1

Було боляче дивитись на те, що як він думав, ніколи не побачить: останній день Іннеші. Останній день живої історії його роду, яка століттями жила на цьому місці. Вінсенту здавалось, що це він живе у неї вдома. Він був не готовий стани свідком її... ...зникнення. 

Він стиснув руки. Не знав чи зможе втримати самоконтроль і не розридатись. Силою волі він глибоко вдихнув повітря, розправив плечі, витер кров зі своєї щоки та поправив на собі потріпану у бійках студентську форму. За напад на верховного мага, його могли й посадити, але оскільки сам він магією не володів, з нього лише познущались і відпустили. 

Іннеша сиділа на колінах, спиною до нього, садила якийсь кущ.
— Нашо ви це робите?  — приречено запитав він. Ніколи до цього дня він не бачив, щоб володарка темної магії порпалась в землі в гумових рукавицях та з садовим совочком.
— Щоб ти запитав. — Її гострі лікті енергійно рухались. — Або, мені просто нудно, тому я вирішила це зробити.

— Вас стратять сьогодні вночі, — сказав він жахливі слова. 
Іннеша, почувши їх, відгукнулася коротко:
— Я знаю, йди в будинок, — голос був майже таким як завжди. Проте пустота в ньому відчувалась як ніколи гостро. 
— Ви чуєте, так? 

За весь цей час, він так і не з'ясував для себе, що вона за людина, та, зрештою, не варто було й намагатись. Вона була для нього чужа, як і в перші дні, й водночас близька, бо він постійно бачив її поряд ще змалку.

— Наші люди проголосували проти, але адміністрація збирається це проігнорувати. У мене немає грошей чи зв'язків, щоб хоч якось завадити їм або хоча б отримати більше інформації... 
Він дивився на її звичну довгу постать з густим темним волоссям, і не міг зрозуміти чому вона така спокійна та повільна. Страх і тривога розганяли кров в його жилах, змушували щось робити і кудись йти, поки він не з'їв себе переживаннями за неї. Вона була його найближчим родичем. Хоча, навряд чи він міг проводити цю паралель між ними — абсолютно точно вони не були родичами. Він сумнівався чи вона людина взагалі.
— Не втручайся в це, — сказала. 

Завжди незмінно спокійна. 

Вона не постаріла ні на мить, хоч він знав її з самого свого народження і в той час їй вже було сотні років. Іннеша пережила кілька поколінь його предків, могла в подробицях розповідати про життя його пра-пра-прадіда. Тому він ніколи не думав, що саме йому доведеться застати день її смерті.
Він таки розплакався. 
— Пробачте, що я безсилий... 
Сльози набігли, розмиваючи все перед очима. А коли він їх витер, побачив, що вона взяла відро з водою своїми ніжними руками, які не звикли до фізичної праці, і поливає кущ, який посадила. 
— Чому ви це робите? — розгублено запитав він, спостерігаючи як крижана вода з криниці змиває сухий чахлий кущик, від чого він сильно нахилився в бік. — Нащо вам це робити? Ви навіть не вмієте. 
Вона ніяк не реагувала, але недбало смикнула верхівку, щоб вирівняти рослину. В цей момент він розчулився від її очевидної незграбності. Може вона й була надзвичайною істотою, а все ж таки в ній було аж забагато людського. 
— Сьогодні останній шанс завадити їм.. або провести час в колі тих, кому ви небайдужі... 
— Моя улюблена розвага, дратувати людей своїми діями. Та сьогодні я хочу зробити щось приємне, тому купила цей кущ, — сказала вона з якоюсь дивною емоцією, схожою на вдоволення.. "після її смерті залишиться тільки кущ", промайнула думка.

— Що воно таке? — мимоволі поцікавився він, розглядаючи сухі кістляві гілки, які тепер стирчали з землі наче прокляття. 
Кущ з базару, який хтось очевидно вже збирався викинути, а потім вдалось втюхати їй разом із цими садовими інструменти, був важливіш за все, важливішим за людей.
— Ви все одно більше ніколи його не побачите, то нащо посадили тут перед будинком? Навіть якщо я буду його доглядати, сумніваюсь що він прийметься.
Їхні погляди зустрілись. Її очі, як завжди, були сховані за затемненими окулярами. 
— Ти такий вимогливий до мене сьогодні. Це мій подарунок тобі, тому він прийметься.
Він стомлено сів на землю, прямо навпроти куща і біля її ніг. Його серце розривалось від болю, що завтра світ існуватиме далі для всіх крім неї.

 Завтра її вже не буде.

 Він не міг більше сердитись. Вона була темною, іноді злою, але й великою частиною його сім'ї,  рідна та постійна. 
— Скажіть що я можу зробити? Я на все готовий. Можливо існує якийсь ритуал... — з відчаю промовив він. — Може потрібна жертва, я готовий. Я звичайна людина, але можливо є щось...
— Знову цю пусту розмову починаєш? Немає у тебе дару, я вже казала тобі. 
— У вас є знайомі некроманти. Може варто звернутися до них, щоб обхитрити смерть?
— Все має свою пору та час. Я стара, хоч тіло моє й молоде. Я щодалі, то менше і менше розумію цей світ, — вона підійшла і магією свого дотику зцілила його тіло, хоч він і не звертав уваги ні на що. — Я дух минулого, і свого часу погубила більше тисячі ворогів. Мені підкорялись і життя, і сметь. Вся суть буття лежить у мене на долоні. Я бачу цей день, знаю що мій час прийшов. 
Він не міг повірити що хтось міг так знудитись від життя. 
— А як же я? 
— Ти вже виріс, і замість того щоб жити своїм життям, турбуєшся про моє. Моя немічна душа як родове прокляття для Бальцифарів. — вона була на диво спокійна. — Ходімо в будинок. Ходімо разом.
Іннеша обійняла його рукою за плече, чого раніше ніколи не робила, але потім забрала руку.
Зупинившись перед брамою, він сам обійняв її за тонкі плечі.
Їй не було неприємно. Майбутнього у неї немає, то нема чого й турбуватися про цю мить. 
Вони разом зайшли в будинок і вона посміхнулась своєю чарівною білосніжною посмішкою. 
— Чому ви посміхаєтесь? — розгублено запитав він. 
— Щастя — це мій внутрішній стан, а не реакція на обставини життя. 
В цей момент в хол увірвались двоє друзів Іннеші. Бальцифар трохи боявся їх, але звик настільки, щоб перебувати в одній кімнаті і тримати рівно спину.
— А де всі? — спитав один з чоловіків, але обоє були здивовані. 
— Оплакують мене в ритуальній залі, — спокійно відповіла Іннеша, і її друзі переглянулись. 
— Це точно той вид мотивації, який потрібен вам сьогодні?
Сповненим гідності жестом Іннеша зняла гумові рукавички, від чого крихти землі впали на кам'яну підлогу. Вона подала білосніжну ручку своїм послідовникам.