Ніна

Присвячується Донеччині 

Взагалі кота звали Плутарх. Так сказала старенька, у якої Ніка купила цього худющого брудного малого з куцим хвостом. Вона тоді зупинилася відповісти на дзвінок, – так і не призвичаїлася балакати йдучи людяною вулицею, – аж раптом відчула, що хтось став їй на ногу і відчайдушно заволав: «Няяяяв!». 
Пройшов рік, Плутарх, який так і не забув голодного дитинства, продовжував тягати всю їжу, яку необачно залишали на столі, полювати за горобцями на балконі і взагалі вирішувати продовольче питання усіма доступними йому способами. Називати його Плутархом не було жодної можливості. Дуже скоро він перетворився на «Улюблену скотиняку» і «Пірата», тим більше, навколо одного ока мав чорну пляму, схожу на пов’язку.  
От тільки за Пірата Ніка і хвилювалася. Батьки були в безпеці – поїхали в Польщу у справах 20 лютого, то так там і залишилися. Ніка потім їздила в їхню квартиру, щоб зібрати і відправити необхідні речі. Вони вмовляли виїхати і її, хоча б на Західну, але вона відмовлялася. 
Не тому що «це мій дім», «хтось має залишитись», не тому що була дуже смілива. Просто сама думка про якусь зайву метушню забирала в неї сили. Заради чого це все? Збирати речі, шукати машину, автобуси, квартиру, гроші. Що там робити? Як довго? Буде, як буде.  
Продукти в магазинах досі були, та й сусідка тітка Тамара, перед тим, як поїхати, віддала Ніці ключі і веліла не соромитись – брати з кухонних шафок все, що треба. Ніка ще нічого не взяла, але перевірила – там було кілограмів десять цукру, стільки ж борошна і якась крупа. Тітка Тамара була запаслива. З того покоління. Але рюкзак для Пірата Ніка все ж таки купила, також встигла ухопити десять кілограмів корму, а ще велику годівничку облаштувала коту так, щоб корм поступово падав в миску з великого баняка. На випадок, якщо вона не зможе... Про всяк випадок, коротше. 
А ще перестала зачиняти двері, щоб Пірат, у разі чого, зміг видряпатися на вулицю. Про те, що він втече зараз, поки в квартирі є їжа, вона не переживала. Також Ніка заклала віконні отвори книжками (добре бути з родини, де всі завжди читали), винесла у ванну кімнату розкладне крісло, термос, велику пляшку з водою, подушки, банку з льодяниками і пару пакетів чіпсів – більше в горло все одно нічого не лізло. У саму ванну застелила товсту ковдру. 
Документи та гроші склала в невеличку сумку, яку повісила через плече і носила повсякчас. Ото були і всі її воєнні облаштування. Вона займалася цим близько трьох днів – і от знову постало питання, а як же тепер жити? 
*** 
Роботи стало мало – багато хто поїхав, підприємці закривалися, не стало для кого писати звіти і зводити баланси, відтак Ніка засіла за книжки. Ті самі, що купувала з думкою «потім почитаю», усвідомлюючи, що те потім означає «можливо ніколи». Але іноді життя повертається так, що «можливо ніколи» перетворюється на «тут і зараз». Книжки були не художні – художні могли позбавити її спокою, а ось трактати сучасних гуру психології та маркетингу було те, що треба. 
Паралельно Ніка розбирала речі. Багато чого віддала, щось викинула. Не те, що вона була фанаткою прибирання, просто це добре відволікало. Зловила себе на тому, що стала розмовляти вголос і не тільки з Піратом, – ніби грала акомпанемент цьому вкрай дивному життю, яке настало з кінця лютого. Називаючи вголос речі чи те, що збиралася зараз зробити, вона наче чіплялася за щось нормальне, земне, спокійне. 
Так, одного дня, у старій тумбі Ніка знайшла маленьку скриньку. Руда, практично яскраво-помаранчева, дерев'яна, оздоблена орнаментом з краплин бірюзи. Вона одразу її згадала, бо скринька була улюбленою іграшкою в дитинстві. Настільки, що мама прибрала звідти свої сережки та каблучку, бо Ніка постійно знаходила скриньку у будь-яких схованках і тягнула до себе. Аж надто їй подобався колір, краплини бірюзи і звук, з яким клацав замочок усередині. 
Цю невеличку, з долоню дорослої людини, скриньку привіз батько з Індії, де він працював півроку. Скринька була пофарбована чи в чомусь вимочена – звідси той неприродній колір та помаранчеві сліди на руках і одежі усіх, хто її брав. Ніка в скриньку зажди ховала якісь дитячі дрібнички, а татко казав, що то її скарбниця. Бо у кожної принцеси має бути така, а те, що Ніка – принцеса, батько повторював їй щодня. 
