Розділ 2

2026

Минув рік.

— Олександра Іванівна дуже задоволена тобою, Злато. Твої результати просто вражають! Якщо й надалі все піде так само, ми зможемо вийти на ще вищий рівень, — промовив Олексій Дмитрович, директор фотостудії, у якій я працюю вже пів року.

— Дякую, — скромно кивнувши, відповіла я. — Рада, що їй сподобалося. Це моя робота — догодити клієнту й зробити все на найвищому рівні.

— Золоті слова, — погодився Дмитрович, уже в досить хорошому настрої.

Пляшка ігристого на столі була тому доказом.

Сьогодні наша команда влаштувала собі невеличке свято. На честь чого — я так і не могла второпати. Повернулася з фотосесії в самий розпал туси, як сказала Таня.

Тільки от «тусуватися» сьогодні аж ніяк не входило в мої плани. Голова й так від самого ранку розвалюється, а роботи ще багато. І тут, і тим більше вдома.

Завтра приїжджає мама. А це означає, що потрібно прибратися й щось приготувати. Інакше знову доведеться вислуховувати її лекції про те, що я не маю часу ні на що, навіть на те, щоб нормально поїсти, і що так більше не може тривати. А ще вона любить додавати, що я виглядаю як сірничок.

Хоча, якщо подумати, за цей рік я набрала десять кілограмів. Для мене це досить багато, зважаючи на те, у якому стані я була рік тому...

— Злато? Ти де літаєш? — дзвінкий голос Олі змусив мене повернутися до реальності.

— Та так, задумалася, — відповіла я, покручуючи в руках келих із недопитим шампанським.

— Тобі долити? — запропонувала вона, тримаючи пляшку, яка вже майже спорожніла. І це лише за тридцять хвилин!

— Ні, дякую.

— Ти сьогодні якась сумна. Щось трапилося? — запитала вже Таня.

— Та ні, усе добре. Просто дуже втомилася, — чесно зізналася я.

Зараз я мрію лише про одне: прийти додому, прийняти теплу ванну, закутатися у свій улюблений теплий халат і впасти на ліжко. Як добре, що завтра вже субота.

— До речі, дівчата… — втрутився Дмитрович, відкусивши шматочок торта. — Скажу вам по секрету, але пообіцяйте, що нікому не розповісте.

Він зробив серйозний вираз обличчя й пригрозив нам виделкою:

— Бо якщо бовкнете комусь, самі ж пошкодуєте.

— Та кажи вже, — буркнула Оля.

Мені й самій стало цікаво. Відклавши келих, я уважно прислухалася.

— Є одна пропозиція, щоправда, поки що нічого не можу гарантувати. Остаточне рішення мають повідомити трохи згодом. Орієнтовно в середині листопада до нас має приїхати одна дуже впливова особа. Підготовка до її візиту вже триває, але хто саме це буде, я, на жаль, поки що не знаю. Можу лише сказати, що організатори шукають досвідчених фотографів, які зможуть професійно відзняти всю церемонію. Самі розумієте, захід такого рівня потребує відповідального підходу, а гонорар за таку роботу може бути більш ніж пристойним.

Не знаю, як це виглядало збоку, але в дівчат очі ледь не повилазили на лоба. Я ж відреагувала спокійно, радше професійно.

— Серйозно? — пискнула Оля, підхопившись на ноги.

— Я чула про це. У місті готуються до візиту якогось дуже впливового бізнесмена. І, схоже, це буде чоловік… — Вона перевела кокетливий погляд на мене й Таню.

Починається.

Оля в нас не заміжня, їй десь під тридцять, і вона ну дуже активно шукає якогось багатенького папіка, якому планує закрутити голову й вийти за нього заміж. Виглядає це абсурдно й десь на межі нереального.

У нас уже був досвід спостерігати за тим, як вона клеїлася до нашого клієнта, — два місяці тому. Тоді зйомку проводила Таня. Вона фотографувала якогось чоловіка років двадцяти п’яти. Вродливий, ще й спортсмен. Оля відразу клюнула. Сміху було тоді вдосталь. Якщо коротко, він послав її куди подалі. Виявилося, що в нього є дівчина. Добре, що конфлікту не було.

— Олю, тільки-но спробуй щось утнути, — попередив Дмитрович.

Та тільки пирснула й сіла на місце, вдаючи ображену.

Далі наша зустріч добігала кінця. Надворі вже починало сутеніти.

Був кінець жовтня. Погода, як завжди, псувала настрій. Постійний вітер, дощі, тепер ще й холодно, так що навіть у пальті я встигаю замерзнути, поки доходжу додому. Пощастило, що я вибрала фотостудію неподалік від своєї квартири.

Взагалі, я навіть не думала, що стану фотографом. Хоча робити гарні фото любила завжди. Усе сталося надто швидко. Мені просто-напросто набридло сидіти цілими днями вдома. Переглядаючи список різних вакансій, де я могла б трохи підзаробити, натрапила на курси фотографії, ще й зі знижкою. Гріх було не скористатися. І я не пошкодувала. Швидко навчилася, тепер маю постійний заробіток і вже не так часто сиджу вдома. Принаймні стараюся не повертатися до поганих думок.

Нарешті, коли я вже була, як то кажуть, на своїй території, могла повністю розслабитися. Але на мене ще чекала купа справ, які я, звісно ж, відкладала до останнього, поки насолоджувалася своїм вечором.