Розділ 6

Вимоги

Дарителями в Фулгурії називають людей, які наділені особливістю накопичувати в собі магічну енергію, але самі не можуть її використовувати. Таких людей мало, вони дуже цінуються в суспільстві, для них відкриті спеціальні школи, щоб вони вчилися правильно й максимально накопичувати енергію в своєму тілі. Дарителі віддають магічну енергію лише добровільно. Тобто використовувати їх, як рабів, для своїх магічних практик неможливо. Бували й такі випадки, але виявилися непродуктивними. Дарителі навіть помирали, але під примусом ні один не зміг поділитися енергією. Така особливість називалася «щирий дар». Про неї багато писали, говорили, вивчали... Але поки що дарителі були господарями ситуації, вони самі могли вибирати собі магів, з якими хотіли працювати. Їм платили великі гроші, їх переманювали один в одного маги.

Коли Волард запропонував мені стати дарителькою, я, чесно скажу, дуже здивувалася. Я точно не дарителька, в мене немає ні магічних, ні дарительських здібностей. Але я розуміла королівського мага, бо я володіла донумом! Донуми були альтернативою дарителям, кращою і набагато надійнішою. А оскільки мій Пів-пів прив’язався до мене і віддає магію тільки в моїй присутності, то логічно, що я неначе теж деяким чином є дарителькою. Це було заплутано, але логічно.

Ох, Волард точно не упустить можливості затримати при собі мого донума, ну, і мене заодно, звичайно.

Тікати треба звідси!

Я підійшла й зазирнула в невелике дзеркало, яке висіло біля столу. Моє обличчя майже загоїлося. Ще ледь помітна жовтизна проступала під оком, але якщо накласти грим, – нічого не буде помітно. З дня на день відбудеться мій виступ на сцені, я це відчувала.

Мій монолог на захист себе й Воларда був давно готовий, я повторювала його кожен день, то додаючи, то якісь речення, то, навпаки, скорочуючи. Думаю, публіка буде задоволена. Я вибрала амплуа інженю*. В принципі, я такою й була – молодою, щирою, цнотливою й наївною дівчиною. Всі ці риси інженю були присутні в мені, хіба що наївність останнім часом почала зникати, як туман.

Навіть тоді, коли мене знайшли на дорозі, босу, майже голу і з втраченою пам’яттю, я не переживала такої несправедливості, презирства, навіть жорстокості й приниження, які відчувала зараз у домі мага Воларда. Про яку вже наївність може йти мова, коли мене, як обухом по голові, вдарили несправедливими звинуваченнями та підозрами.

Я втішено дивилася, як наминає їжу Пів-пів (у клітці стояла і вода, і мисочка з якоюсь кашею) і думала про ще одну проблему, яка гостро поставала переді мною. Мені треба було якось спілкуватися з Волардом. В нашій театральній трупі всі були балакучими, і тому мені майже нікому нічого не треба було пояснювати поглядами чи рухами. Мої колеги все говорили за мене. Що тут скажеш – актори!

Як же зробити так, щоб Волард розумів, що я йому хотіла б сказати, щоб почув мене? Адже якщо говоритиме тільки він, наказуватиме, констатуватиме факти, доводитиме до мого відома все, що вирішив він одноосібно, то довго я тут не витримаю. Я теж повинна мати голос. Якщо не в прямому сенсі цього слова, то хоча б у переносному.

Писати? Так, я можу писати, але не завжди під рукою є папір та олівець, це по-перше, а по-друге, письмо не має емоцій, а я хочу, щоб мої емоції, гнів чи незадоволення Волард теж бачив. Я знала, якою великою силою володіють міміка, погляди, вираз обличчя... Вони є визначальними у спілкуванні!

А що, як спробувати промовляти слова без звуку? Без голосу? А він читатиме їх по губах. Я ж насправді говорю, просто звуки не звучать, тому й мовчки відходжу в сторону, закривши рота, бо на мене просто не звертають уваги.

"Досить плисти за течією, Мармело! Ти лишилася сама, одна, в цілому світі немає нікого, хто б міг тебе захистити. Ти повинна вчитися захищати себе сама!" - гаркнула я на себе.

А Волард піде на всі мої вимоги, йому ж потрібна дарителька, чи не так? З таким войовничим настроєм, з прагненням конче переконати нахабного мага і висунути свої вимоги в нашій угоді, я й зустріла Воларда.

Пізно увечері, коли сонце давно сховалося за небокрай, і пані Примула запалила свічки на вікнах, Волард повернувся. Я якраз стояла біля вікна, вглядаючись у темряву за вікном. Донум грівся на моєму плечі, мотузки імпровізованого балахона потріскували від магії, яка йшла від нього.

Чоловік зайшов і з порогу спитав:

- Яке ваше рішення?

Я трохи злякалася, те, що я збиралася йому зараз «сказати», вирішувало мою наступну долю, можливо, на довгий час. Тому я уявила, що я на сцені. Уявлялося погано, бо нахабний і глузливий погляд мага змушував мене хвилюватися. «Мармело, - осмикнула я себе, - ти зможеш. І будь сміливою! Дай зрозуміти, що ти теж не ликом шита!»

Я підійшла до Воларда і, незмигно дивлячись йому в очі, промовила губами, чітко артикулюючи звуки в словах, яких, на жаль, не було чути. При цьому я вказала рукою на свої губи, мовляв, дивіться сюди і спробуйте зрозуміти.

- Я погоджуся, але в мене будуть свої вимоги, - ось що я намагалася донести Волардові.

Він пильно дивився на мене. Здивовано і навіть зацікавлено. Примружив очі, трохи помовчав, а потім спитав:

- Може, спробуєте це написати? В мене є папір і олівець, - в його голосі відчувалася насмішка.

- Ні, – вимовила я повільно і, звичайно ж, без звуку й похитала головою. – Я хочу, щоб ви навчилися читати по губах.