Розділ 3

Арешт

Коли я підійшла до готелю, вже стемніло. На вулиці горіли яскраві ліхтарі, а над головою сяяли вогні, запалені на верхівках громовідводів. Різнокольорові, магічні, вони становили добрячу конкуренцію звичайним зіркам, яких майже не було видно в сяйві штучних вогників.

Я помітила, що біля готелю Гордого Груза швендяє більше людей, ніж зазвичай, але не звернула на це уваги. Може, старий знову вирішив згадати давні часи й трохи пожартувати з законом, і це ходять його люди, то його справа. Відкрила вхідні двері й ступила в хол.

- Це вона! – почула я голос Марі.

Хол був залитий яскравим світлом. В кутку стояли всі наші з театральної трупи: сумний Домінік, який кинув на мене погляд, а потім ніяково відвів очі, Гердіс, Кло і Марі, яка тикала в мене пальцем з переможною усмішкою на вустах. В холі, крім акторів, знаходився сам хазяїн готелю, Гордий Груз, худий поважний пан в окулярах, який швидко перевів погляд з мене на трьох чоловіків, двоє з яких сиділи на єдиному диванчику в холі, а третій стояв до мене спиною.

На крик Марі він обернувся, і я побачила, що це Волард. Його обличчя було перекошене гнівом, очі поблискували з-під насуплених брів, а губи стягнулися в одну тонку лінію. Він був вкрай розлючений.

- Схопіть її, - наказав він чоловікам, які одразу ж піднялися на ноги й кинулися до мене.

Мені скрутили руки за спину, і я почула, як ззаду клацнули кайданки. Що сталося? Чому ці люди такі злі? Чому мене заарештували? Можливо, тому, що я була на вулиці в Час Північних Блискавок? Не схоже на те. І чому такий розлючений пан Волард? Він підходив до мене з грацією тигра, який мав ось-ось кинутися на жертву. Саме про жертву він і заговорив:

- Жертва нападу? – в його голосі, тихому й спокійному, рокотав грім. – Жорстоко побив? Знущався й катував?

Я дивилася на чоловіка й нічого не розуміла. Про що це він?

- У в’язницю її, в окрему камеру. Комфортну, щоб не було зайвих питань і ускладнень, - він з ненавистю блиснув на мене злими очима і пішов до виходу.

- Пане, пане, помилуйте дівчину, вона не винна, це якесь непорозуміння! – закричав Домінік, вибіг і кинувся в ноги до Воларда, схопив за чобіт. - Вона ж, як німа, не може нічого розказати! Та вона й мухи не образить! Це неправда!

Волард відштохнув його ногою, аж той впав на підлогу.

- Виконуйте, - гаркнув він своїм помічникам і вийшов геть.

Мене потягли з готелю, вкинули в якийсь фургон, де похмурий вартовий зиркав на мене з-під лоба, але нічого не говорив. Ми тряслися спочатку бруківкою столиці, а потім, очевидно, ґрунтовою дорогою. Вже пізно вночі мене вивели з фургона й, провівши через довгі коридори, запхали в одну з камер в’язниці.

Камера і справді була комфортна. Невелике ліжко, стіл, два стільці, на стіні висів навіть портрет короля. В кутку – умивальник і відро, делікатно прикрите кришкою. Я пройшла до стільця і сіла на краєчок, потираючи занімілі руки після кайданків.

Я перебувала в якомусь оціпенінні, шоці, все ще не усвідомивши, що ж зі мною сталося. Цей день, насичений подіями закрутився в мене перед очима, і я ледве добігла до умивальника. Мене знудило. Вмивши обличчя і побачивши свою страшну запухлу фізіономію в уламку дзеркала, прикріпленому над умивальником, я хотіла знову сісти на стілець. Та побачила, що волога після грози сукня залишила мокрий слід на сидінні. Не буду тут ні до чого торкатися. Це не я. Я не повинна тут бути! Чому? Чому? Відповіді не було.

Я сіла під стіною, обхопивши ноги руками. Думки, як бджоли, жалили мозок. Питання, питання, питання... Я відчула, що, зморена цим важким для мене днем, засинаю.

Там же, під стіною, я й прокинулася, коли в мою камеру зайшов наступного ранку Волард.

Побачивши мене, скрючену на кам’яний підлозі, він скривився, сів на стілець і спитав:

- Хто вас найняв?

Я сіла на долівці, бо спробувала встати й не змогла, в голові паморочилося, можливо, від нервового напруження вчорашнього дня, можливо, від голоду, бо я, мабуть, вчора тільки снідала, на обід не встигла нічого й з’їсти, бо пішла з Марі. На питання Воларда тільки похитала головою, мовляв, нічого не знаю, не розумію, про що він.

- Не хочете говорити? – він презирливо скривився, дивлячись на мої хитання головою. – Я розумію, що Семій просто зорієнтувався в ситуації, використав можливість насолити мені. Але ж свідчення ваші! Ви ж справді підтвердили всю цю маячню!

І він кинув переді мною на підлогу кілька газет. Я опустила очі й глянула на них. З усіх шпальт дивилася на мене... я сама! Опухла, побита, якою була вчора, і якою, в принципі, є й зараз. Відчувала на щоці й під оком сильний набряк, ліве око майже запливло.

«Королівський маг Волард катує свою коханку!», «Жертва насильства королівського мага дала свідчення!», «Побита королівським магом дівчина втратила голос!», «Врятуйте мене від тирана», - просить бідна дівчина, що потрапила в руки мага-маніяка!», «Що скаже дружина Воларда, яку не бачили вже давно, може її теж закатовано?», «Хто знаходиться біля короля – маг чи тиран?» - ці фрази, написані великими буквами над статтями в газетах, били мене в обличчя гірше кулаків. Газети були вчорашні, вечірні.

Боги! Ось чому мене фотографував лікар та ті люди, що приїхали пізніше. Це були писаки з газети, які шукали компромату на Воларда, сенсації. Він виявився королівським магом, про якого я чула, що є такий, але ніколи не бачила, бо зовсім не цікавилася політикою. Про нього всі знали, що він сильний маг, якого дуже цінує король, та дракон, у якого виник якийсь конфлікт у клані, і він змушений був покинути країну драконів. Ще там була якась темна історія з його дружиною, яка жила окремо десь у провінції.