Ніка потрусила скриньку – у ній щось було. Дивно. Вона натиснула на кнопочку –кришка відкрилася. Всередині, як і багато років тому лежали всякі дитячі скарби, якісь камінчики, скельця, засушений колосок...  
А це що? Важка старовинна сережка з аквамаринами. Три камені – один більший, два менших – переливалися всіма відтінками блакитного на фоні потемнілого срібла оправи. Це була сережка прапрабабусі Ніни. Коштовність була єдиним, що залишилося від усього майна колись доньки священика, а потім дружини заможного працьовитого хуторянина, матері шістьох дітей, з яких вижило тільки троє. 
Ніна, її пращурка, народилася ще в позаминулому столітті. Пережила і Першу Світову, і Громадянську, загибель чоловіка, набіги червоних, білих та просто бандитів, втрату хутора – його кілька раз грабували, аж поки не спалили, вигнавши всю родину в одній білизні просто неба. Сама ж Ніна померла від тифу у 37 років. 
Сережку зберегла її молодша дочка, Юстина, – прабабуся Ніки. Як то їй вдалося у вирі дитячих будинків, прийомників, рабфаків – загадка. 
Юстину Ніка трохи пам'ятала. Вони їздили до неї з батьками в село. Та була вже дуже старенька, ледь пересувалася, за нею доглядала сусідська родина – «вона ж нам як бабуся», бо Юстина категорично відмовлялася переїхати в місто до сина – дідуся Ніки. Юстина подарувала Ніці льодяника – півника на паличці. Окрім того льодяника, що світився на сонці, мала більше нічого не пам'ятала. Хіба що квасолю – квіти червоні та білі. Ніка тоді дуже здивувалася, що квасоля може цвісти і взагалі росте на кущі. Адже квасолинки, які мама кидала в борщ, були схожі на лискучі камінчики, та на думку дівчинки, їх збирали десь при землі. 
Сережку Юстина передала онуці Олі, матері Ніки. У дитинстві здавалося, що камені в сережці – теплі і гріють пальці. Тому вона дуже здивувалася, коли пізніше до її рук потрапили інші коштовності і всі вони були холодними. 
Ось і зараз Ніка гладила камені і дивувалася – такі ж теплі, ніби вона торкалася чиєїсь долоні. Але спогади урвав сигнал повітряної тривоги. 
— А хай би ви всі повиздихали, – без емоцій промовила Ніка. – Пірат, в укриття! Але казати то коту не було потреби, він вже сидів на ковдрі у ванній. 
Ніка захопила книжку, скриньку і сама пішла до ванної, вмостилася в крісло, накрилася пледом і в голові потекли непрохані думки. 
Батьки назвали її Ніною, на честь тієї самої прапрабабусі з сережкою. Ім'я їй не подобалось – немодне, некрасиве. Тому, коли в шістнадцять отримувала паспорт, одразу написала заяву на зміну. І в університет вступила вже Ніка, а не Ніна. Ім’я «Ніка» звучало гарно: водночас просто і яскраво – богиня перемоги все ж таки.  І саме Ніка пішла з однокурсниками в літню кафешку, щоб відсвяткувати захист диплому. Там дівчина його і побачила. Чомусь їй одразу на думку спали слова «літючий», «стрімкий», хоча хлопець сидів дуже спокійно і уважно слухав приятелів. Настав вечір, зазвучала жива музика – біч літніх кафе. Але цього разу репертуар був на диво цілком пристойний. І коли стрімкий хлопець запросив її танцювати, вона не знайшла причин відмовитись.  
Так у танці, що перетік у розмову, вони і дійшли до її під'їзду. Раптом він засміявся: 
— Ми ж забули познайомитись! Я Олексій. 
— А я Ні..Ніна. – майже забуте ім'я вимовилось раніше, ніж вона встигла подумати. — Ніна. Ні-на. Красиво. Наче дзвони грають. 
Тільки він тепер і називав її Ніною, а ще іноді мама. Коли Олексій промовляв її ім’я, то воно дійсно звучало, як музика. А коли вони були поряд, не тільки ім'я, а їх душі і тіла перетворювались на цілий оркестр. Вони були разом щомиті, навіть заварювати чай на кухню ходили тримаючи одне одного за руку. 
— Боже, яка карамель, аж нудить. – проскакувало в думках, а сама вона вже тягнулася, щоб доторкнутися до нього і пити його запах. 
— Та нормально, – сказала Катька, що закінчила психологічний. – Скоро пройде, то такий етап. Місяць, ну півроку максимум. 
Але то не пройшло ані через місяць, ані через півроку, ані через півтора. Пройшло через три роки і шість тижнів, коли він загинув під Іловайськом. Ніна не могла навіть сама його поховати, бо офіційно була ніким – вони так і не розписалися, а його батьки ставилися до неї прохолодно. Вона пішла на церемонію прощання, але весь час простояла позаду натовпу. Не могла себе змусити підійти до закритої труни. Боялася, що не витримає і впаде. 
