Розділ 19.

Осінь щось таки готувала, та Ляля вперто не хотіла цього помічати. А нащо? У неї зараз своя реальність! І нічого в неї лізти брудними ногами! У своєму новому, намальованому олійними фарбами, світі до школи мистецтв Ляля діставалася на смарті Стаса. Те "посміховисько на колесах", як казав Денис, цілком підходило для мініатюрної дівчини і її "торби". Та й Стас виявився вправним водієм, хоч Денис і казав, щоб Ляля по дорозі хрестилася. Та нічого неадекватного чи нелогічного "найкращий друг" собі не дозволяв. Він здружився з Владом, вступив у громадську організацію Валентини й нащось записався в "Примху Пікассо", причому в Лялину групу. Ляля підозрювала, що то все по блату й за великі гроші, але з Веселовською Стаса не порівнювала. Дарованому коневі в зуби не заглядають, коли ще матиме персональний транспорт та водія, що пригощає латте та хот-догами з мисливськими ковбасками. Персональний рай. І витирайте ноги, коли заходите!

Цього осіннього суботнього ранку по дорозі до школи мистецтв Стас та Ляля вже ніби по традиції заїхали на сніданок у маленьку кав'ярню. Замовили Лате й "найсмачнішу новинку свого життя" – круасани у вафельниці з мисливськими ковбасками, сиром моцарелою та салатом. Платив Стас, хоч Ляля підозрювала, що насправді Денис. Їй хотілося так думати, бо ті думки приємні.

Доки чикали своє замовлення, присіли за столик. Обоє впхнули носа у свої новенькі телефони, на яких завжди були кошти та безлімітний Інтернет. Раптом вхідні двері з гуркотом відчинилися й у кав'ярню ввалилася огрядна тітка в підстреленій малиновій сукні та з трьома туго набитими спортивними сумками.

– Фух! Насилу дісталася. Так торопилася, аж впріла. А вони, дідько, не працюють.

До кого зверталася рання клієнтка ніхто не зрозумів.

– Коффе мені зробіть і щось шлунок заткнути, бо так гарчить, скотиняка, перед людьми соромно.

Ляля скривилася від неестетичності вигляду та поведінки тітоньки, а Стас тихцем зняв "потішну пані" на телефон. Ляля подумала, що то в неї карма на червоні сукні та "невизнаних акторок" і сама того не бажаючи, згадала Веселовську. Востаннє вони бачились ще в лікарні. Ляля в "нагороду" за "порятунок" давньої конкурентки отримала ангіну. А Веселовська наступного дня виписалася і, як підозрювала Ляля, вже планувала наступний спектакль. Довго чикати не довелося. Близько десятої вечора, коли і часи відвідування скінчилися й більшість повлягалися спати, Веселовська театрально гучно пробралася до лікарні, ввалилася в палату Лялі і увімкнула черговий дешевий монолог.

– Значить так, білобриса імпортна королево, – звернулася вона до Лялі і цього разу сусідка по палаті таки записала все те на телефон. – Я їду до Берліну і буду жити там. Я стану художницею. А ти і нігтя мого не вартуватимеш. А щоб те тобі довести, я пришлю тобі запрошення у "свою Німеччину". І ти приїдеш! І ми обидві візьмемо участь у конкурсі. І ти програєш.  Змагатися будемо голі! А то взяла моду, імпортні манатки п'ялити.

"Добре, що хоч не лисі. Бо в мене ще й волосся в корону заплітається"

– А це тобі! – Веселовська попхала до ліжка на якому лежала хвора Ляля здоровецьку картонну коробку. – Можеш тренуватися доки в лікарні конаєш. Бувай!

Веселовська зникла так само як і з'явилася. Ляля вибачилася перед сусідками по палаті, натягнула ковдру на самі вуха й заснула. А наступного ранку прийшов лікар з її аналізами й сказав, що полоскати горло можна й вдома.

Звісно на заняття Ляля не ходила, але через відсутність температури лежати в ліжку не вистачало витримки. Тож вона таки полізла розглядати подарунок Веселовської. Виявилося "майбутня переможниця" до своєї вигадки підійшла відповідально. Коробка була переповнена фарбами, пензлями, кольоровими олівцями та картинами "по номерах". Останнє викликало в Лялі істеричний регіт.  Розглядаючи свої майбутні "шедеври", вона наштовхнулася на  зображення чоловіка, що тримав на руках дівчинку-школярку. Пригадала батька Олега.

– Нехай то й буде він, – сказала сама до себе й взялася малювати.

Звісно не по номерах, а як сама те бачила, як уявляла, як то могло б бути. Себе зображала, підглядаючи в дзеркало. Найважче їй далися обійми. Мало не зіпсувала картину, бо ж ніяк намальований батько Олег не хотів обіймати за плечі свою намальовану і вже таку дорослу доньку. Та до кінця дня і намальований Олег здався і втомлена Ляля нарешті відклала пензлі.

– Хто б ще цьому твердолобому її передав, – сказала баба Катя, повернувшись додому.

– Дядько Валера! – зметикувала Ляля, що після ситної вечері, почувала себе як в раю, а в раю і думається краще.

Через два дні, переконавшись, що фарби добре висохли, Ляля відправила посилку в Німеччину, зазначивши отримувачем дядька Валеру. Той вже знав, що саме має йому прийти і як те все підсунути під ніс куму-бунтарю. Ляля ні на що особливе не сподівалася та все ж доклала до картини маленьку листівку з написом "Люблю тебе тату".

Першою на зв'язок вийшла Світлана. Ляля довго не могла зрозуміти яке ця незнайома жінка мала відношення до неї і її тата. Та Світлана терпляче та привітно все пояснила. Потім почали приходити повідомлення від "сестрички" Мар'яни, що дуже хотіла познайомитися з "сестричкою" Лялею. Від такого стрімкого "розширення" родини, шляхом додавання до неї іноземних громадян, Лялю трішки трясло. Та Стас, що повсякчас маячив поруч, постійно повторював, що то не проблема і хоч завтра можна вирушати підкорювати Європу й знайомитися з усіма онлайн. Та Ляля не бачила сенсу кудись їхати:  Мар'яна скидала таку кількість світлин, що Ляля була в курсі усіх подій у Мюнхені та в родинах Мар'яни та Світлани. А через деякий час прийшла смс від батька Олега "І я тебе". Залишилось лиш вмовити маму, щоб відпустила до батька в гості, Світлана сказала, що все оплатить.