Тенета спогадів

Дивне, дуже дивне приміщення. І велике. Схоже на звичайний тир, але бракує звичного тирам шуму, бо я тут один. Більша половина зали тоне у напівмороці, а яскраво освітлені тільки два місця: невелика «сцена», на якій стоять три довгих столи, накриті сіруватого відтінку і цупкою на вигляд тканиною, та «вітрина», у протилежному кінці, з розфарбованими мішенями. Десь на стелі, готовий побитись об заклад, висить гучномовець. До того ж його гарно заховано.

У величезній залі панує мертва тиша. Чути тільки моє дихання, яке поволі стиха десь недалеко. Я придивляюсь до стін, бо вони здаються мені дивними. Через секунду я розумію, чому ж тут глухнуть всі звуки – стіна оббита пожмаканою м’якою тканиною. Підходжу і доторкуюсь до неї рукою. Як я й думав, між нею та стіною знаходиться прошарок чогось м’якого. Швидше за все – вата. Відходжу від стіни та роздивляюсь довкола. Дуже непоганий тир. Чи катівня. Трохи страшнувато, але це вже не той інстинктивний жах, а лише чекання чогось незвичного. Думки, чомусь, починають іти у інше русло. Зала вже не здається мені тиром, бо тут можна навіть вибивати інформацію за методом КДБ – все одно ніхто не почує. Миттєво обриваю свої невтішні думки та лаю сам себе: НОД міг вбити мене значно раніше, а не возитись зі мною якийсь час. До того ж, досить довгий. Отже, загроза, яку я відчуваю, все ж стосується мене, але іншим боком. «Годі гадати,» – зітхаю я та займаю невимушену розслаблену позу – вагу розподілити між правою та лівою ногою, руки завести за спину, голову трішки нахилити вправо. Не забуваю і злегка розвернутись. Тепер я бачу весь тир, будемо його називати так, і підійти непомітно до мене можна лише з-заду. А там металеві, оббиті дерматином та ватою, двері. Непомітно їх не відчиниш.

Через хвилину тиша починає гризти мене, свідомість кричить – «Ти сам на всьому світі!», але підсвідомо я знаю, що наді мною знаходиться лісок з величезними пагорбами та дивно погнутими стежками. Знаю, бо там бігав під час «пекельних місяців». Не сам, а з групою таких самих підлітків. Тих, кому вже нічого втрачати, окрім свого життя; тих, хто відчуває себе справжнім патріотом; тих, кому обридла місцева мафія; тих, у кого не залишилось інших шляхів та цілей. Це майбутні опери та аналітики. Цікаво, хто я..?

Мовчанка затягується, хоча я відчуваю, що за мною спостерігають. Через об’єктив відеокамери, чи через броньоване дзеркальне скло, яке вмонтоване у стіну зліва від мене. Не знаю. Але відчуваю. Саме тому й намагаюсь поводитись спокійно та невимушено. Виходить це погано, бо, хоча моє тіло і розслаблене та очі швидко перебігають з одного предмета на інший. Такий собі «рефлекс охоронця». Судячи з того, що нам розповідали інструктори під час невеличких перерв перед зміною вправ, цей рефлекс рятував людей так само часто, як і прирікав на смерть. НОДовець повинен бути непомітним, він повинен зливатись із натовпом, розчинятись у ньому. Цей погляд надто сильно виділяє новачків. Така людина перестає бути частиною, вона стає індивідуальністю, вона виділяється. Свої навички треба вміти приховувати. Я глибоко вдихаю, та заспокоєно втуплююсь в одну точку у просторі. Я певен, що відчую будь-яку небезпеку. Я заспокоююсь. Це просто тест. Ще один тест. Такий самий, як і той, який тягнувся три найдовших доби.

Рівно три доби назад мене закрили у тісному - три на чотири – приміщенні, з невеликою туалетною кімнатою та компактним душем. Мене звідти не випускали весь цей час і постійно спостерігали. Кімната була порожньою, окрім тих речей, які мені дозволили взяти. Я мав право обрати три предмети. Будь-яких і цілком на власний розсуд. Я обрав товстий том фантастики, на дві тисячі сторінок, аудіомагнітофон та один диск класичної спокійної музики...

Тепер мою мізерну і трохи налякану особу запросили сюди. Здається, я витримав попередній тест.

«Треба заспокоїтись, - кажу я собі. - Нервовий аналітик їм не потрібен». Не знаю чому, але я й досі ніяк не можу побачити себе у ролі опера. Знаю, що можу впоратись, але побачити – не можу. Боюся, що не впораюсь. Здається, що не вистачить фізичних сил. Та й битись я не особливо вмію – не знаю жодного серйозного бойового стилю, бо звик до так званих «вуличних» бійок, тих самих, у яких все вирішує виключно перший удар. Я напевне знаю, що не «потягну» жодного серйозного супротивника. Саме тому я й б’ю, щоб скалічити чи вбити. Принаймні, на довгий час вивести з ладу, і це у мене виходить чисто рефлекторно, від страху за своє власне життя. Бо, погодьтесь, краще прибити противника та душевно мучитись, ніж потрапити до лікарні з важкими переломами та чистою совістю. Також твердо знаю одне – проти пістолета з голими руками не піду, я не самогубця.

Мовчанка починає мені набридати. Складається враження, що вони хочуть добити мене цим тестом. Чхав я на нього. За ці кляті три місяці легко навчитись самотності. Тим паче, що поговорити все одно ні з ким. За це мене один з наших інструкторів навіть почав називати «Одиноким Вовком». Хоча я й просив всіх називати мене «Голландцем». Втім, марно. Видно, на примару я, поки-що, мало схожий.

Повертаюсь до реальності і починаю критично оглядати себе. Шкіра та кістки, але м’язи трохи підкачались. Це зовсім непогано. Навіть дуже добре. Ну що ж, треба бути справедливим, і саме тому я вдячний курсу «Молодого бійця». Але ще раз проходити це пекло я не збираюся. Ні за власним бажанням, ні під примусом. Краще нехай мене відразу вб’ють, бо повтор точно мене доконає.

Завдяки трьом дням самотності я зумів відпочити та трохи поправитись, і почав вже нагадувати людину, а не той висушений, жахливий та стомлений скелет, яким був раніше.

Трохи задоволений таким самооглядом повертаюсь до попереднього свого заняття. Раптом у кімнаті починає світлішати. Здивовано озираюсь, але нічого особливого не відбувається. Просто дві ділянки освітлюються трохи сильніше. Можливо, намагаються привернути мою увагу. Не знаю. Оскільки мені все одно треба чекати, то я спокійно зиркаю у бік мішеней і помічаю дещо цікаве: вони не просто нагадують контури людей з колами на грудях. Це повністю тривимірні мішені. Манекени у різноманітних позах із зброєю та без неї. Починаю їх рахувати і збиваюсь після шести, бо хтось, помітивши мою зацікавленість, увімкнув сцену з мішенями і вони почали зміщуватись зліва направо. Дивні мішені почали поступово зникати у дверцятах з лівого боку. З правого ж з’являлись нові. Це вже були класичні мішені для спецназу. Терорист, який тримає заручника. Тут кола вже намальовані на голові.