Розділ 2

Дивний лікар

Лікар, який сидів за столом у кабінеті (саме тут, виявляється, з’явився портал мого рятівника), побачивши чоловіка, що тримав мене на руках, страшенно перелякався. Він схопився на ноги, а потім... упав на коліна, схилився в поклоні аж до землі і заблагав:

- Пане Воларде, помилуйте, не карайте! Я все вже давно зрозумів!

Чоловік скривився, мовчки пройшов углиб кімнати й посадив мене в крісло, яке там стояло.

- Семію, я до вас зовсім не у державних справах, - роздратовано кинув Волард, і я почула владні й дратівливі нотки в його голосі. – Я тут, можна сказати, приватно. Ця дівчина потребує допомоги. І ще, вона німа. Врахуйте це.

Він вказав на мене.

- Доповісте мені потім, як справи.

І мій захисник зник у порталі. Отакої. Я опинилася в незнайомому місці з незнайомою людиною поряд, але це все одно було краще, аніж в замку головного королівського радника.

Лікар піднявся на ноги й зацікавлено глипнув на мене.

- То ви протеже пана Воларда? Що ж сталося?

Він підійшов ближче й почав розглядати моє опухле обличчя.

- Це він вас так?

Я похитала головою, що ні. Опустила очі. Ненавиджу, коли мене розглядають так в упор, обличчя до обличчя, ще й в погляді якась нездорова цікавість. Зовсім не по-лікарськи.

- Гм, - задумливо промовив пан Семій. – Дуже цікаво. І навіть вчасно.

Він походив по кімнаті, задумливо барабанячи по підборіддю пальцями.

- Мені потрібен ваш портрет для встановлення особливостей лікування, - раптом сказав він мені.

Підбіг до полиці і взяв великий фотографер, який лежав там. Підійшов до мене і, я не встигла й оком змигнути, як з вічка апарату вже вилазив великий малюнок, на якому була зображена моя перекошена фізіономія з опухлим оком і щокою, закривавленим носом і шрамом на верхній губі. Очевидно, синок радника мав на пальці перстень, який при ударі здер мені шкіру.

Я здивовано дивилася на маніпуляції лікаря. Це що, зараз у столиці нова мода, робити портрети перед тим, як приступати до лікування?

Лікар роздивився портрет і залишився повністю задоволений.

- Чекайте тут. Я зараз буду, - кинув він мені й вийшов із кабінету.

Скоро за дверима почувся його голос, він з кимось розмовляв. Я скочила на ноги й навшпиньках підкралася до дверей, трохи привідкрила їх, і те, що я почула, дуже мене здивувало.

- Так, так, - говорив він, очевидно, через магічне дзеркало, бо його співрозмовника не було чути. – Геть побита. Я зробив портрет. Гарна нагода зачепити його за живе.

Я здивувалася. Мова явно йшла про мене, але з ким він говорить?

- Не знаю, чи це доречно. Хоча він точно знатиме, що це я, і всі удари посиплються на мене... Мені втрачати нічого. Гаразд, якщо ви даєте мені захист і гарантії, тоді згоден.

Я стрибнула в крісло саме вчасно. Лікар увійшов до кабінету, щось мугикаючи, й сказав мені:

- Зараз прийдуть мої колеги, ми вирішили зробити консиліум, щоб визначити правильний напрямок вашого лікування. Потерпіть ще трохи. Мабуть, боляче? Може, вип’єте чогось?

Я похитала головою, відмовляючись. Щось мені тут не подобалося. Голос лікаря був сповнений фальшивого співчуття.

Раптом різко відчинилися двері, й на порозі стали двоє людей – жінка в гарній червоній сукні та чоловік у чорному плащі.

- Це наша пацієнтка? – співчутливо оскалилась вона в неприродній посмішці. – Бідненька! Це Волард вас побив? Жорстокий, безчесний чоловік! Ми розберемося у всьому!

Я не підтверджувала і не заперечувала, а сиділа непорушно, розуміючи, що тут діється щось, чого я не розумію. І мені навряд чи хтось щось пояснить. Треба втікати звідси! Я відчувала біду, яка насувалася з невмолимою швидкістю.

- Дорогенька, як вас звати? Ми прийшли допомоги вам. Огидні вчинки Воларда повинні бути покарані! Побити слабку жінку - це така ницість!

Поки жінка заговорювала мені зуби, чоловік, що прийшов з нею, навів на мене вже свій фотографер і теж зробив портрет. Я зіщулилась у кріслі. Я не знала, де знаходжуся і куди тікати. Але тут залишатися мені явно не можна.

Двері були відчинені. Всі присутні товклися біля мого крісла.

Моїм козирем була несподіванка. Ніхто не чекав, що втікатиму. Я стрибнула на ноги й рвонула до дверей. Вистрибнула у довгий коридор і побігла щосили, завернула за ріг, вбігла в якісь двері й побачила широкі сходи, що вели донизу. Позаду почулися голоси, мене наздоганяли. Я кинулася сходами вниз і вгледіла широкі двері, що вели назовні, на вулицю! Слава богам!

Надворі, швидко зорієнтувавшись, я застрибнула в здоровенну сміттєву урну, яких стояло тут кілька. Це були великі вази до половини заповнені якимось сміттям. Якщо присісти в них, то можуть не помітити.

- Де вона? – почула я схвильований голос жінки. – Не могла ж далеко забігти.

- Не знаю, - відповів їй лікар. – Я гляну в урнах.