Розділ 4

Підвал

В холі нас зустрічала висока статна пані в довгій глухій коричневій сукні, елегантних вузьких окулярах з червоними скельцями та непроникним виразом обличчя. Вона кивнула Робінсонові, відпускаючи його геть, а мені сказала:

- Добрий день. Вітаю в домі пана Воларда. Я економка, до мене можна звертатися пані Примула. Ходімте за мною, я покажу вам вашу кімнату.

І, не дивлячись чи я слідую за нею, швидкими кроками пішла по холу ліворуч. Я побігла за нею, ледве встигаючи. Ліворуч були сходи на другий поверх, але ми пройшли повз і заглибилися далі по коридору, який закінчувався глухим кутом. Не встигла я здивуватися, як економка натисла якийсь важіль, і просто під ногами почали повільно відкриватися двері в підлозі. Вони повільно з’їхали в сторону, і ми пішли сходами, які, певно, вели до підвалу.

Поки ми спускалися і простували підвальним коридором з низькою стелею, пані Примула знову сказала мені кілька фраз.

- Ваша кімната буде тут, у підвалі, оскільки у пана Воларда часто бувають запрошені гості та люди у різних справах, він не хотів би, щоб... – вона трошки замялася, - вам заважали...

Так, я зрозуміла, що вона мала на увазі. Щоб я не мозолила очі гостям Воларда і не викликала зайвих питань і пересудів. Мене запроторили у підвал, щоб мене ніхто не бачив. Я не проти, якщо чесно. Я згодна витерпіти все, аби, нарешті, розповісти правду.

Кімнатка була маленька, очевидно, тут колись була якась комора. Стояв стійкий запах прогірклої олії та мишей. Ліжко, стілець, маленький столик. Окремо в кутку - табуретка, на якій стояла глибока миска з водою, а під нею – відро з кришкою. Все зрозуміло – куточок замість ванної кімнати.

- Обід вам принесуть пізніше. Чистий одяг лежить на ліжку.

Жінка пронизала мене гострими, як цвяхи, очима і раптом спитала:

- Як вас звати?

Я похитала головою, вказуючи рукою на рот, мовляв, я не можу розмовляти.

- Ви німа?! – здивувалась економіка вперше за увесь цей час, відколи ми побачилися, висловивши хоч якусь емоцію. – Але ж... Добре. Влаштовуйтеся. Я вас замикатиму. Так наказав пан Волард.

І пані Примула, кивнувши, вийшла. Я почула, як у замковій шпарині провернувся ключ.

Що ж, я зрозуміла. Мене триматимуть тут точно так же, як і в тюрмі. Бояться, що втечу? Як? І прив’язка до місця, і замкнені двері! Хай би ще кайданами до ліжка прикували, щоб уже напевно! Я посміхнулася.

На ліжку лежала чиста синя сукня, велика на мене, але я підперезалася пояском, який теж тут був, стало порівняно нормально. Принаймні, вона вже не замітала підлоги, і я не наступала на поділ при кожному кроці. В цій підвальній кімнаті було досить прохолодно. І хоч на вулиці стояло літо, а в останні дні було досить спекотно, тут відчувалася прохолода й вогкість.

Пізніше мені принесли обід, смачний і поживний. Я, звичайно, ніколи не їла таких делікатесів. І цим моє перебування тут відрізнялося від тюремного. Там, мабуть, так не годують. Дівчина, яка принесла їжу, стояла біля виходу і зацікавлено вивчала мене. Мені шматок в горло не ліз, але я змушувала себе їсти, бо була дуже голодна. Ще й потім, закінчивши, затиснула в руці шматок хліба, згадавши про Пів-піва.

- А це правда, що ти німа? – раптом спитала служниця, збираючи порожні тарілки на тацю.

Я кивнула. Я все одно не зможу пояснити, що я не завжди німа. Але це, мабуть, і не цікавило дівчину.

- Так пан Волард справді бив тебе? – спитала вона знов, не поспішаючи іти з кімнати.

Я похитала головою в знак заперечення.

- Я так і знала! Це ти все спеціально підлаштувала, щоб стягти з нього гроші! Так?

Я знову приречено похитала головою.

- То тобі заплатили, щоб йому насолити?

На мій негативний порух головою, дівчина знову почала висувати свої версії.

- Ні? То ти що, закохалася? І все це тому й зробила? Та пан Волард на жінку ніколи руки б не підняв! Ти що! А от щоб привернути його увагу таким чином, я ще не чула такого! І труїлися через нього дамочки, і топилися, і під колеса карети його падали, але щоб так... Ну, ти й вигадниця! Але він все одно на тебе уваги не зверне! Бо він свою дружину любить!

Дівчина презирливо пхекнула, пропікши мене поглядом, і пішла геть, не забувши замкнути мою камеру.

Оце так! Он які версії ходять серед людей. Що за гроші, що на чиєсь замовлення, і що навіть (смішно подумати!) через кохання.

Я зітхнула, виманила Пів-піва з кишені і почала на столі кришити йому хліб. Він смішно дибуляв і підбирав крихти. Потім попив води з моєї долоні, заліз мені у волосся, зарився в нього і, певно, заснув. Я його майже не відчувала. Волосся у мене довге, пишне, світло-русяве, майже біле. Я скручую його в пучок на потилиці або заплітаю в косу. Коли я на сцені, то якщо це потребує образ, я розпускаю його, і воно довгими пасмами лягає на мої плечі. Ось і зараз я розплела його і скрутила а пучок. Там, у ньому, і сховався спати мій ситий донум.

І я прилягала на ліжко, скрутившись калачиком, та й заснула.

Розбудив мене скрип дверей і голос Воларда, який голосно сказав: