, та почав петляти через затори Києва. З міста я виїхав об одинадцятій годині дня.

Я увімкнув музику, щоб було веселіше, по радіо грала пісня “Плакала”, яка булла в топ чартах цього року.

Першу зупинку я зробив біля Умані. З заправки, було видно перші обриси міста. Я зайшов в магазин, що був біля заправки. Мене вразив асортимент який там був, полиці були завалені різноманітними продуктами. У мене почали розбігатися очі. У висновку, я з’їв два хотдоги і купив пляшку води.

На морі, я не був ніколи, тому і не знав що собі про нього уявляти. Здебільшого, я думав про Лізу і тата. Це дві найголовніші людини, які були в моєму житті. Взагалі, Єлизавета була дуже скритною людиною як.. мої думки, перервав знак в’їзду

ОДЕСА

МІСТО * ГЕРОЙ

Моєю точкою прибуття, був пляж “Ланжерон”. Щоб попасти на пляж, треба було проїхати усе місто, перестояти кілометрові затори та заблукати у трьох соснах. Отож, через дві години, я стояв на березі моря.

Я дивися в безкрайню далину, хвилі ласкаво хлюпали мені об ноги.

 - От я і на морі! – промовив сам до себе я.

У мене в голові грала пісня Imagine Dragons - It's Time. Я дивився, і милувався цим прекрасним, чорним морем. Сонце починало сідати, а хмари рожевіти, набуваючи романтичного відтінку. Збоку від мене, хтось кричав що продає смажену кукурудзу, з іншого, мама кричала на свого сина, через те, що той приніс медузу на її покривало.

Шезлонги почали пустішати, небо темнішати, а якась компанія людей, розпалила багаття, та почала співати пісні. А я все стояв, дума про те, як Ліза хотіла на море. У мене покотилася сльоза (до цього, я плакав тільки у дитинстві), бо тільки зараз, я зрозумів, що втратив її назавжди. Мене торкнулася чиясь дуже тепла рука, і я був впевнений, що це Ліза, а все це, лиш ілюзія.

Обернувшись, я побачив низеньку білявочку, років тридцяти.

 - З вами все гаразд? – запитала вона.

Я мовчав, дивлячись в її темно карі очі.

 - Так, — промовив я втираючи очі, — Все прекрасно, дякую.

 - У вас, просто, якийсь розбитий вигляд, стоїте плачете. Я подумала у вас якесь лихо..

 - Ні-ні, все прекрасно, — боляче промовив я.

Ми стояли мовчки.

 - Вероніка, — врешті промовила дівчина, протягуючи мені свою руку — Для друзів Ніка.

 - Родіон, для друзів Родя.

Вона посміхнулася.

Я теж.

 - У нас там така гарна двіжуха, збирай свої бебехи, і пішли зі мною!

 - Бебехи? – посміхаючись запитав я.

 - Ну, це типу речі.

З речей, у мене були тільки в’єтнамки. Я пішов за нею.

Навколо маленького кострика, сиділо вісім людей.

 - Знайомтеся, — представила мене Вероніка, — Це, Родіон, той що для друзів Родя.

 - То ти немєсний? – запитав мене якийсь чоловік, — Десь з Європи?

 - Та яка Європа, — усміхнувся я, — Я з Києва.

 - Ім’я дуже незвичне і оригінальне, — промовила жінка з гурту.

 - Воно має грецьке походження, — розумним тоном, я розставив всі точки над і.

Всі вони, виявилися простими і добродушним одеситами, які прийняли мене як свого. Розповіли про місто, порекомендували відвідати Потьомкінські сходи. Ми заспівали пару пісень, посмажили сосиски та випили по пиву.

На ранок, я прокинувся в просторій білій кімнаті.”

 - Де я? – промовив сам до себе.

 - О, Родіоне, — скрикнув дуже знайомий мені голос, — Ти прокинувся!

Перед собою, я побачив Ніку.