Розділ 1

Злата

05.11.2025

«Через тиждень буде рік.

Рівно рік, як тебе немає.

Здавалося, минуло вдосталь часу, щоб біль хоча б трохи притих, принаймні перестав тиснути зсередини пекучим вогнем, роздираючи серце на маленькі шматочки.

Але як він може вщухнути, якщо я не можу забути тебе? Кожна деталь нагадує про часи, коли ми були разом — щасливі, шалено закохані.

Це нестерпне відчуття супроводжуватиме мене все життя. Тягар, якого я не зможу скинути із себе, як би мені цього не хотілося.

Ярослав…

Пам’ятаєш, як ми будували плани, вигадували, як назвемо дітей? Ти завжди сперечався зі мною, бо хотів доньку й казав, що назвеш її Мирославою. Ми обговорювали, яким буде наше весілля. Я уявляла тебе в чорному костюмі з метеликом, а ти — мене в білосніжній сукні. Тоді ми нарешті стали б чоловіком і дружиною…

Тільки доля вирішила, що ми не варті того щастя, яке мали.

Та клята аварія забрала тебе. Не тільки з мого життя, а й узагалі — назавжди. Прямісінько в мій день народження.

День, у який я народилася і померла водночас.

День, який я ненавиджу всім серцем.

День, який я хочу стерти назавжди.

Чому так сталося? Я знаю, ти не відповіси, але вірю, що ти чуєш мене.

Знай: я тебе ніколи не забуду. Ти назавжди залишишся в моєму серці.

Навіки…

12 листопада, чому ти забрав його в мене?

Скажи мені, листопаде…

Скажи…»

Одинока сльоза скотилася з моєї щоки на аркуш, наче завершуючи розповідь. Я відклала ручку й блокнот подалі від себе та відкинулася на спинку стільця.

Досить на сьогодні.

Очі вже пекли від сліз, які я встигла пролити за сьогодні. Та й не тільки за сьогодні. Упродовж цілого року я тільки те й роблю, що плачу, замикаюся від усіх, заганяючи себе в депресію, з якої мене ледве витягують.

Я втомилася від цього.

Дуже.

Але повернутися до колишнього життя я вже ніколи не зможу. Та й не хочу.

Який у цьому сенс, якщо все, що залишилося в минулому, нагадує мені про нього?

Усе до єдиного. Навіть наші друзі, його колишні колеги, знайомі…

Просто все.

Є тільки одне рішення — будувати все із самого початку.

Тільки коли?..

Питання часу ? Чи все-таки перший крок має бути за мною…

Я підвелася зі стільця й зібрала весь безлад, який залишився на столі. Блокнот із гуркотом кинула в шухляду.

Я більше не хотіла розмовляти на тему Ярослава.

Взагалі.

Так, на початку я потребувала підтримки, тієї любові, яку мені дарували близькі. Але зараз в очах батьків, друзів і навіть того самого психолога я бачу лише співчуття, яке постійно нагадує мені про мій стан.

Вести щоденник, у якому я зможу звертатися до покійного, порадив мій лікар. Перші тижні я старалася щось писати, але все закінчувалося істерикою. Тільки сьогодні, коли до річниці його смерті залишався тиждень, я згадала про нього.

Хотілося все-таки трохи викинути зайві думки з голови, яка й так гуділа, як вулик.

Але як завжди не допомогло.

Хіба трошки.

За вікном було темно. Я кинула погляд на годинник. Уже давно за північ.

Вимкнувши світло, я попрямувала до своєї кімнати. Проходячи повз дзеркало, я глянула в темряву, ледь розгледівши власне відображення.

На мене дивилася вже не та Злата.

Обличчя було зовсім блідим, змарнілим. Під очима залягли синці, наче я не спала цілий місяць. Губи пересохли, а повіки опухли настільки, що було важко моргнути.

— Ти сильна, Злато, — прошепотіла я своєму відображенню.

— Ти вистоїш заради себе. Він буде пишатися тобою.

Зайшовши до кімнати, я вперше за довгий час змогла спокійно заснути. Та навіть уві сні я знову бачила його обличчя.