Розділ 9

Війна

Волард підійшов до сцени і почав підніматися до мене по сходинках. Кудись втікати не було сенсу. Все одно зловить. Він же маг. Я мовчки стояла і спостерігала за його кроками. Очі його метали блискавки, нахмурене обличчя не обіцяло нічого доброго. Він підійшов до мене і тільки відкрив рот щось сказати, як я почула голос пані Ядвіги. Вона теж, опираючись на свою незмінну палицю, підійшла до сцени й грізно визвірилася на Воларда:

- Що я чую, Воларде? Ти бив цю нещасну дівчину? Вона до тебе всім серцем! Навіть кохає тебе! А ти? Я не хотіла вірити всім тим чортовим брудним газеткам! А зараз не знаю, що й думати!

О, бабуся була ще краща актриса, ніж увесь наш театр разом узятий!

- Ні, бабусю, все не так! – почав виправдовуватися Волард. – Це все брехня! Я намагався це пояснити королю, але він не захотів слухати!

- І я не хочу нічого слухати! – сердито обірвала його пані Ядвіга. – Тримай себе в руках! Король дав тобі шанс все виправити! Розберися в собі.

- Добре, бабусю, я розберуся, - хитнув головою Волард.

Жовна на його щоках рухалися від напруги, складалося враження, що він ледве стримувався, аби не вибухнути від люті.

- Ми маємо йти з моєю коханою Мармеладою! До побачення! – він промовив це так, що якби слова могли спопеляти, то все навколо давно б вже горіло.

І, не слухаючи ще якихось слів, які намагалася сказати пані Ядвіга, він ступив до мене, чіпко й боляче схопив мене за зап’ястя і пробурмотів якесь заклинання.

І ми перенеслися в мою кімнату. Ого, який сильний маг цей Волард! Телепортація на таку далеку відстань (а від столиці до будинку мага було добрячих кілометрів двадцять!) потребує колосальної магічної енергії!

Волард без жодних слів та пояснень раптом грубо схопив мене за плечі і штовхнув на ліжко. Від несподіванки я аж схлипнула. Маг, примруживши очі та оскалившись в хижій посмішці, підійшов ближче, став наді мною і почав розстібати камзол.

Я не могла кричати, та я слова сказати не могла! Ось тут я справді пожаліла, що я німа! Він що, збирався?.. Та ні! Не може бути!

Я спробувала піднятися з ліжка, та він схопив мою руку і знову швиргонув на місце. Так, саме швиргонув, іншого слова я й підібрати не могла. Очі, повні люті, ненависті й гніву, пропікали мене наскрізь.

- У нас же вже були палкі ночі, чи не так, Мармелодо? То ми повторимо! – вкрадливим голосом сказав він мені, повільно розстібаючи ґудзики на камзолі.

Що? Ми так не домовлялися! Ну, тобто я домовлялася з пані Ядвігою, але ж... Я не очікувала такого від королівського мага, який, як запевняла мене його бабуся, і мухи не образить.

- Ти ж моя коханка, чи не так, мерзотнице? Все одно всі думають, що це так. Тільки чомусь я про це нічого донедавна не знав! Мабуть, у мене провали в пам’яті. Так я зараз її швидко відновлю! Зараз ми з тобою все пригадаємо!

Волард скинув камзол і відкинув його геть. Я знову спробувала втекти, смикнулася по той бік ліжка. Чоловік схопив мене за поділ сукні й притяг на місце.

- Куди це ти, Мармеладо? Ти ж кохаєш мене, чи не так? Негоже втікати від того, кого кохаєш усім серцем, погань! Може, покажеш, як сильно ти мене любиш?

Примружений лютий погляд мага, який ледве стримував себе, щоб не побити мене по-справжньому, оцінювально ковзав по моєму тілу, зупинявся на грудях, розпашілому від страху обличчю, оголених ногах, бо сукня під час моїх спроб утекти здерлася аж по коліна.

Під його камзолом була білосніжна сорочка, яку маг все так же повільно розстібав, спопеляючи мене поглядом.

Я зрозуміла, що він налаштований справді здійснити задумане. Що це все по-справжньому, ніхто не завадить магові в його огидних намірах. Та ніхто й не почує моїх криків, бо я німа, не можу говорити. Я сама себе загнала в пастку, з якої не знаходила виходу...

Я гірко заплакала, вже не втікала, лежала й схлипувала, витираючи сльози кулаками і благально й перелякано дивилася на Воларда.

- О, так, - люто прошипів він мені, нахилившись наді мною в неначе прочитавши мої думки, - ти ж німа! Ой-ой-ой, яка прикрість! Ніхто й не почує бідну й нещасну Мармеладу, яка потрапила в руки жорстокого й хижого Воларда!

Сльози градом текли в мене по щоках, я мовчки схлипувала.

Волард раптом схопив мене за підборіддя і притягнув мене до свого обличчя так близько, що я навіть змогла побачити маленькі темно-зелені крапочки в його неймовірних смарагдових райдужках.

- Запам’ятай, Мармеладо, зі мною так, як вчинила ти, не можна! Не знаю, пройдисвітко, як ти обійшла амулет правди, але я не потерплю такої насмішки над собою! Я не прощаю обману й підлості!

Я не могла відповісти. І навіть забула, що ми домовилися, що Волард читатиме по губах. А потім раптом згадала.

- Відпусти! – проговорила я губами. – Благаю, не треба!

Чи то у Воларда заговорила совість, чи прокинулася жалість, чи ще щось сталося, але він відпустив мене, штовхнув знову на ліжко і відійшов геть. Взяв камзол у руку і презирливо сказав мені, зіщуленій і залитій сльозами:

- Я не беру жінок силою! Але мені сподобався твій страх! Готуйся до затяжної війни, Мармеладо! Адже ти ще й працюєш на мене, не забувай про обов’язки дарительки! Ці три місяці будуть для тебе гірші пекла! Я тобі обіцяю!