Розділ 1: Ім'я не присвоєно

  Спочатку було... нічого. Відчуття власного тіла приходило поступово. Темнота починала роз'яснюватись.

  Потім з'явилися звуки. Щось пищало: ритмічно, монотонно. Далеко чулися приглушені голоси, немов хтось розмовляв за товстою стіною.

  Вона лежала на чомусь м'якому. Руки важкі. Повіки ще важчі. Дихати якось дивно, немов вона заново вчилася як це робити.

  Я...

  Хто "я"?

  Паніка спалахнула десь глибоко всередині, гарячою хвилею піднялася до горла. Вона моментально розплющила очі, скочила з ліжка.

  Біла стеля. Рівна, без жодного шва. Світло м'яке, розсіяне, не ріже очі. Десь збоку тихо пищав апарат, зелені лінії на екрані стрибали в такт з... з її серцем?

  Вона повернула голову. Біла кімната. Біле ліжко. Білі стіни. Жодних кутів, все заокруглене, плавне, ніби кімнату виліпили з пластеліну. Маленька, тісна, і ні одного вікна.

  Нікого не було. Вона сама.

  Серце калатало дужче. Де вона? Що з нею сталося? Чому вона не може згадати взагалі нічого?

  Голова раптово закрутилася, світ похитнувся, довелося назад сісти на ліжко і спертися руками об матрац. Холодний, гладкий, штучний.

  Дихай. Просто дихай.

  Вона глянула на свої руки, що тремтіли. На одному зап'ясті щось світилося тьмяно-блакитним. Маленька прямокутна рамочка, ніби вплавлена прямо в шкіру. Її края ледь світилися, аж раптом, коли вона наблизила руку до очей, всередині спалахнули цифри.

14:23

  Час? Це час?

  Вона торкнулася екрану пальцем і... не відчула нічого. На дотик просто шкіра, так як і всюди. Провела пальцем ще раз по рамці – та блимнула, і з'явилося щось інше:

[ІМ'Я НЕ ПРИСВОЄНО]
СТАТУС: АДАПТАЦІЯ
ПАЛАТА: K-047

  Ім'я не присвоєно.

  Як це ім'я не присвоєно? У неї повинне бути ім'я.

  Паніка накотила знову, гостріша, холодніша. Безліч питань невпорядковано почали проноситися у голові. Але вона глибоко вдихнула, заставляючи себе хоч трохи заспокоїтися. Зараз не час піддаватися страху. Їй потрібно з'ясувати усе, або хоча би щось. І якщо вона не може згадати своє ім'я, то може принаймні дізнатися: де вона? А ще, бажано – що ж з нею трапилося?

  Вона зісковзнула з ліжка, ноги ледве тримаючи її, підігнулися, але вона втрималася вчепившись у край ліжка. Підлога відчувалася холодна під босими ступнями. Гладенька і стерильна.

  Біля стіни стояв невеликий столик, а на ньому лежав складений комплект одягу. М'який сірий костюм без застібок, з якимись магнітними з'єднаннями. Вона швидко одяглася, рухи були автоматичні, ніби тіло пам'ятало як це робити, навіть якщо розум не пам'ятав нічого.

  Знайшлося і взуття: легкі черевики, теж сірі та без шнурків.

  Одягнувшись вона підійшла до дверей. Але ніде не було ручки, кнопки чи будь чого іншого. Тільки гладка, блискуча поверхня. Вона торкнулася її долонею... і нічого не сталося. Постукала – глухий звук, товста стіна, нічого у відповідь.

— Гей, — прокричала вона хрипким голосом. — Є хтось?!

  Тиша.

  Страх знову почав наганяти. Стіни тисли на голову. Білий колір ставав надто разючим. Вона повільно починала задихатись, так ніби і кисню поменшало.

  В цій палаті збожеволіти можна. Якщо вона вже не збожеволіла.

  "Надіюсь я не в психушці" – промайнуло у голові.

  Знову постукала, на цей раз дужче.

— Відчиніть! Я... я не знаю де я! Хто небудь!

  Вона зупинилась на мить, притуливши кулак до дверей, готова почати стукати знову, як тільки почує якийсь звук.

  Момент. Тиша. Двері безшумно відсунулися вбік.

  Вона здригнулася, відступивши на крок.

  За дверима простягався коридор. Довгий, білий, з таким самим м'яким освітленням зверху. Стіни такі ж заокруглені, без кутів, а підлога світиться ледь помітно, ніби підсвічена зсередини.

  І знову ніде нікого не видно.

  Вона вийшла з палати, обережно озираючись. Коридор тягнувся в обидва боки. Праворуч десятки дверей, такі ж як її. Усі зачинені. А в кінці глухий кут.

  Ліворуч коридор зникав за поворотом.

  Вона пішла в напрямку, як надіялась, виходу. Кроки тихі, м'які – черевики було майже не чути на глянцевій підлозі. Хоча серце калатало так, що здавалось ніби його можна почути ще здалеку. Вона намагалася дихати спокійно, що на диво навіть вдавалося.

  За кутом продовження коридору з дверми по обидві сторони. Одні двері виявились напіввідчинені – звідти линуло світло і чулися голоси.

  Вона зупинилася біля них, причаїлася.

— ...четверта сьогодні, — говорив втомлений чоловічий голос. — Скільки їх ще буде?

— Графік такий, — відповіла жінка. — Обнулення цього місяця завершуються. Ще з тиждень і спаде навантаження.

  Обнулення.

  Слово вдарило її, немов струм.

— Цикл закінчився у багатьох одночасно, — продовжила жінка. — Нічого не вдієш. Треба обробляти всіх.

— Ага. А потім вони приходять сюди і навіть імені свого не пам'ятають.

— Такий протокол. Ти знаєш.

  Вона затамувала подих. Вони говорять про неї? Про таких як вона?

— Іноді мені здається це неправильним, — чоловік зітхнув. — Стирати все. Як... як убивати людину і залишати тільки тіло.

— Тихіше, — жінка різко перебила. — Ти хочеш щоб тебе почули? Таке краще не казати вголос.

  Пауза.

— Вибач. Просто... важкий день.

— У всіх важкий. Іди відпочинь. Я закінчу тут.

  Вона почула кроки які наближалися до дверей. Швидко відступивши, притиснулася до стіни і сховалася за кутом.

  Вийшов високий чоловік у білому халаті, вона не змогла розгледіти його обличчя. Він пройшов повз, не помітивши її, і зник за наступним поворотом.

  Вона вичекала кілька секунд, потім обережно визирнула.

  Жінка все ще всередині кімнати щось записувала на планшеті, спиною до дверей.

  Вона прослизнула повз, тихо, швидко.

  Далі коридор розширювався і виходив на хол – велике приміщення з м'якими кріслами, голографічними екранами на стінах. На одному з екранів світилась карта. Схема будівлі.