Після того ніхто більше не називав її Ніною, навіть матері вона суворо це заборонила.  
Поступово Ніка оговталась – завалила себе роботою, бігала з дівчатами в спортзал, в кіно та на каву, іноді змушувала себе ходити на побачення. Навіть якось сходила заміж. На півроку. Зараз згадувала про те зі щирим подивом – як то її занесло? Життя як життя. Як у всіх. Ні краще, ні гірше. Може тому 24 лютого вона не злякалася. Їй було все одно… 
— Гей, чуєш! Прокидайся, ну! 
Ніка розплющила очі, але поряд нікого не було, та й в темряві нічогісінько не було видно. Тільки то явно була не її ванна, ще й пальці на руках змерзли. Ніка обережно зробила крок – на підлозі лежало щось м'яке і крихке, – солома!  
— Тссс! Хтось іде. – почулося десь геть близько. 
Очі потроху звикли до темряви, до того ж з вузеньких отворів під дахом трохи пробивалось місячне сяйво, і Ніка побачила, що стоїть у величезному амбарі. На підлозі то там то сям були навалені купи прілої соломи. Купи  рухалися і Ніка здогадалася, що там хтось спить. Господи, то ж діти! Худющі які! Ще і холод собачий. Вони б здалися їй мертвими, якби не хрипле дихання. 
— Ні, нікого. – знов долинув шепіт. 
Розмовляли з купи неподалік. 
— Я не витримаю цього холоду, бачиш, у мне навіть волосся задубіло, – тоненький, мабуть, дівчачий голос. 
— А і справді, Чуча, у тебе... сніг на волоссі! – то вже хлопець. 
— У тебе теж. І не називай мене Чуча. Я Килина. 
— Добре. Точно, у мене теж сніг на волоссі. – він помовчав. – Але тут хоч їсти трохи дають. 
— Та, Павлусю, що вони дають, треба йти на південь, там тепло і їжі більше. – було схоже, що діти не вперше про те розмовляють. 
— Тільки я оце думаю… Давай до моря підемо? 
— А що воно таке – море? – спитала Килина. 
— Море...– прошепотів Павлусь. – Воно... велике. 
І так він сказав то «велике», що Ніка побачила безмежний морський простір, почула крики чайок, запах водоростей і відчула теплий пісок під ногами. 
— Зачекай. – хлопець почав ритися у лахмітті, що замінювало йому одежу. – Дивись. Павло щось простягнув дівчинці. – Це з моря. 
— Яке красиве! 
— Візьми собі. Як прийдемо на море я ще багато таких знайду. 
— Тссс! – дівчинка і хлопчик миттєво зарилися в солому. За стіною почулися важкі кроки і Ніка мимоволі вжалась у стіну. 
— Надоєлі мнє еті сопляки. Мрут как мухі, болєют, я нє должен тут за німі ходіть. – розмовляли просто поряд, якби не стіна, Ніка, мабуть, могла б до них доторкнутися. 
— Должен, єслі партія приказала. Ето тєпєрь совєцкіє дєті. Родітєлі у ніх билі прєступнікі, куркулі, а етіх ми ісправім. І нє сєрчай, завтра іх всєх отвєзут в прийомнік в город, а там кого в дєтскій дом, кого в комуни... 
Вони ще потупцювали біля стіни, мабуть, запалювали цигарки, а потім пішли далі. Кроки стихли. У купі сіна знов заворушилися. 
— Чула? 
— Ага. 
— То що будемо робити? 
— Давай втечемо просто зараз. Я не хочу в їх прийомнік, я хочу на море. 
— І я. 
— Я зараз вилізу по стіні, там вузеньке віконце, бачиш? Ми проліземо! А потім дам тобі руку, щоб ти видряпалася. 
— Добре. 
Килина застигла на місці, поки Павло, як кішка дряпався на стіну. Вікно і справді було височенько, особливо для голодних і змерзлих малих. Нарешті хлопчик зачепився за отвір під дахом і підтягнувся. 
— Лізь. Отак. Давай руку! 
— Ой-ой! 
— Що? 
— Я впустила... Впустила твоє море! 
— Та… нічого, давай, лізь. Я потім багато таких назбираю. 
Через хвилину вони щезли в отворі, а за стіною роздалося гупання – то малі стрибнули вниз. 
Ніка видохнула і поворушилася. Решта дітей спала. Дівчина тихенько підійшла до того місця, де малі дряпалися на стіну, нахилилася, підняла «море» і раптом відчула щось і мокре і шершаве на щоці. 
— Пірат! 
