Розділ IV – Цитадель

Нокталіор не залишився в Луцідрі. Він відчував, що відповіді не лежать на дні
дзеркальних дахів. Він піднявся вище хмар, туди, де гори ставали гострішими за уламки розбитого дзеркала небес. Його вела не мапа, а вібрація в повітрі — так гуде старий папір під вагою віків.
​За кілька годин польоту крізь крижаний туман він побачив його.
​Це був не просто замок. Це була Цитадель Тіней, висічена в серці найвищого піку. Її вежі губилися в небесній чорноті, а єдиний вхід охороняли дві статуї драконів, чиї очі колись світилися так само, як його власні. Тепер вони були мертвими й холодними.
​Він приземлився, і важка брама сама відчинилася перед ним, наче впізнавши господаря — або свого найстрашнішого в’язня. Усередині панувала глибока тиша...Це була бібліотека — нескінченні стелажі йшли вгору й униз, наче лабіринт. Тут пахло озоном і старим камінням.
​Нокталіор ішов повз ряди сувоїв, поки не зупинився біля центрального постаменту. На ньому лежала книга, обтягнута шкірою невідомої істоти. Коли він наблизився, сторінки самі почали гортатися.
​Він зупинився на розділі, де був зображений силует, ідентичний його власному. Поруч дрібним, гострим почерком було виведено: 

«Проєкт "Грім". Спроба №803. Матерія — темна. Енергія — нестабільна. Примітка: Об'єкт виявив ознаки самоусвідомлення. Визнано помилкою через неможливість контролю волі. Підлягає консервації в Мертвих Піках».
​Нокталіор застиг. Грім у його грудях замовк, змінившись на холодний розпач. Він не був народжений світом. Його створили як зброю, яку просто не змогли втримати. Але хто? І де той, хто підписав цей наказ?
Нокталіор закрив книгу. Звук був тихим, але в цій мертвій залі він здався гучнішим за вибух. «Спроба №803».Усе, чим він пишався — його сила, його грім, його крила — виявилося лише помилкою в розрахунках. Він не був народжений для величі. Він був браком, який просто забули викинути.
Він не став нічого трощити. Лють випарувалася, залишивши лише холодну, важку порожнечу в грудях.
Він пішов далі, вглиб Цитаделі. Там не було нікого. Жодних охоронців, жодних творців. Тільки нескінченні ряди порожніх столів, завалених шарами пилу. Цитадель була покинута тисячі років тому. Творець не чекав на нього. Творець просто пішов, залишивши свої невдачі гнити в темряві.
В кінці зали він побачив те, що змусило його зупинитися.
Це була не капсула і не механізм. Це було величезне, на всю стіну, креслення. На ньому був зображений він — Нокталіор. Кожна лінія його тіла, кожен нерв, кожен розряд блискавки був розписаний цифрами. А поверх усього креслення через усю стіну йшов один грубий, недбалий напис червоним:
«НЕПРИДАТНИЙ. ПРИЧИНА: НЕСТАБІЛЬНИЙ».
Поруч на підлозі валялися тисячі таких самих чернеток.Архітектор навіть не намагався зробити його ідеальним. Він просто пробував, помилявся і кидав, як зіпсований папір.
Нокталіор підійшов до стіни. Він торкнувся кігтем свого зображення. Він відчув не силу, а те, наскільки він насправді крихкий. Його існування було випадковістю.
Раптом десь у глибині стіни щось клацнуло. Поверхня креслення почала тьмяніти, і з-під каменя виступив напис, який не був частиною звіту. Це було чиєсь коротке послання, надряпане поспіхом, прямо поверх офіційних паперів:
«Якщо ти це читаєш, значить, ти навчився літати самостійно. Вони шукають ідеальність, але вони не розуміють, що тільки помилка може бути справді вільною».
Грім у венах Нокталіора відгукнувся тихим рокотом. Це не був наказ. Це не був звіт. Це було щось інше.
Він розвернувся і подивився на вихід із Цитаделі. Світ зовні все ще чекав на нього. І тепер йому було байдуже, чи він «спроба», чи «помилка». Він був тим, хто вижив там, де всі інші стали пилом.Нокталіор стояв перед тим написом — «НЕПРИДАТНИЙ» — і відчував, як уламки його минулого, що він так старанно намагався згадати, нарешті складаються в одну картину. Тільки ця картина була розбита.
Він не був воїном світла. Він не був демоном темряви. Він був результатом чиєїсь нудьги або невдалого розрахунку. І саме це дало йому силу, якої не було в жодного «ідеального» творіння: він не мав призначення, а отже — був вільний сам його обрати.
Він востаннє провів пазуром по
кресленню, залишаючи глибоку борозну прямо поверх свого намальованого серця. Камінь під його лапою засичав, плавлячись від залишкової електрики.
— Ти шукав стабільність, Архітекторе, — пробурмотів він у порожнечу зали. Його голос тепер не дрижав, він став рівним і холодним, як лід Мертвих Піків. — Але ти створив хаос. І тепер цей хаос прийде за тобою.
Він розвернувся спиною до креслень і попрямував до виходу. Кожен його крок тепер відгукувався не просто громом, а важким металевим ударом.Цитадель, що здавалася раніше величною, тепер виглядала як звичайна клітка, двері якої випадково залишили відчиненими.
Коли він вийшов на терасу, холодне повітря вершин вдарило йому в груди. Сонце Луцідри висіло низько, забарвлюючи хмари в колір запеченої крові.
Нокталіор розправив крила. Вони більше не здавалися йому важкими. Тепер вони були його єдиною істиною. Він знав, що десь там, за горизонтом, є той, хто підписав його вирок. І він знав, що тепер він не «спроба №803». Він — той, хто пережив усіх.
Він відштовхнувся від краю скелі, і Цитадель позаду почала стрімко зменшуватися, перетворюючись на чергову безіменну скелю. Він летів не назад до Луцідри і не в пошуках порятунку.
Він летів туди, де небо зливалося з безоднею — туди, куди Архітектор пішов створювати свої нові, «слухняні» світи. Нокталіор збирався стати останньою помилкою, якої той колись припустився.