Два життя

Я розплющую очі й незадоволено зиркаю на причину мого пробудження – повернувся Дуб. І, як завжди, його повернення супроводжувалось тріщанням сухих гілочок під ногами. Да-а-а... Недаремно до нього приклеївся цей псевдонім: здоровий, дужий, розумний і, здається, найстарший з моєї групи... Перепрошую. Це ще не моя група: я тут, поки-що, всього лише замісник командира... Хоча, поклавши руку на серце, зізнаюся – не потрібна мені ця посада. Один працювати хочу!.. Але проти начальників не підеш, не виступиш... У мого колеги, Дуба, один тільки недолік – ну не вміє він переміщуватись дуже тихо. Ну, далеко йому в цій справі до мене, а я ж навіть не найкращий. До Маха мені... Як до Києва повзком по-пластунськи. Він, тобто Мах, серед нас всіх найтихіший. Підкрадеться до тебе з-заду, тихенько тебе приріже, а ти й не почуєш. Оговтаєшся аж на тому світі. Найкращий Мах серед нас. Одна у нього вада – важко йому на душі, не зробив він ще свій Вибір.

Я вже зробив його. Я вже можу вбити ціль, тільки шанс дайте. А він ще ні. «Гуманний», «людяний»... А як припече, як доведуть його... Отоді начувайтесь вороги Махові. Дізнаєтесь, який він у гніві. Я, доки не побачив такого, вухам своїм не вірив, хоч мене й попереджували. А як побачив, то очам відмовився вірити. Налякався я тоді страшенно. Такого ліквідатора, як Мах, я ще ніколи не бачив. Голландця, тобто мене, завжди звинувачують у холодності, у тому, що можу я вбити спокійно, без жодної емоції. Спокійно прийшов, спокійно пристрелив, спокійно пішов. Мах же до цього діла з емоціями підходить, з пристрастю. Я – холодний, він – емоційний. Аж занадто, я б сказав, емоційний.

Мої цілі легко вирахувати, хоча «почерк» я кожний раз міняю. Значно легше ніж, скажімо, Дуба. Все точно, все спокійно: ні свідків (не хвилюйтесь, я просто час та місце вибираю так, щоб свідків не було), ні слідів. Окрім одного єдиного. Якщо ціль треба прибрати «чисто», не підставляючи нікого, але в той же час особливо не маскуючись, то я значка залишаю. Не НОДівського, а свого власного. З псевдонімом. Наш НОД, тобто Неофіційну Охорону Держави, я вже не підставляю. Бо жити хочу. А от себе «підставляти» інколи дозволяється. Тоді, якщо я сам дію, і покійничок є, і значок на місці. Правда небагато на мені справ висить. За ці три роки, які я провчився у Центрі, мені довірили провести ліквідацію лише п’яти «солідних» осіб (дрібноту рахувати не буду — кілька десятків). Ми таких, зазвичай, «шишками» називаємо. Вбити довелось лише двох з «шишок»: першого та останнього. Інші «тепленькими» здалися, зрозуміли, що жарти з Голландцем погані і самі, добровільно, душу прокуратурі відкрили; сидять тепер спокійненько з чистою совістю в місцях трохи віддалених. Та із тих двох я зміг «взяти на себе» лише останнього, біля нього мій значок залишився. А слизький був тип. І не з лякливих. Місяці три я його справу на своїх плечах тягнув...

Але вибачте, відволікся. Ну так ось - я чисто працюю. А Махового покійничка, якщо трапиться таке, за кілометр видно. Мало на моєму колезі справ висить, рідко коли йому доручають особисте діло вести. Все частіше разом з кимось. І тоді Мах «топтуном» працює, стежить тобто. Це у нього дуже добре виходить. Але якщо відкопає Мах паскуду яку рідкісну, ту, яка звичайних людей мучити любить... І не тільки фізично, а й морально; яка не просто людей та країну обкрадає, а й знищує тих людей, які на дорозі її бізнесу чи амбіцій трапляться, повністю... Отоді вже розійдеться молодий НОДівець, згадає, через що він у НОД потрапив, прокинеться тоді у його душі велике бажання по совісті поступити і приступить він до діла свого з усією пристрастю.

Ні, не виправдовую я цієї його пристрасті. У нашій справі емоції – розкіш велика. Якщо вже й проводити повну ліквідацію, то спокійно це робити треба. Не втрачати розум, бо тоді й наслідити сильно можна, та й помилитись легко: а якщо ціль взяли й підставили?.. Але не помилявся ще Мах. Поки-що. Ні. Не виправдовую я його методів. Якщо вже знайшов ти такого, якщо вже твердо знаєш, що скотина він, що його життя тільки шкодить простому народу нашому, то знайди місце тихе, розтлумач йому ввічливо, що гадина він; щоб зрозуміла ціль, що немає вже у неї влади над тобою, і не власник він життя свого. Що ти тепер владу маєш.

І вже тоді ріши його, знову ж, якщо він самостійно, хоч і під твоїм тиском не здасться органам правосуддя. Не опускайся на його рівень, не принижуй себе, не будь ти емоційним... Але легко мені Маха, стрільця нашого найкращого, звинувачувати. Не знаю я, що у його долі трапилось, чому НОД ним зацікавився. Не знаю я, та й знати не хочу. От стану капітаном групи ліквідаційної (не рвусь я на цю посаду, але проти наказу не підеш), тоді доведеться мені все це знати. Бо відповідальність це велика. Та й важко це – своїх людей на завдання посилати. А якщо станеться що з ними? Якщо вб’ють кого з «моїх» людей? Як тоді з таким тягарем душевним на світі жити?!..

- Примаро, а ну посунься, - басом звертається до мене Дуб і гупається біля мене на килимок з трав та поодиноких квіток. – Фу-у-ух... Ну й натомився я. Дай хильнути... – і зиркає на мене.

Я, не дивлячись, знімаю баклагу з поясу та протягаю її приятелю.

- З твоєю що? – цікавлюсь, спостерігаючи, як припав він до горла, як жадібно п’є товариш.

- Видудлив все начисто... – говорить Дуб і повертає баклагу мені.

- Лоб здоровий, а поводишся інколи, як дитина, - промовляю, і собі відпиваючи трохи «вологи живої». Чай я сьогодні на роботу взяв. Гарний чай. Цейлонський. Чорний. Всім він подобається, не один Дуб у мене сьогодні баклагу мою «стріляв».

Дивиться товариш на мене важким поглядом. І бачить він у моєму обличчі не Голландця, приятеля свого, а замісника свого безпосереднього командира. Знає, мабуть, що я зараз скажу. І погоджується він зі мною. Але і я його розумію – спекотно сьогодні. В тіні до 35 градусів. Отож, мовчатиму я про марш наш багатокілометровий. Мені тоді самому дико пити хотілось. А Дуб же після цього ще й першим сьогодні ціль «пас» (стежив тобто).