Портал у дивний світ

Одного разу мама раптом запропонувала доньці піти до тітки Земфри. У її голосі відчувалася дивна напруженість, ніби вона щось приховувала або про щось здогадувалася. Дівчинка здивувалася, адже мама знала, що вона не дуже любить ходити до тітки. Та щоб не сперечатися й не розчаровувати її, вона погодилася.

До Земфри Мірза прийшла вже по обіді. Тітка одразу попросила допомогти по господарству, але дівчинка не виявила особливого бажання, і між ними знову виникла невелика суперечка. Щоб заспокоїтися, Мірза вийшла на подвір'я.

І раптом вона завмерла. Небо потемніло, ніби настало затемнення. До вечора було ще далеко, а довкола вже панувала неприродна темрява. їй стало моторошно. За мить по шкірі пробігли мурашки просто перед нею з яскраво-фіолетового туману постали дві дивні постаті ломіки. Не встигла вона й отямитися, як відчула, що ніби вселяється в одного з них. Тепер Мірза була в тілі дивного створіння. Вона злякалася, адже вважала, що таке трапляється лише в казках. Хотіла побігти до мами, попросити поради, та не усвідомлювала, що це явище надприродне, і мама нічого про це не знае.

Щойно вона спробувала ступити на землю, як її пронизав легкий струм. Озирнувшись, Мірза побачила, що стоїть на дивному пристрої, схожому на дошку. Вона назвала його «недоборт». Злізти з нього було неможливо, зате вона раптом зрозуміла, що може літати.

Мірза вирішила полетіти додому. Їй було цікаво, чому мама так наполегливо відправила її до тітки. Може, вона щось знала? Прилетівши, дівчинка побачила, що мама спить.

Мам... тихо покликала вона.

Хто тут? стривожено запитала мама крізь сон.

Це я...

Хто «я»? Я тебе не бачу....

Ти що, мене не бачиш?

- Ні. Але я тебе чую. Хто ти? Де ти?

Мірза зрозуміла, що стала невидимою. Вона натиснула кілька кнопок на недоборті. На одній з них було написано: «15 хв», «20 хв», «25 хв». Натиснувши першу, вона побачила яскравий спалах світла. Мама раптом втратила пам'ять про останні п'ятнадцять хвилин 1, прокинувшись, запитала сама себе

Довго я спала? Мірза нічого не відповіла. На деякий час вона вирішила забути про небезпеку й скористатися новими можливостями. Вона літала, їла солодощі, гуляла, почувалася вільною. Але дуже швидко їй стало самотньо. Вона захотіла додому по-справжньому, до мами. Та кнопки повернення не було.

Тоді Мірза згадала: мала ж бути ще одна людина, яка змінила вигляд. Вона вирішила її знайти.

Блукаючи містом, дівчинка натрапила на невеликий магазинчик із печивом. Її ніхто не бачив, тому вона взяла печиво з передбаченням. У першому листочку було написано: «Йди далі й ні про що не думай». У другому «Усе, що тобі потрібно, відчуй». У третьому гаю». «Иди до першого гаю. Не знаючи дороги, вона рушила просто вперед. Згодом побачила струмок і пішла вздовж нього. Нарешті перед нею відкрився чудовий сад і невелика. затишна хатинка. Мірза постукала.

Двері відчинив привітний чоловік.

Добрий день, сказала вона.

Привіт, мила дівчинко.

Скажіть, будь ласка, що це за місто?

Це моя домівка, усміхнувся він.

Я маю на увазі країну.

Це країна Інофейс.

Мірза ніколи не чула такої назви. Чоловік запросив її зайти, але вона розгублено відповіла:

Я не можу злізти з цього... недоборту.

Озирнися, лагідно сказав він. Обернувшись, вона побачила, що знову має своє тіло й більше не стоїть на дивному пристрої

Як це можливо? здивувалася вона.

Так буває з кожним, хто потрапляє сюди, відповів чоловік. Спочатку ти маєш їхнє тіло, а за 27 хвилин опиняєшся тут.

Він розповів, що всі люди в Інофейсі колись жили на Землі. Їх викрали два брати-ломіки Грів і Вріг. Коли людина стає невидимою у своєму світі, через кілька хвилин вона потрапляє сюди.

Чи можна повернутися? Мірза. запитала

Є легенда про чоловіка на ім'я Гнас.

Кажуть, йому вдалося повернути собі людську подобу, бо він встиг знайти одного з ломіків за ті 27 хвилин. Але згодом його все ж наздогнали.

- А де вони живуть?

- Багато хто шукав їх, але ніхто не повернувся. І пам'ятай: якщо вони дізнаються, що я підказав тобі дорогу, покарають і тебе, і мене.

Мене звати Грофі, привітно сказав

чоловік. А тебе як звати?

Дівчинка на мить розгубилася. Вона не знала, чи можна довіряти цьому дивному місцю й цьому чоловікові. Тому, трохи вагаючись, відповіла:

Марфа.

Ледь вона вимовила це ім'я, як стілець, на якому вона сиділа, раптом м'яко засвітився блакитним світлом.

Мірза здригнулася.

Грофі лише злегка посміхнувся.

Ти впевнена? спокійно запитав він.

Так... невпевнено відповіла вона.

Світло стало яскравішим.

У цій країні, лагідно промовив чоловік, стільці реагують на неправду. Вони світяться щоразу, коли хтось говорить брехню.

Дівчинка опустила очі.

Моє справжнє ім'я... Мірза

Світло одразу згасло.

Грофі кивнув.

От бачиш. Тут усе влаштовано інакше. В Інофейсі майже ніхто не бреше. А ті, хто живе тут понад триста тисяч років, просто вже не мають потреби це робити.

Триста тисяч?.. здивовано перепитала Мірза.

Час тут плине не так, як на Землі, відповів він. Але зараз важливіше інше. Ти ще не повністю усвідомлюєш, що сталося з тобою...

Мірза міцніше стиснула чашку з чаєм.

Я хочу повернутися додому. До мами. Я не повинна бути тут.

Грофі подивився на неї уважніше.

Ти ще маєш шанс.

Який її голос затремтів.

Двадцять сім хвилин. Саме стільки часу проходить між перетворенням остаточним переходом у цей світ. Якщо за цей час знайти одного з ломіків Гріва або Вріга и торкнутися його, можна повернути собі людську подобу.

Але я вже тут...

Отже, твій час майже вичерпано. Або ж...

він замовк

Або що?

Або ти не зовсім така, як усі.

Мірза відчула, як усередині все стискається. 

Який її голос затремтів.