Ніна

Осінь видалась напрочуд теплою і сонячною. Дерева вже стоять жовто-багряні, але сонце припікає так, що опівдні можна потайки збігати від мами на ставок і раз другий зануритися у воду. Після такого купання Ніна тишком пробиралася до своєї кімнати. Волосся було ще вологе і дівчинка боялася отримати прочухана від мами.

Двері до батьківської кімнати були прочинені, і, проходячи повз них навшпиньки, Ніна почула здавлений мамин голос:

- Навіщо ти це робиш? Чому саме зараз? Завтра у доні день народження, чи ти не пам’ятаєш?

- Так. Я геть забув. Пробач. Але це нічого не змінює. Я так вирішив. Ми стали чужими. Я йду...

Тато розмовляв уривчасто. Його слова ніби вистрілювали з іграшкового пістолета. Застукало у скронях, стало шалено калатати серце, підступило відчуття задухи. Вона кинулась до своєї кімнати і впала на ліжко лицем у подушку. Сліз не було. Запаморочилось у голові і дуже захотілося спати. Провалюючись у сон, дівчинка чула голоси: дзвінкий, який зривався на плач - мамин і сердитий - татовий. Прокинулась від дотику маминої долоні:

- Сонечко, у тебе нічого не болить? Ти гориш уся!

Наступні два дні біля ліжка чергували мама з бабусею. Температура не спадала. Ніна весь час перебувала у якомусь мареві, їй снилися жахливі сни, вона кричала, хаотично розмахувала руками і намагалась відігнати чудовисько, яке хотіло забрати її маму. В напівпритомному стані вона чула, як пошепки розмовляли мама з бабусею:

- Надіє, забудь. Хай іде з богом. Не край собі серце, у тебе он яка квіточка росте, на ноги поставити треба. Ми з дідом поряд, все владнається.

- Мамо, не можу. У грудях так болить! Не можу ні їсти, ні спати, ні дихати. Якби не Ніна, і не жила б, мабуть.

- Та чи ти геть здуріла! Не можна так навіть думати, не те що говорити!

Коли Ніна одужала, тата в їхньому будинку вже не було. Дівчинка вирішила нічого не питати і робити вигляд, що нічого не відбулося. Від того дня мама більше не співала. Із веселої життєрадісної красуні вона перетворилась на засмучену постарілу жінку. Фельдшер тьотя Люба стала частенько до них навідуватись, мама все частіше плакала і все рідше ходила на роботу. Слова «хвороба» та «хімія» в їхньому домі стали звичними. Потім її відправили в обласний центр. Приїхала вже весною, коли цвіли абрикоси. Ніна любила весну. А особливо коли починали цвісти абрикоси. Ще дерево стоїть без листя, але на гілочках стільки маленьких квіточок, що здалеку здається начебто на нього опустилася хмаринка. Хмаринки були різні – білі, рожеві та мали духмяний, медовий запах. У такі весняні дні Ніна любила увесь світ. Свою подругу Наталку, з якою часто сварилися, дядька Мишка, який ганяв їх зі свого саду, вчителя англійської мови Олену Василівну і навіть Сашка, який весь час задирався до неї. Дівчинка бігала по двору від дерева до дерева і нюхала тендітні квіточки.

Абрикоси стояли в цвіту білі і мама стояла теж біла, але не цвіла. Її шкіра була бліда і прозора. На голові – біла косинка. Вона майже повисла на дідусеві. Він підтримував її, аби не впала. Ніна дивилася на маму і не впізнавала. Вона пам’ятала її сильною, веселою, з неслухняною копицею волосся на голові. А зараз стояла перед Ніною такою маленькою і худенькою, що здавалася її ровесницею і була схожа на підлітка.

Від того дня, як привезли маму додому,  вона більше не вставала. Приходили мамині подруги, спочатку шепотілися з бабусею на кухні, а потім заходили до кімнати, навмисно весело і голосно розмовляли, гладили Ніну по голові, залишали гостинці і йшли геть. Про батька дівчинка намагалася не згадувати. В їхній сім’ї склалося негласне правило – про татка ніхто не згадував, начебто його не існувало.

Йшли останні шкільні дні перед канікулами. Хоча був ще травень, але вже було по-літньому спекотно. Ніна закінчувала рік на відмінно, вчителі ставилися до неї доброзичливо і навіть трохи завищували оцінки.

Такого спекотного дня повернувшись зі школи додому, дівчинка, як завжди, зразу пішла до маминої кімнати. Зазвичай мама чекала її, вони обговорювали, як пройшов день, що сказав вчитель математики з приводу задачі, яку вони разом вирішували, та як Сашко підставив їй ногу, що ледь не впала, за що і одержав стусана рюкзаком по спині. Сьогодні в кімнаті була напівтемрява, чомусь дідусь не відкрив щільні штори.

Донька навшпиньки підійшла до мами. Здавалося, що вона спить. Останні дні хвора спала багато і майже не розмовляла. Опустилася перед ліжком на коліна. Вона бачила, як це робила бабуся перед іконами. Після того як мама захворіла, у їхньому домі вони з’явилися у кожній кімнаті. Дівчинка зложила долоні перед собою і почала примовляти:

- Матінко моя ріднесенька, ненька моя мила, я тебе молю – одужай! Я буду тобі у всьому допомагати: і прибирати, і борщ я вже вмію зварити, і ніколи-ніколи ми не будемо сваритися, і бабусю з дідусем я буду слухатися, і книжки прочитаю, які ти мене примушувала читати. І англійську вивчу. Сьогодні Олена Василівна відмінно за рік поставила. Ти тільки одужай! - потім на мить замислилась, згадала, як це робить бабуся і добавила, - В ім’я отця і сина і святого духа. Амінь. - Перехрестилася як уміла, нахилилася і не розрахувавши сили, стукнулася чолом об підлогу. Підскочила на ноги, і потираючи лоба, побігла на двір. І так їй стало легко і радісно. Ніна була певна - мама обов’язково одужає. Дівчинка побігла розкинувши руки до самого берегу без зупинки. Хотілося злетіти над садом, над річкою, хотілося обійняти весь світ. Не бачила донечка того, як котилися мамині сльози, як кричала мовчки, всередину себе, не чула маминої молитви...

Назавтра, повертаючись зі школи з останнього дзвоника, у своєму дворі Ніна побачила людей і почула бабусин протяжний моторошний крик. Вона нічого не зрозуміла, тільки знову відчула, як починає стукати у скронях, шалено калатати серце, а до горла підступає відчуття задухи. Дівчинка без тями кинулась бігти подалі від дому. Не зупиняючись добігла до краю села, де стояв занедбаний сарай з торішнім сіном. Пірнувши в сіно, Ніна миттєво заснула.