Вона сиділа в розкладному кріслі у своїй ванній, а Пірат облизував їй обличчя, натякаючи, що пора б уже і поїсти. Ніка встала і почула якийсь дзенькіт. Щось випало із скриньки, яку вона тримала на колінах, коли заснула. Дівчина нахилилася і підняла камінчик. Хоча ні, це був не камінь, а шматочок зеленого скла, облизаного морем так, що всі краї були гладесенькі і ніби вкриті інеєм. 
— Море. – Ніка покрутила скельце. Звідки воно тут взялося? Знайшла колись влітку на морі і сховала? Мама рідко дозволяла щось «приносити з вулиці», і, мабуть, була права. Мала Ніка пристрасть до «собіратєльства» і як би їй дали волю, квартира перетворилася б на склад камінчиків, паличок, загублених кимось в пісочниці речей. А цьому скельцю, виходить, вдалося пройти повз мамину «митницю»... 
Раптом Ніка згадала свій сон. Хлопчик, дівчинка, «море». А якщо той сон – не сон? Хіба таке можливо? Ніка вирішила, що подумає про ту дивину якось згодом  і поклала «море» назад у скриньку. 
*** 
— Привіт, ма. Як ви там? – слава богу її батьки навчилися користуватися скайпом задовго до війни. 
— Усе добре, доню! Пані Катажина та пан Анджей до нас дуже привітні! А ще ми влаштувалися на роботу! 
— Як? Нічого собі, так швидко! 
— Так! Пані Катажина працює вчителькою у школі і мені запропонували працювати з українськими діточками. Допомогти їм адаптуватися. Шкода, я не знаю польської, але потроху вчу.  
— А батько? 
— А йому теж знайшли місце у школі. Якийсь гурток чи як то у них називається, коротше, він з дітьми щось конструює, малює, – він таке любить, ти знаєш. Він зараз там... Доню, у тебе все добре? Може, ти б виїхала? Ми б домовились... 
— Ма, усе добре. – тут щось сильно гупнуло і Ніка швидко відійшла від вікна, ледь втримавшись від автоматичного матюкання. 
— Що то? Що то за звук, доню? 
— Ма, нічого, то тітка Тамара килими вибиває. 
— Килими?... 
— Ма, пам'ятаєш стару сережку? – Ніка швидко перевела розмову. 
— Сережку? Яку сережку? 
— Ну старовинну, від прапрабабусі Ніни. Я нещодавно її знайшла. 
— Слава богу! Вона багато років як загубилася, я переживала, що то вже все. Яке полегшення, що ти її знайшла! Зрештою, вона має бути в тебе. А де ж вона була? 
— А в тій дурнуватий помаранчевій скринці, пам'ятаєш? Що тато з Індії привіз. 
— Звісно пам'ятаю, ти малою її дуже любила. 
— Ма, – Ніка знов швидко перебила маму, бо боялася, що скоро завиє тривога, і вона не встигне про все розпитати. – А як точно звали бабусю і дідуся тата? 
— Дід Павло і баба Килина. Вони разом були в дитячому будинку в Бердянську. А чого це ти цікавишся раптом?  
— Ні, вони були разом значно раніше. – сказала тихо Ніка. 
— Що? Доню, я не чую. 
— Нічого, мамо, розповідай далі.  
— Та нема особливо, що розповідати. Вони з дитбудинку разом, потім одружилися. Килина стала вчителькою, Павло механіком. Він загинув на початку війни. Так і не побачив свого сина, твого діда Миколу… Доню, краще скажи, як ти? Ти добре їси? Ти не мерзнеш? У вас світло є? 
— Ма, я з тобою з телефону розмовляю, він заряджений, світло є. Їм добре. І Пірат теж. Цілую тебе, татові привіт. 
— Цілую, доню. 
Ніка швидко натиснула «відбій», і вчасно – сирена повітряної тривоги розірвала на шматки тишу весняного дня. 
*** 
Тривога була не останньою. Завтра ставало копією сьогодні, а післязавтра зливалося із завтра, як дві краплі води стікаються в одну. Під чергове вечірнє завивання Ніка ліниво попленталася у ванну кімнату і перед тим, як сісти в розкладне крісло, натягла тепле пальто. Посварила себе за те, що колись була надто претензійною – не визнавала пуховиків. Зараз би закуталась в одну з цих «плюс-сайз ковдр» і зігрілась.  
З 24 лютого Ніка весь час мерзла, аж зуби стукали. Наче і квітень уже був надворі, але все одно – теплі колготи, штани з начосом, теплі шкарпетки, футболка, водолазка, товстий светр. Вона б і худі натягнула, але воно не влізало під пальто, а пальто ще і ноги прикривало. Тож Ніка закуталась у цей витвір невідомого дизайнера і опустилася в крісло. 
