Розділ 1

Вистава

Я скосила очі на глядачів. Син королівського радника пожирав мене очима. Вже не нудьгував, як раніше, а скривив губи в насмішкуватій і оцінюючій гримасі. Погляд був дуже неприємним. Дарма я вдягла таку коротку спідницю і розпустила волосся. Якийсь підсвідомий інстинкт самозбереження підказував мені, що цей його погляд не обіцяє нічого доброго. Так і сталося...

Мене звати Мармелада. Чи не правда, дивне ім'я? Я вже звикла, бо іншого в мене немає. Як немає й минулого.

Я їжджу з театральною трупою Домініка по нашій країні вже два роки. Саме два роки тому мене знайшли просто на дорозі між двома провінційними містечками. На мені була тільки нічна сорочка та маленький простенький перстень з чорним камінцем. І я просто спала. На дорозі. Може, це був магічний сон, не знаю.

Домінік звернувся до міської варти, вони перевірили всі свої джерела. Ніхто не знав такої дівчини, як я, ніде не виявилося викрадень чи пропажі, ні в містечках, ні в навколишніх селах. Зробили запит навіть у столицю. Все марно.

Я нічого про себе не пам’ятала, хто я, звідки. Сиділа в кутку на лавці в відділку міської варти, піджимала під себе босі ноги й куталася в плащ, який виділив мені сердобольний охоронець, який писав щось довго й нудно в якусь величезну книгу. Потім підняв на мене погляд і сказав:

- Не знаю, що з тобою робити. Тобі потрібні житло й робота. Або в робітню підеш, там руки завжди потрібні і житло є, або до веселого дому, але це не для тебе, дуже ще ти... юна. Навіть не знаю.., - він задумався. – Що скажеш?

Я весь час мовчала. Похитала головою, що не хочу нікуди, куди він мені запропонував, і знову втупилася в свічку, яка стояла на столі. Навколо неї літав нічний метелик, і мені було його шкода, бо він ось-ось мав обпалити крила.

- Тоді просто на вулицю, - зітхнув охоронець. – Ми не тримаємо в себе довго. Немає місця. Я тобі дам який-неякий одяг, сама шукай собі місце в житті. Все одно рано чи пізно будеш в робітні чи у веселому домі.

Він виділив мені якесь шмаття, виписав якийсь папір, де було сказано, що мене звуть Мармелада Дорога і я маю вісімнадцять років. Ім’я та роки він придумав сам, аби довго не заморочуватися. Просто на столі тоді лежала коробка з мармеладом, яким він, очевидно, любив смакувати. Кинув погляд - та й назвав. А прізвище - на дорозі ж знайшли, то й Дорогою стала.

Я ж тоді вийшла на вулицю і побрела в центр містечка, де, я знала, бо чула з розмови Домініка й Кло, була сьогодні вистава театральної трупи. Стояла в натовпі, дивилася на сцену і зрозуміла, що нікуди не піду звідси, поки вони не візьмуть мене до себе.

Після вистави підійшла до Домініка. Він якраз злазив з підмостків. Побачив мене й посміхнувся:

- О, знайда! Як ти, все добре?

Я заперечно похитала головою й стояла мовчки далі.

- Не знайшла рідних? От халепа. Ну, нічого, знайдуться.

Він пішов до фургону, а я почимчикувала за ним. І переслідувала його доти, аж поки він не сказав:

- Добре, добре, але спатимеш у другому фургоні, де провізія й реквізит. В нас мало місця.

Я радісно закривала. Так і залишилася з ними. Потім розкажу, як я потрапила на сцену. Бо зараз мій вихід!

- Я веселий метелик, я весело кружляю над галявиною! – виспівувала Кло, підстрибуючи по сцені і махаючи руками.

Дошки сцени тріщали під її масивною огрядною тушею, а потріпані зелені крильця сумно обвисли зморщеними ганчірочками й іноді хльоскали по її спині, обтягнутій смарагдовою сукнею, в такт стрибкам.

- А я велика товста жаба! - репетував страшним голосом Домінік, худий і високий чолов’яга у масці чорта.

Маску жаби перед виставою ми не змогли знайти, тому замінили тим, що хоч трохи підходило до цього злого образу.

Я в душі сміялася над цими потугами нашої мандрівної театральної трупи зіграти дитячу казку. Ми спеціалізувалися по фривольних романах та драмах з життя богів, які дуже любив простий люд. Але коли ми приїхали в столицю, то виявилося, що замовлену нам попередньо виставу в трактирі «Кривава посмішка» скасовано, бо її хазяїн раптово помер. А всі гроші, які в нас ще були, ми витратили на дорогу. Тому довелося терміново шукати підробітку. А Домінік прочув, що в доньки головного королівського радника на днях день народження, і вони шукають акторів для дитячої вистави на дитячому святі. Ми швидко перекваліфікувалися в метеликів, зайчиків, бджілок і підготували імпровізацію про доброго метелика та злу жабу. Саме цей шедевр споглядали зараз діти розширеними від (сподіваюся!) цікавості й захоплення очима. Сам головний радник перемовлявся з дружиною, котра сиділа поряд, іноді кидаючи погляд на старшого сина, що розвалився у кріслі з нудним виразом обличчя. Були ще запрошені гості, якісь чоловіки й жінки, мабуть, батьки дітей.

У мене були крильця бджілки, довгі дротяні вусики з жовтими помпончиками на кінцях, і смугаста чорно-жовта спідничка, яка ледь прикривала мої сідниці. Я була в жовтих товстих лосинах, і це трохи примирило мене з короткою спідницею. Не люблю, коли мене розглядають, бо дуже сором’язлива. Я завжди мовчу. Як німа. Спочатку всі взагалі думали, що я й справді німа. Від мене у повсякденному житті не можна почути жодного слова. Всі вже звикли, що я просто є поряд, як стіл чи стіна. Але на сцені я інша. Невимушена, балакуча, граційна, правда, в межах ролі. Домінік каже, що так буває. Каже, що я талановита, й мене чекає велике майбутнє. Не знаю, тут аби просто навчитися говорити поза сценою. Я мовчки дивлюся людині в очі, слова сидять у мене на язиці – а сказати не можу. У людей буває боязнь сцени, а в мене навпаки, на сцені я живу, а серед людей мовчу.