1

Було боляче дивитись на те, що як він думав, ніколи не побачить: останній день Іннеші. Останній день живої історії його роду, яка століттями жила на цьому місці. Вінсенту здавалось, що це він живе у неї вдома. Він був не готовий стани свідком її... ...зникнення. 

Він стиснув руки. Не знав чи зможе втримати самоконтроль і не розридатись. Силою волі він глибоко вдихнув повітря, розправив плечі, витер кров зі своєї щоки та поправив на собі потріпану у бійках студентську форму. За напад на верховного мага, його могли й посадити, але оскільки сам він магією не володів, з нього лише познущались і відпустили. 

Іннеша сиділа на колінах, спиною до нього, садила якийсь кущ.
— Нашо ви це робите?  — приречено запитав він. Ніколи до цього дня він не бачив, щоб володарка темної магії порпалась в землі в гумових рукавицях та з садовим совочком.
— Бо хочу. — Її гострі лікті енергійно рухались. 

— Вас хочуть вбити, — сказав він жахливі слова. — Мабуть, що сьогодні вночі.
Іннеша, почувши це, відгукнулася коротко:
— Я знаю, йди в будинок, — голос був майже таким як завжди. Проте пустота в ньому відчувалась як ніколи гостро. 
— Ви чуєте, так? 

За весь цей час, він так і не з'ясував для себе, що вона за людина, та, зрештою, не варто було й намагатись. Вона була для нього чужа, як і в перші дні, й водночас близька, бо він постійно бачив її поряд ще змалку.

— Наші люди проголосували проти, але безіменні збираються це проігнорувати. У мене немає грошей чи зв'язків, щоб хоч якось завадити їм або хоча б отримати більше інформації... 
Він дивився на її звичну довгу постать з густим темним волоссям, і не міг зрозуміти чому вона така спокійна та повільна. Страх і тривога розганяли кров в його жилах, змушували щось робити і кудись йти, поки він не з'їв себе переживаннями за неї. Вона була його найближчим родичем. Хоча, навряд чи він міг проводити цю паралель між ними — абсолютно точно вони не були родичами. Він сумнівався чи вона людина взагалі.
— Не втручайся в це, — сказала. 

Завжди незмінно спокійна. 

Вона не постаріла ні на мить, хоч він знав її з самого свого народження і в той час їй вже було сотні років. Іннеша пережила кілька поколінь його предків, могла в подробицях розповідати про життя його пра-пра-прадіда. Тому він ніколи не думав, що саме йому доведеться застати день її смерті.
Він таки розплакався. 
— Пробачте, що я безсилий... 
Сльози набігли, розмиваючи все перед очима. А коли він їх витер, побачив, що вона взяла відро з водою своїми ніжними руками, які не звикли до фізичної праці, і спокійно поливає майже мертву рослину.
— Чому ви це робите? — розгублено запитав він, спостерігаючи як крижана вода з криниці нещадно хилить сухі покручені гілки. — Нащо вам це робити? Ви навіть не вмієте. 
Вона ніяк не реагувала, але недбало смикнула верхівку, щоб вирівняти нещасне деревце. В цей момент він розчулився від її очевидної незграбності. Може вона й була надзвичайною істотою, а все ж таки в ній було аж забагато людського. 
— Сьогодні останній шанс завадити їм.. або провести час в колі тих, кому ви небайдужі... 
— Моя улюблена розвага, дратувати людей. Та сьогодні я хочу зробити щось приємне, тому купила цей кущ, — сказала вона з якоюсь дивною емоцією, схожою на вдоволення..

 "Після її смерті залишиться тільки кущ", промайнула думка.

— Що воно таке? — мимоволі поцікавився він, розглядаючи сухі кістляві гілки, які тепер стирчали з землі наче прокляття. 
 Вінсент зітхнув.
— Ви все одно більше ніколи його не побачите, то нащо саджати? Сумніваюсь що він прийметься.
Їхні погляди зустрілись. Її очі, як завжди, були темні і приховували будь-який натяк на емоції. 
— Ти такий вимогливий до мене сьогодні. Це мій подарунок тобі.
Він стомлено сів на землю, прямо навпроти куща і біля її ніг. Його серце розривалось від болю, що завтра світ існуватиме далі для всіх крім неї.

 Завтра її вже не буде.

 Він не міг більше сердитись. Вона була темною, іноді злою, але й великою частиною його сім'ї,  рідна та постійна. 
— Скажіть що я можу зробити? Я на все готовий. Можливо існує якийсь ритуал... — з відчаю промовив він. — Може потрібна жертва, я готовий. Я звичайна людина, але можливо є щось...
— Знову починаєш? Немає у тебе дару.
— У вас є знайомі некроманти. Може варто звернутися до них?

— Я про це й чути не хочу! — Іннеша справді розсердилась. 

— Але є ви робили це раніш... 
— Годі! Так ти поховаєш себе ще до моєї смерті. Скажи мені, що ти робитимеш, коли залишишся сам? 

Вінсент продовжував сидіти на землі, але тепер очі його палали.

— Ви знаєте, пані. І вдень і вночі я буду думати як помститися. І помщуся, навіть якщо ваші вбивці потраплять в рай, а я в пекло. 

Іннеша наблизилась до нього, знімаючи рукавички. Він одразу підвівся. Високий, молодий хлопець, ще студент. Їй було жаль цю чарівну дитину, що так хоче занапастити себе.

— Шшш, Вінсент, — її пальці легко торкнулись його щоки, вловивши напружений рух його очей. Не переконати, вже вирішив мститись. Витонченими рухами худорлявих рук, вона зцілила його тіло.

Вона дивилася далі, кудись повз нього. Її очі буквально могли бачити далі. 
— Я знаю більше мертвих, ніж живих, і їх уже ніхто не пам'ятає. Тільки я. Настав і мій час бути чиїмось спогадом. 

Іннеша обійняла його рукою за плече, чого раніше ніколи не робила.

— Ходімо в будинок. Ходімо разом.