Розділ 7

Волардова бабуся

Я снідала, а Волард пив каву, бо, мабуть, вже поїв разом з Артемізою. Він був похмурий та незадоволений, але це не заважало йому, негіднику такому, періодично зиркати на моє декольте. А я вирішила не звертати уваги.

Коли я доїла, той хлопець, Егей, якого так сварив пан Робінсон, забрав брудні тарілки і приніс мені каву. При цьому він трохи не впав біля столу, коли забирав посуд, і майже пролив каву на скатертину, коли ставив чашку на стіл переді мною. Був страшенним незграбою і вахлаком. Ось, виявляється, чому пан Робінсон так його муштрував!

Я пила каву, а побачивши, що Волард дивиться на мене, промовила губами:

- Я хотіла запитати, коли відбудеться мій виступ в театрі? Я готова.

Волард задумливо дивився на мої губи. Було очевидно, що він нічого не зрозумів, бо погляд мав розсіяний і несконцентрований. Я взяла ложечку і голосно постукала по краю блюдечка під чашкою з кавою. Волард стрепенулася і поглянув на мене більш пильно.

- Я спитала. Коли буде мій виступ в театрі? Я готова.

- А! Виступ в театрі? – перепитав він, і на мій кивок відповів. – Завтра.

- Що? – округлила я губи. – І коли ви збиралися мені це сказати?

- Сказати? – знову перепитав він. - Сьогодні. Після вечері. Добре, що ви спитали, бо я міг би й забути.

Лишенько, мені завтра виступати, а він міг забути мені це сказати! Що ж, цілком в його стилі - закинути мене в карету, привезти до театру й одразу ж запустити на сцену. Добре, що я спитала! Мене почав переповнювати гнів. І кому треба, щоб я захищала його? Мені чи Волардові? Таке враження, що він щось не дуже переживає через мій виступ.

Ах, так, на мені ж буде амулет правди! А оскільки він і справді мене й пальцем не торкнувся, то я ніяк не зможу звести на нього наклеп. От тому Волард і впевнений у мені. Швидше б уже все це минуло.

- Вам дуже личить ця сукня, - раптом почула я голос Воларда.

Я так задумалась над завтрашнім виступом, що й не помітила, що маг до мене пильно приглядається.

- Дякую, - кивнула я.

І я ще хотіла поставити питання про те, хто купував мені сукні, але не встигла. Бо раптом над будинком пролетіла чи то якась вогняна куля, чи то якийсь великий птах яскраво-червоного кольору. Принаймні, мені так здалося, бо я не дивилася в небо, помітила лише, коли це щось вогняно-червоне гепнулося десь у саду. А потім із саду почувся скрипучий жіночий голос:

- А хай йому грець! Я скільки разів просила? Перенеси цю альтанку трошки правіше! Ні, все одно вона тут стоїть одоробало одоробалом! Навіщо тоді взагалі тут робити злітний майданчик? Якщо сам не літаєш, то інші, може, вміють літати, і їм треба якось по-нормальному приземлятися, а не головою в цю довбану альтанку!

Волард зблід. Та він просто став білим, як сніг! У мене склалося таке враження, що він страшенно злякався. Як маленький хлопчик, що зробив велику шкоду. Втягнув голову в плечі і якось розгублено глянув на мене. А потім благальним (благальним!!!) голосом попросив у мене:

- Мармеладо, будь ласка, зробіть вигляд, що ви моя коханка!

Що? Я аж рота відкрила від здивування. А це ще навіщо? Маг Волард одружений, всі це знають. Дружина його живе десь у провінції, а він тут: то в столиці у своїй резиденції, то в заміському домі. Але про його коханок я нічого не чула. І от на тобі, видавати себе за його коханку?

Я енергійно захитала головою, аж волосся почало розтріпуватися, мовляв, ні, ніколи!

- Я вас благаю! Я заплачу вам тисячу золотих! – почав він вмовляти мене.

Я задумалась. Втікати я збиралася, а от грошей не було. Якраз буде сума для підготовки до втечі. Бо щось мені все більше й більше не подобалося тут, у Воларда, і сам він був якимось дивним. Бошента... Коханка... Якісь дивні погляди на мене...

- Добре, - промовила я губами.

Волард явно дуже зрадів і додав тихо, щоб не почула жінка, яка вже наближалася до нас.

- Не сперечайтеся, будь ласка, все одно марно... – це все, що він встиг прошепотіти, бо з глибини саду по акуратно підметеній доріжці вийшла невисока і дуже скуйовджена жінка, точніше, бабуся.

Була вона невисока, худенька, спиралася на різьблену клюку і мала дуже незадоволений вираз обличчя. При цьому одягнена вона була в шикарну червону сукню, мала дуже дорогі прикраси. І говорила, не замовкаючи ні на мить.

- Ох, і доріжку якийсь бовдур підмітав, руки в нього знизу спини ростуть, чи що? Ну хто, хто так підмітає? Вперед треба мести, вперед, а потім збирати на совочок і сміття викидати. А тут вбік та вбік! Увесь газон забруднив! – жінка підняла погляд, побачила нас на терасі й продовжила, не зупиняючись ні на мить. - Воларде, я незадоволена, ти знову, дідько його бери, забув прибрати альтанку! І я знову влетіла головою в ці кляті дошки! Ти хочеш до смерті вбити свою улюблену бабусю?

І жінка раптом замовкла, чекаючи на відповідь.

- Ні, бабусю, - слухняно відповів Волард, встаючи і підходячи до бабці. – Доброго ранку.

Він поцілував їй руку і провів до столу, всадовила на місце, де до цього сиділа Артеміза.

- Доброго ранку, доброго ранку! О, в тебе якесь дівчина? Нічого так, гарненька. Правда, треба трохи відгодувати, щоб мала пишніші форми, хоча груди нормальні, геть такі, як у мене були в юності. Я тоді аж трьом драконам голови крутила, і всі бігали за мною, як прив’язані. А мій майбутній чоловік, Мартін, всіх порозганяв. Гарячий був мужчина, мов той смолоскип! Загорався, як сірник, від одного дотику до мене! Ех, часи були гарні, добрі, не те, що зараз – одне мерво, а не життя! І як тебе звати, дитино?