..

- Ти ревнуєш? - спитав він її прямо в очі.

- Так.. - прошепотіла вона. - Так, я ревную тебе! Я ревную до кожної хто торкається тебе, ревную до всіх твоїх подруг, ревную до тих частин дня про які я не знаю. Хочеш правди? Я ревнива! Такою була я з дитинства, ренувала друзів, хлопців що подобались, навіть тих хто ніколи мене й не бачив. Це так безглуздо .. - з її очей почали текти сльози.

- Чому? - спокійно спитав він.

- Бо це тупо! - різко зірвалось з її вуст. - Я вже давно розібралась із цим почуттям. Мені не п'ять рочків, я чудово знаю природу цього почуття, знаю чому відчуваю це, всі ці безглузді запитання.. Я ладна це контролювати, але воно продовжує жити в мені, так наче воно є частиною мене.

- Ти.. не довіряєш мені? 

- Яке ж безглуздя.. Справа як раз таки в тому що довіряю. Я кохаю тебе! Чорти б тебе взяли..але моє кохання відмінне від твого. Я бажаю, жадаю і хочу тебе, лише тебе одного. Ніхто більше, інший мені не потрібний, але.. це стосується лише мене. Так, мабуть таки я не довіряю тобі.

- То чому?

- Тому що ти не обіцяв кохати лише мене одну. Я вже стільки разів чула як ти кажеш "люблю" іншим, так наче "дякую", чи інше супер часто використоуване слово. Між нами немає обіцянок.. і я це приймаю, ціную, розумію, але .. чому це завдає мені біль?

- Пробач, я не.. - вона обірвала його приклавши свою долоню до його губ.

- Мені не потрібні вибачення, за те що я сама собі вигадала. - вона вимученно прикрила очі, глибоко вдихнула і продовжила говорити. - Тобі невідомо, але насправді я відчувала кохання до тебе ще задовго до того як ти зізнався в своєму, а сказала пізніше за тебе бо мені необхідний був час. - Вона прибрала руку і зробила крок назад, дивлячись на свої туфлі кольору зеленої галявини.

- Час?

- Чому твоє "кохаю" не має ваги? Я не розумію цього в сучасності! Зараз "кохаю" кажуть на кожному кроці! Дітям, рідним, людям яких ти бачиш вперше! Чому все так просто для Вас? Я так не можу. - Сумно посміхнувшись і дивлячись йому у вічі зізналась вона. - Моє "кохаю" має вагу. Я не скажу його жодній іншій людині окрім тої яку щиро і палко кохаю, бо для мене це рішення, й дуже важливе.

- Рішення?

- Так, рішення. Я кохаю тебе, але в мене є голова на плечах. Я розумію що ти така ж людина як і всі. Також, я розумію що життя непередбачуване і в один день щось лихе може статись з тобою, тому.. коли я кажу "кохаю".. це означає що навіть без руки, з інвалідністю, на дні, я продовжу тебе кохати. - Її голос стих, а погляд був все ще внизу, він мовчав.

- Це наче.. наче обіцянка. - не менш тихо вимовив він.

- Так.. і я її не дотримаюсь, бо кохання для мене завжди було взаємним.

- Про що ти ? - не спокійно спитав він, вона підвела очі наповнені сльозами що от-от проллються.

- Ти мене не кохаєш.. - з усмішкою, з інтоніцією наче говорить факт, і з пролитими по обличчю сльозами, проронила вона. - Щоб ти не казав, як би добре нам не було разом, зараз я відчуваю все так наче настав наш кінець.

- Що?! Ні, не кажи такого!

- Але я кажу.. ти єдиний кого я кликала коханим на своїй власній мові, єдиний з ким ділилась своїм болем, страхами, очікуваннями.. але що я ладна зробити, коли в мені вирує стільки сумнівів? І я як шалена намагаюсь посміхатись, вести себе наче нічого не трапилось.. Ми чортові друзі, Андерс, і як би ми про це не говорили, якби мило ти не кликав мене, ти ніколи, нізащо в світі, не перейдеш поріг мого дому .. не попросиш мене у моїх родичів..не будеш битися в істериці вночі намаючись заснути через те що міг завдати мені болю прости жестом.. ти не будеш плакати за мною.. адже я пересічна людина в твоєму житті..

- Не кажи так!

- Але я буду.. адже намагалась думати так само.. кохання живе три місяці, так? Наше прожило трохи більше двох..64 дні.