Десь не дуже далеко лунали вибухи. Іноді дзвеніли шибки і тоді вона мимоволі підстрибувала в кріслі і втомлено автоматично матюкалася. Пірат звично слідкував за нею з ванни… 
Тепло, дуже тепло. Нарешті вона зігрілася. Літо. Зелень, пахне абрикосами і помідорним бадиллям, пилом. Ніка розстібнула пальто. Якесь незнайоме і на диво знайоме місце. А, це ж… бабусин будиночок в селі! 
Вона відчула страшенну втому і опустилася на траву під деревами. Тільки тут помітила, що зовсім поряд, розкинувши руки, спить маленька дівчинка. Придивилася. То ж була вона сама. Ніна-Ніка років п’яти. Дівчинка спала глибоко і спокійно, як тільки можна спати в дитинстві. 
Ніка обережно лягла поряд з собою маленькою і подивилася в небо. Старі абрикосові дерева здавались їй велетнями, якими ж вони були для малої Ніни? Доросла Ніка згадала, як колись намалювала в садочку дерево. На папері тягнулася довга коричнева смуга – стовбур. І вже там, де аркуш закінчувався, було примальовано зелений верх –крону. Тепер вона зрозуміла, чому так малювала. Адже і справді, зелена шапка бачилась з висоти дитячого зросту десь дуже далеко, просто в небі. Вихователі тоді не зрозуміли... 
Раптом піднявся невеличкий вітерець і щось пролетіло повз неї. Ніка встигла спіймати – пір’їнка! І не просто пір’їнка, а синя! Її подарував маленькій Ніні місцевий зоотехнік. Він їздив до міста у справах, його запросили для консультації в зоопарк, здається. І він привіз звідти кілька таких дивних пір’їнок, – тільки одна з них була синьою, – та подарував її маленькій Нінці. Сказав, що то від «казкового птаха, який приносить щастя». Велика Ніка ще і досі пам’ятала, як маленькою засмутилася, коли пір’їнка зникла. Довго плакала, шукала сама і з дорослими. 
І ось тепер вона тримала цю пір’їнку в руках. Залишити собі? Ніка глянула на сплячу дівчинку, згадала своє дитяче і горе і… 
Але ж якщо просто покласти пір’їну, її знову віднесе вітром! Ніка замислилась, а тоді відірвала великий важкий синій ґудзик з перламутром від свого пальта, вділа в нього пір’їнку і обережно вклала в руку дівчинці. — Тепер точно не унесе. Ой! 
Щось клацнуло. Ніка відкрила очі – з ванни на неї уважно дивися Пірат. Ноги затекли, а клацнула кришка помаранчевої скриньки, яку вона за звичкою взяла з собою в ванну. Ніка глянула і зойкнула від несподіванки. Зверху лежала синя пір’їнка, вдягнута в важкий перламутровий ґудзик. 
*** 
Останні дні були гучними. Ніка з Піратом одного разу навіть ходили ночувати в підвал у будинок навпроти скверу. Але їм там не сподобалось – дуже вогко, холодно. Ніка півночі кашляла, зрештою, просто пішла додому. «Їбане то їбане», – в черговий раз подумала вона. Тієї ночі було дуже гучно, Пірат аж весь нашорошився і протяжно вив раз у раз. А вранці, коли стихло і Ніка вийшла в магазин, то дім навпроти скверу подивився на неї пустими чорними зіницями. Від нього залишився лише кут. У той день Ніка на вулицю більше не виходила. 
*** 
Вона перестала щось відчувати взагалі. Не було ані страху, ані сліз, ані ненависті. Іноді блискучою змією в голову заповзала думка: «За що?», але думати про це вона не мала сил, як і плакати. Усі справи звелися до прокинутись, нагодувати Пірата, прибрати за ним, самій щось з’їсти і якось проіснувати до чергового прильоту. Ніка просто перестала планувати, думати і… боятись. Буде як буде. 
Іноді вона по кілька годин сиділа і перебирала скарби у скриньці, просто, щоб щось відчувати пальцями. Хоча б пальцями. 
Цього вечора за столом у вітальні Ніка щось малювала на великому аркуші. Малювати вона не вміла, але водіння ручкою заспокоювало. Було напрочуд тихо. Так тихо, аж моторошно. Десь на кухні копирсався Пірат. З вікна падав світ вечірнього сонця. Без електрики майже нічого не було видно. Ніка не пам’ятала точно, коли пропало світло – день, два, три тому? Води теж практично не було. В останні дні вона нациділа скільки могла з кранів. Запаси питної води, на щастя, були, але чи надовго їх вистачить? Їхати? Але куди? Місто практично в облозі. Час від часу відкривали гуманітарні коридори, але далеко не всі, хто ними виїжджав, доїжджали до безпечного місця. Бо зелені коридори росіяни дуже швидко перетворювали на червоні. 
