Німфа

Тихо дзюркотів струмок. Айвар наповнював відра водою та переливав їх у діжку, яка стояла на возі. Кобила тупцяла на холоді, випускаючи з ніздрів пару. Зима була у самому розпалі, і мороз нещадно щипав руки.

Хлопець заспокійливо погладив тварину по шиї й повернувся до струмка вчергове наповнити відро. Діжка була вже майже повна, що не могло не тішити Айвара. Він страшенно змерз і проклинав свою долю, що саме сьогодні була його черга йти по воду. Вдихнувши на повні легені морозного повітря, він подивився навкруги: серце тріпотіло від невимовної краси природи. Струмок тік через невеликий ліс та впадав у озеро біля підніжжя гір, яке на зиму вкривала крига.

Айвар дуже любив гуляти лісами та підійматися в гори, але більш за все він любив проводити час біля озера. Його неймовірно тягнуло до води... Набравши повну діжку та закинувши відра, він заліз на воза й рушив назад до села. Їхав поволі, щоб не розплескати воду. Кобила постійно намагалася йти швидше, і хлопцеві доводилося її призупиняти. Він не міг винити бідну тваринку, адже на такому холоді й сам задубів, і розумів її прагнення зігрітися через швидкий рух.

Село Айвара було зовсім крихітне і лежало досить далеко від основного тракту. У ньому налічувалося не більше ста душ, але всі були привітними та доброзичливими. Через свою незначність та непоказовість їхнє поселення ніколи не зазнавало нападів: сюди не заїжджали ні злочинці, ні грабіжники. Село жило тихим життям та торгувало овечою шерстю, через що в ньому завжди стояв специфічний запах овець.

Айвар їхав поволі й уже бачив центральний в'їзд до села — збиту з необроблених колод арку. Навколо не було ні паркану, ні частоколу, і його завжди дивувало: «А нащо нам тоді ця арка, якщо до села можна зайти звідки заманеться?..» Але батько завжди відповідав, що так годиться, і що вони не якісь дикарі.

Сусіди віталися з хлопцем, і він вітався у відповідь. Айвар побачив матір, яка стояла на порозі їхнього будинку й нетерпляче очікувала на нього. Він помахав їй, і вона махнула йому у відповідь.

— Айваре, де ж ти так довго? — Мати підійшла до воза, забираючи відра.

 — Та чому довго? Сонце ж навіть ще не піднялося над верхівками дерев, — обурено сказав хлопець. — Клич братів і витягайте діжку, потрібно напоїти худобу.

Матір пішла в хату, а хлопець пішов шукати братів. Ті були біля дровника та рубали дрова.

— Оооо, не пройшло і року! Наш маленький Айвар повернувся, — хлопці зареготали.

Айвар насуплено подивився на них. — Мама сказала, щоб ви допомогли мені дістати діжку з воза.

— Ну то ходімо, — Броні та Ґурт відклали сокири й пішли за братом. — Ну що, Айваре, не бачив прекрасних дів біля струмка? — зі сміхом спитали брати.

 — Я знаю, що це вигадки, і ніяких дів не існує, так само як німф та інших істот. Це все казочки для дітей, — пробурмотів Айвар.

Брати зайшлися сміхом. — Ти ба, який дорослий дядько! А ти впевнений, що це всього лише казки? От ми з Броні бачили їх, правда, Броні? — Другий брат кивнув, але на його вустах грала посмішка.

 — Я знаю, що ти брешеш, Ґурте.

— Та ні, чесне слово!

— Ґурте, Броні, не забивайте голову малому дурницями, витягуйте мерщій діжку! — Мама стояла на порозі й суворо дивилася на хлопців. — Та добре, що вже, пожартувати не можна, чи що?

Утрьох хлопці взялися за діжку та, крекнувши, підняли її з воза й понесли, намагаючись якомога менше розхлюпувати води. Поставивши її на місце, хлопці розправили спини.

— Айваре, ходи, допоможеш мені стригти овець, — із хліва вийшов батько, тримаючи великі ножиці.

Айвар похнюплено пішов до нього. Він знав, що це робота на весь день, а можливо, й на весь вечір. А він так хотів піти з хлопцями до старого Ейнара послухати його історій! Старий знав безліч казок, оповідок та небилиць і задоволенням розповідав їх усім охочим. Хлопець благально глянув на братів, сподіваючись, що хтось із них піде замість нього.

— Ну, ми тоді з Броні йдемо далі рубати дрова, — посміхаючись, сказав Ґурт. — Так, ідіть, ми з Айваром справимося удвох.

Той, скрегочучи зубами, кинув на братів спопеляючий погляд, але ті лише посміхнулися йому та помахали на прощання. Айвар зайшов за батьком у хлів, де гостро пахло вівцями.

Вийшли вони звідти, коли сонце вже торкалося обрію. Спина та руки Айвара аж тремтіли від утоми.

— Ну, ми сьогодні чудово попрацювали, — батько поплескав сина по плечі. — Стільки шерсті настригли! Завтра будемо її обробляти і скоро повеземо на продаж.

— Угу, — це єдине, що зміг видавити з себе Айвар. Він мріяв тільки про те, щоб поїсти та лягти спати.

З відчинених дверей будинку йшов неймовірний аромат, і живіт у хлопця почав гуркотіти.

— Люба, а чим так смачно пахне? — спитав батько. Айвар зрозумів по звуку, що долинав від батькового живота, що не він один голодний мов вовк.

— Хлопці вчора наставили пасток у лісі, і там спіймалося декілька зайців, тому сьогодні у нас на вечерю тушкована зайчатина...

Наївшись досхочу, Айвар куняв за столом, дивлячись у вікно, як сонце сідає. У хаті було тепло, у печі тріскотів вогонь. Рідні вже збиралися до сну після важкого дня, і хлопець теж поволікся до свого лежака. Але від сильної втоми ніяк не міг заснути, хоч і дуже хотів. Він крутився й крутився. Спочатку почув, як заснув батько, потім мати, і нарешті поснули брати, а він все лежав і дивився у стелю.