Перший нокдаун

РОЗДІЛ 1

Перший нокдаун

Раніше у мене не було справжніх друзів, по правді, до якогось моменту вони не були мені потрібними. І той час, був прекрасним. Пам’ятаю, ми з татом часто їздили на рибалку, ремонтували стареньку копійку та були як кращі друзі.

Але прийшов той час, коли я вже не міг бути маленьким Родіончиком, татовим помічником та другом. Час нас почав розділяти. У мене почався перехідний період, який супроводжував за собою постійну зміну настрою.

Ми сварилися майже кожен день. Сварилися через оцінки, не помитий посуд, мокрий рушник та мою поведінку.

На мій п’ятнадцятий день народження, тато поїхав у інше місто мені по подарунок. В той час я почав серйозно займатися боксом, а тому подарунком моєї мрії, були боксерські рукавиці. Воно знаходилося за шістдесят кілометрів від Чиліфорнівки (міста в якому я проживав). Він виїхав о п’ятій ранку, бо хотів зробити мені великий сюрприз. За планом, тато хотів виїхати о п’ятій і повернутися о сьомій годині ранку, приблизно в той час, коли я прокидаюся в школу.

Коли я прокинувся, відразу пішов у ванну. У мене був піднесений настрій, бо сьогодні я був у центрі уваги, всі мали телефонувати та вітати мене зі святом. Після водних процедур я пішов на кухню, де мене привітала мама. Вона була якоюсь збентеженою. Я запитав:

 - А де тато?

 - Поїхав тобі по подарунок. Але щось він затримується, — сказала мама.

Поснідавши, я поглянув на час: 7:52, бажання іти в школу у мене не було, але мама наполягала.

В школі я отримав десятки привітань, але мені цього не вистачало, тому що найбільше, я чекав слова від тата.

Коли я повернувся додому, мама сиділа на кухні, і плакала. Я відразу зрозумів що з батьком сталося якесь лихо.

- Він попав у аварію, — ледь через сльози промовила мама, — Зараз його доправили до лікарні. Він в комі.

У мене був шок. Тато був вправним водієм із великим стажем, як таке могло статися?

Ми сіли на перший автобус і відразу ж подалися до лікарні.

Там нас зустрів працівник поліції, який з кам’яним виразом обличчя промовив:

 - Старший слідчий Макаренко. У авто вашого чоловіка, на дуже великій швидкості, влетів вантажний автомобіль. ВАЗ 2101 розтрощений вщент. Мені шкода.

У трьох, ми пройшли білим коридором до палати тата, з якої виходив лікар.

 - Стан дуже критичний, його доправили в реанімацію, — сумним голосом сказав лікар, — шанси на життя дуже малі.

Мама плакала дві години без перерви, а я, навіть в такі моменти не показував свої справжні емоції. Вже тоді, у мене почав формуватися мій другий я, з яким я живу вже останні двадцять років. У мене був страх, який супроводжував мене все життя, я боявся програти. І в той вечір, я побував у нокдауні, в який послало мене життя.

Я і мама сиділи на твердій дубовій лаві, біля палати майже до двадцятої

години вечора. Тоді ж до нас підійшов головний лікар, який сповістив нам, що мій тато помер.

Після його слів я заплакав. Це було довго і боляче. Мою душу роздирало те, що він помер через мене, через той бісовий подарунок. Я відчував горе і злість.

Поліція перевірила водія вантажівки. В його крові не було ні алкоголю, ні наркотичних речовин.

Під час допитів він зізнався, що їдучи зі швидкістю дев’яносто кілометрів на годину, йому захотілося пити, а пляшка, як на зло, закотилася під сидіння пасажира. Дорога була чистою, тому він вирішив дістати її не зменшуючи швидкості. Він нахилився, притримуючи іншою рукою руля. Але щось пішло не за планом. Руль сіпнувся, а на дорозі звідкись з’явився, яскраво жовтий ВАЗ копійка. Водій не встигнув зреагувати на авто, бо побачив його вже під час зіткнення. Жигуль, був зім’ятий в коржика.

Суд дійшов до того, що водій вантажівки заплатив штраф у розмірі вісімдесят тисяч гривень. Але ніякі гроші світу не могли замінити мені батька.