— І так, і так не слава богу, – ліниво промовила Ніка бездумно водячи ручкою по паперу. 
Не було сил. Ані думати, ані приймати рішення. Тож вона сиділа і малювала, наче то щось могло змінити. Поряд стояла відкрита руда скринька. Ці дитячі скарби її заспокоювали. Ніка знесилено опустила голову на стіл. 
Боже, як холодно! Де це вона? Знов сарай? Ні, якась пуста кімната. Хтось тихо стогнав у кутку. Ніка обережно підійшла. Хлопчик років дванадцяти. Весь у подряпинах і плямах крові.  
— О боже! – дівчина хотіла підійти ближче, якось допомогти, але її ніби відштовхнула невидима рука. У цей же час в двері не зайшла, а практично протікала худа жінка: 
— Дмитрику! – Ніка вперше чула, як кричать шепотом. 
— Дмитрику, синку, що вони з тобою зробили! Мовчи, мовчи, не кажи, бережи сили. То Михайло зі своїми? Що ти їм зробив? Ти їх бачив? Усе село знає, що вони вештаються по полях та амбарах, сучі діти... 
Жінка говорила, наче сипала пацьорками – дрібно, швидко, тихесенько, слова зливалися в мелодію, заспокійливу і тривожну водночас. Так муркоче кицька, коли їй боляче, страшно чи треба заспокоїти наляканих кошенят. 
— Ти бачив, як вони крали? Так? Вони злякалися, що ти донесеш? – продовжувала жінка, обтираючи мокрою хусткою обличчя, руки, груди сина.  
— І вони донесли, що то ти крадеш? Підкинули тобі? От кляті тварюки! – вона проказала то без злості, скоріше з горем. 
— Сину, я домовилась з дідом Василем він зараз тебе вивезе. Ніч темна, слава богу, як руку простягнуть, то й пальців не видно. Закопаю тебе в сіно, він повезе. А ці, – вона махнула рукою в бік дверей, – перепилися, хроплять. Я тебе потім знайду. Зараз мені неможна з тобою, не сховаємось. Завтра начальники з району приїдуть, а ти будеш уже далеко... Давай, вставай, синочку... 
Жінка практично взяла хлопця на руки. 
— Давай, Дмитрику, ти маєш жити!  
І тут жінка подивилася просто на Ніку, наче могла її бачити і повторила вже голосніше: 
— Ти маєш жити! 
Її слова потонули в страшному грохоті. 
— День? Уже день? – Навколо стояла глуха тиша. Щось було не так. Ніка повільно озирнулася, бо голова дуже гула і все мерехтіло в очах, здавалося, що кімната вкрита інеєм. 
Але то був не іній, а розбите скло. Ніка придивилася – на місці вікна була діра. Озирнулася – у сусідній спальні, де вона ще в лютому заклала вікно книгами, також сяяло денне світло. 
І тут, ніби відмотали назад плівку, всі звуки одночасно хлинули на неї: Луною – «Ти маєш жити!», грохот, дзвін скла, дим, пил. Ніка затулила вуха руками і відчула щось мокре. На лівій руці була кров. Невеликий шматок скла застряг у передпліччі. Крові було не дуже багато, але вона вже розтеклася червоною плямою в рудій скриньці. 
Як кілька митей тому на неї навалився звук, зараз навалила біль і млосність. Вона сильно вкусила кулак здорової руки, щоб не втратити свідомість. І тут помітила, що кулак щось стискає. Засохлий пшеничний колосок. 
«Ти маєш жити». Поклала колосок в скриньку, машинально дістала скло з руки. Кров пішла сильніше. Відчинила шухляду в столі – спирт, кровоспинне, бинт. На щастя рана була не дуже глибока, кровотеча швидко спинилася і Ніка так сяк замотала руку бинтом. І тут згадала та підскочила, захитавшись: 
— О боже. Пірат! Пірат! 
Десь з боку ванни роздалося відчайдушне «Няв!» 
— Живій! Пірат! Слава богу! — По обличчю потекли сльози. 
Обережно вона вийшла з кімнати. Коридор, куди виходили двері ванни був заблокований великою шафою, що впала з кутка. Пірат відчайдушно нявчав з-за закритої двері. 
— Господи, що робити, – вона заголосила, але швидко спинилась. – Тихо. Дихай. Думай! 
— У кожного справжнього господаря має бути сокира, – згадала вона слова однокурсниці, над якимись колись реготала вся їх компашка. 
Сокира! Вона стояла у вхідних дверей. То була зброя на випадок мародерів. Хоча Ніка не дуже уявляла собі, як зможе її застосувати. Тут явно не годилася порада одного знайомого тренера: 
— Найкраща зброя – та, якою ти впевнено володієш. 
«Треба було замість сокири покласти кілька стосів з податковими звітами. Цією зброєю я володію.» – мимоволі подумала Ніка і дико зареготала. 
