Розділ 20.

Перших клієнтів директор заміського готельно-розважального комплексу «Ляльковий світ» Альтман Станіслав Олексійович зустрічав особисто. Хоча ніякої об'єктивної потреби в тому не було. Персонал комплексу хоч і був остаточно укомплектований лиш два дні тому та вже непогано справлявся.

– Стасе, кохання моє, – Мілана наблизилась до чоловіка ззаду й обійняла за плечі. – Місце директора он там, – вона вказала на вікна другого поверху одного з корпусів. – Чого ти при дорозі пилюку збираєш?

– Краще при дорозі чим в компанії Анастасії Дмитрівни. Певний, ця жінка читає думки. Ще раз зіштовхнемося і вона здогадається, що Ляля на кордоні застряла.

– Справді застряла? – щиро здивувалася Мілана. – Хіба таке можливо якщо поруч Денис?

– Не знущайся. Кажу, що мені телефоном сказали. І просили "маму Настю не турбувати", от якби ще маму Настю попросили нікого не турбувати.

Прямісінько з-за тремтячого від літньої спеки горизонту з'явився двоповерховий автобус. Станіслав показово стряхнув зі штанів пилюку і приготувався зустрічати гостей. Трохи хвилювався, бо не міг згадати "що то за циганський табір, що їм потрібен цілий автобус".

Мілана випрямила спину і стала поруч з чоловіком, поклавши руки на свій округлий животик. П'ятирічний Альтман Захарій Станіславович, імітуючи батька, став по інший бік від матері.

Автобус зупинився прямісінько навпроти воріт. Щойно двері відчинилися, на вулицю висипав цілий гурт гамірних жінок та дівчат різного віку. Найстарші одразу наблизилися до Мілани й, примостивши свої руки на її животі, почали поздоровляти з майбутнім поповненням. Мілана стійко те все терпіла. А от Захарій вже за кілька секунд приревнував свою ненароджену сестричку до незнайомих тітоньок і почав захищати мамин животик. Малого або ігнорували, або трясли за щічки доки йому на допомогу не прийшов Пострибайко Мирослав Святославович. У свої десять років хлопчина виглядав на всі тринадцять, а язик був підвішений як на всі тридцять. Тож він швидко розповів усім присутнім про особистий простір, зону комфорту і ще про щось хтів розповісти та жіночки придушили його досвідом.

Нарешті з автобуса вийшов чоловік. Станіслав впізнав хрещеного батька Лялі – пана Валерія й подав йому руку для привітання.

– Просторо тут у вас, – протягнув Валерій, – місця багато, свіжого повітря багато, будівель багато. То я собі так думаю, як дратувати змій то вони і вкусять. То я таки вирішив взяти всіх з собою. А за смаколики не переживайте. Ми пиріжки привезли з собою.

Станіслав нервово ковтнув слину й наказав одному з охоронців віднести два пластикових відра домашньої випічки на кухню. А сам повів увесь циганський табір Валерія в один з дальніх корпусів готелю. Невеличка двоповерхова будівля на дванадцять кімнат одразу вразила гостей.

– Ого, – протягнула одна з дівчат, років семи, – то у вас тут і справді все зроблене з іграшок.

Станіслав не став пояснювати, що не "зроблене з іграшок", а декороване іграшками і дозволив торкатися руками. Найбільше до душі гостям припали дерев'яні коники-качалки, що були вмонтовані в фасад будівлі та прикриті товстелезним склом.

Розмістивши старших жінок в прохолодних кімнатах та пообіцявши, що офіціант зараз принесе напої, Станіслав повів Валерія побачитися з Анастасією Дмитрівною. Тоді як Мілана та Захарій забрали малечу показати ігровий корпус з батутами та лабіринтами.

– А правда, що це все побудувала тьотя Ляля? – запитала русява дівчинка.

– Це все мого тата, – заявив Захарій.

– А збудувала тітонька Ляля, – відповіла Мілана.

– А де вона? – продовжила дівчинка.

– Їде, – прибрехала Мілана, – у неї машинка повільніша за ваш автобус.

Настю Валерій знайшов у зимовому саду, що влітку нагадував сад фонтанів.

– Мої вітання, – окликнув її з порогу. – Чом в пані лице як кислице?

– Він ще й питає. Хіба ти не знаєш, що Ляля утнула?

– Так, – Валерій почесав скроню й опустився у плетене крісло, – вона ж ніби місяць тому те утнула. Чи ти про щось інше?

– Та ні, все про теж, – відповіла Настя, опустившись у крісло напроти.

– Знаєш є таке поняття "строк давності". То коли злочин стався так давно, що за нього вже й не карають.

– Е ні, хай-но мені на очі потрапить. Всі кістки переламаю. Це ж треба додуматися вагітною на якийсь там конкурс поїхати. Хіба на тому Берліні світ клином зійшовся? От ще б ту Олесю Веселовську вловити і ту Валентину – вічну супутницю. Казала мені: "тьотю Настю не хвилюйтеся, ми тихенько, туди і назад". Бачив туди і назад? Бачив як тихенько? Й досі не повернулися. А Денис за ними поїхав і теж пропав.

– Настю, Варшава хоч і близький закордон та все ж не в сусіднє село на велосипеді. Хоч я трохи й не розумію, як поїхавши до Берліну можна було опинитися у Варшаві, ще й застрягнути там.

– Елементарно Валеро, елементарно. По дорозі назад попхалися на екскурсію. І прямісінько посеред музею води відішли.

– Ну, відійшли та й відійшли. Народила та й додому. Чого сидіти?

– Ти от це полякам поясни, а не мені.

Настя ще довго розповідала куму, що зробить з дочкою, як та їй до рук потрапить. Станіслав не втручався, сидів тихцем, поглядав на двері. Згодом до нього долучилася Мілана. Сиділи тихенько вдвох. Мілана жалісно поглядала в бік Пострибайка Святослава Миколайовича, що на іншому кінці саду уважно слухав розповідь сина про сутичку з "циганським табором".