Рубати двері? Можна поранити Пірата. Ніколи цю шафу не любила. Кремезна, темна. Давно пора було її викинути, але батьки весь час збиралися забрати цей монумент до себе в квартиру. 
Ніка розмахнулася і гахнула з усієї сили. Щось дзенькнуло і відлетіло в дальній куток прихожої. 
— Потім подивлюся. – вона гахнула ще раз і стала швидко вигрібати речі, аж поки змогла трохи відсунути двері ванної. 
— Няв! – Пірат стрибнув їй прямо на шию, мурчав і ледь не облизував. 
— Ти що собака? – Ніка плакала, міцно притискаючи до себе тремтячого пухнастого розбійника. 
Потім сказала йому, бо була певна, що кіт розумів її краще, ніж деякі люди: 
— Настав час вибиратися звідси. На, поїж поки. – насипала повну миску корма, слава богу, миска та пакет стояли просто тут, у коридорі біля вхідних дверей. Поки Пірат жадібно хрумтів, повернулася до кімнати, окинула поглядом. Помітила скриньку, сунула в глибоку кишеню штанів. Документи, пляшка води, пара шоколадок, якісь батончики, пакет котячого корму вже були в наплічнику. Більше вона нічого не взяла. 
Повернулася в коридор, посадила вже ситого Пірата в наплічник і тут помітила блиск з кутка, – це туди щось вилетіло, коли вона рубала шафу. Нахилилась – пляшечка від парфумів. Бабусина. Фіолетова зі срібним узором. Стисла в руці, потім дістала скриньку і сунула флакончик туди. 
Застібнула наплічник, – Пірат був на диво спокійним, – та пішла, не зачинивши двері, залишаючи за спиною життя, якого вже не існувало. 
*** 
— Мамо, а помаж мене бабусиними чарівними парфумами, у мене, здається, болить вушко... 
— То здається чи болить? 
— Мамо, ти помаж для про-кі-лак-ти-ки! 
Мала Ніна старанно вимовляла складне незнайоме слово, а мама весело сміялась. І мазала. Пізніше Ніна зрозуміла, що у флакончику вже дуже давно була вода, а то і її не було. Але яка різниця, діяло ж!  
Ніка йшла пустирем, а перед очима з’явилися теплі мамині руки і той чарівний флакончик. Їй здавалось, що вона навіть запах відчуває, хоча того просто не могло бути, адже чарівні парфуми лікували колись в дитинстві ще її маму. 
— Цікавий у мене набір у тривожній валізці, – пробурмотіла під ніс Ніка. – Точніше, в тривожній скарбничці. 
Вона стала перелічувати вголос, щоб не так моторошно було йти: 
— Зелене скельце, сережка з аквамарином... – і тут згадала ту жінку, яка так само сипала слова-пацьорки, не стільки для того, щоб щось сказати, скільки, щоб звучати, щоб голосом проганяти страх і темряву. 
Ніка аж зупинилася. 
— А хто ж це був? Хлопчика звали Дмитрик. Дмитро. Її мама – Ольга Дмитрівна, то виходить... Виходить, що та жінка – прабабуся Юстина, а хлопчик дідусь Діма? Овва! Тут позаду сказали тихе «няв» і Ніка зрозуміла, що стоїть надто довго і рушила далі. У сутінках вона перейшла трасу з «їжаками», наблизилась до лісосмуги і застигла. На кущі просто перед нею була пов’язана червона стрічка. Лісосмуга була замінована. Але то був єдиний шлях з міста. Того міста, з яким вони тепер не могли захистити одне одного. 
Ніка зняла наплічник, сіла на траву, напоїла Пірата, ковтнула води сама. 
— Що будемо робити, Пірат? Може, повернемось? 
— Ніііав. 
— Так, назад неможна. 
Почекати до ранку? Але яка різниця – підірватися зараз чи завтра? Ніка дожувала шматок шоколадки, обережно відкрила наплічник і погладила Пірата. Хотілось плакати. 
— Пірат, тільки якщо ми загинемо, обіцяй, що ти мене на небі не залишиш? 
Кіт серйозно подивися на неї: 
— Муррр нііііііав! 
По щоках котилися сльози, та сидіти тут далі було неможна. Насилу підвелася, і вже занесла ногу щоб зробити перший крок, як щось відштовхнуло її. Ніка не втрималась, впала – і тут з кишені випала скринька. Вона розчахнулася і на волі опинилися всі дівчачі скарби. Усі ці теплі дрібнички зараз лежали в траві і миготіли зеленим сяйвом, окреслюючи якийсь чудернацький візерунок. 
На якийсь час вона заклякла, а тоді махнула рукою – хіба є різниця, коли помирати. Повільно підвелася, ступила у перший вогник і заплющила очі. 
Нічого не відбулося, стояла тиша. Дівчина видохнула і пішла далі по тому шляху, що окреслили її скарби. Обережно ставила ногу на землю і щоразу з полегшенням видихала:  
— Дякую, прабабцю Килино! Дякую прадіду Павле. 
— Дякую, мамо Олю, дякую, бабусю Тетяно. 
— Дякую, прабабусю Юстино, дякую, діду Дмитре. 
Вона втомилася, тіло тремтіло, як в лихоманці. Страх, що вона не витримає і впаде, або поставить ногу не туди, з кожним кроком ставав сильнішим. Але точно знала — зупинятися неможна. 
— Дякую, прапрабабусю Ніно. 
Ніка напружено подивилася вперед – кінець лісосмуги! 
— Дякую, татусю! 
— Ні-на. Ні-на. Ні-на. – бухало серце. 
Останній крок і вона тихо верескнула од радості та автоматично пройшовши ще трохи, опустилась на землю. Жива! 
— Няв! – тихенько підтримали з-за спини. 
— Ми живі, живі! Пірат, ми вийшли! 
— Мррр, няв! 
Перед нею лежав нічний степ. Над нею світило зірками високе небо. Позаду було понівечене місто і замінована лісосмуга. А просто у ніг – синій ґудзик з перламутровою вставкою. Ніна підняла його, стисла в руці і швидко пішла-полетіла навпростець. 
*** 
Світило травневе сонце, лагідно розгладжуючи руками-променями зелені заквітчані хвилі, що розбігалися одразу від краю пильної дороги поза спинами струнких тополь. Ніка йшла. Вона не могла точно сказати, скільки пройшло часу, після того, як вони з Піратом вийшли з лісосмуги. Перші села, що зустрічалися на шляху, дівчина оминала, адже не знала, що і кого там зустріне. 
Уся путь злилася в один кольоровий клубок. Вона пам’ятала тільки окремі картинки: зарості квітучої дикої акації, де вона впала без сил і заснула на якійсь час, гідрант зі свіжою чистою водою просто посеред поля (дуже вчасно, у пляшці майже нічого не лишалось), пакет з горішками, що лежав на узбіччі... 
Але вона дуже стомилася. Скоріше б якесь селище чи містечко. Дівчина автоматично совала ноги дивлячись вперед. І тут… Хтось стрімко йшов їй назустріч. Військовий! Щось невловимо знайоме було в тій ході. Хоч би свій. Мабуть свій! Ті поодинці не ходять, бояться. Сонце сліпило очі і Ніка не могла роздивитися форму, але сил чекати чи втікати вже все одно не було, тому з пересохлого горла вирвалось: 
— Слава Україні! 
— Героям Слава! 
— Слава богу, господи, слава богу! – Ніка б заридала, якби у неї були сили і сльози. 
— Ви звідки? 
Ніка назвала місто. 
— Боже, і як ви вийшли? Пішки? Це ви скільки йдете? Дві доби? 
Ніка мовчала. 
— Тут поряд є село, там вас прихистять на якийсь час, я проведу. Люди золоті. Говорити сил не було, то вона просто пішла поряд. 
— Ніаааав!!! – голосно сказав все за неї Пірат. 
— О, а хто це тут у вас? Давайте, знімайте свого наплічника, я допоможу. Ніка почала стягувати наплічник і тут з'ясувалося, що то не вона його несла, а він підтримував її. 
— Стоп, дівчино, куди це ви падаєте! – її підхопили під руки. – Давайте сюди ось, біля дерева, так, посидьте трохи. Ковтніть водички. – військовий простягнув їй фляжку. Ніка жадібно зробила кілька ковтків. 
— Усе добре. Я просто дуже стомилась. – Після води стало легше, але все одно вона ледь ворушила язиком. Уся втома минулих днів, тижнів і місяців навалилась на неї просто в один момент. 
— Дістаньте кота, він не втече. – через силу промовила вона. – Там корм є для нього, вода. 
— Точно не втече? Ну, тоді ходи сюди, пухнастий. – Кіт радісно муркнув. – О, то він у вас такий лагідний, як його звуть? 
Ніка скосила очі – Пірат вже сів біля нового знайомого і терся об нього мордою. 
— Пірат… Плутарх. 
Військовий весело зареготав: 
— Пірат Плутарх! Хто ж це таке вигадав? – він гладив кота, а той муркотів так, ніби вони були давно знайомі. Потім чоловік насипав пухнатому корму просто на траву. Пірат задоволено захрумтів. Апетит він не втрачав ніколи. 
— Так, ну з котом ми познайомились, а вас як звуть? 
— НІНА. Мене звуть Ніна. – твердо сказала дівчина. 
— Ні-на... – красиво, ніби дзвони грають. – це було останнє, що вона почула, впадаючи в глибокий сон.