Розділ 17.

Комарова вкотре потерла втомлені очі. Хоч то геть не вдала ідея у її випадку. Про краплі для тих хто працює за комп'ютером вона благополучно забула одразу ж, як кума Олена їх принесла. Все про що могла думати втомлена жінка – гроші. Як заробити більше та швидше. Як повернутися до доньки чи забрати її до себе, не поламавши їй дитинство.

«От би моя мати перед тим як щось утнути думала, як воно відобразиться на моєму дитинстві, на моїй юності, на моєму житті. От уже ці батьки, що хочуть, той роблять. А дітям це доводиться їсти здоровецькою ложкою. І я туди ж. Годую свою Ляльку лише неприємностями. Бо в неприємностях її зачала. Так і ростила. Нездара. Дурепа. Нікчема…»

– Їси себе? – до кабінету головбуха увійшла Олена. – І що смачно?

Вона всілася на невеличкий шкіряний диванчик, з радістю зняла медичну маску та розстебнула білий халат.

– А кого по твоєму я маю їсти? – запитала Комарова, знову потерши очі.

– Та бодай когось з тих трьох нікчем, що тебе підвели під монастир, – Олена розляглася на дивані, звісивши стрункі довгі ноги через бильце.

– Вони занадто далеко щоб я до них дотяглася, – прохрипіла Комарова. – Та й сенсу у цьому немає. Я сама їх обрала. Я щоразу сама обираю. І щоразу невірно. Це спадковість.

– От ще придумала! Це ж тобі не хлібина, що в середині непропеченою виявилася. Вони теж люди. І теж роблять свій вибір. І як їх вибір так підло вчинити, то…

– Бог їм суддя…

– У Бога справ вистачає. Покарання то справа людська.

– Блонда досить! Я знаю, що твій бегемот і небо тобі прихилив би. Але то не ваша справа і користі вам з того не буде.

– Може хоч грошей з них зіб'ємо?

– Якби це стосувалося Лялі, я б ще подумала. А так. Я сама.

– От знову це твоє «я сама». Така шкідлива звичка. Я все одно щось придумаю. Дивитися на тебе не можу. Сидиш кисла, як недостигла слива.

– Йди вже. Твої жар-птиці без тебе не можуть.

– Ті курки й зі мною не можуть, щоб не знайти собі геморой на всі можливі місця. Ну це ж треба було так пригати  на дідові, щоб він задихатися почав. Теж мені жриці ночі на мінімалках.

Олена пішла, залишивши Комарову зі  своїми думками та купками стодоларових банкнот, що вона їх розкладала по конвертах, періодично звіряючись з таблицею у комп'ютері.

Працювати у «Барлозі мандрівника» було не складно, але важко. Роботи багато, напарниці немає. Лиш директор інколи навідується з перевіркою. Та коли його дохід у плюсі, на решту паперів він і не дивиться. І вкрасти можна. От хоч зараз бери та запихай готівку у кишені. Та хіба то вихід. Розуму гроші не додадуть. А як без розуму жити? Комарова була певна, що розуму їй не вистачає, ще й сильно.

«Де я прорахувалася? Де?»

Раз за разом вона прокручувала в голові кожен день від моменту створення «Живої ляльки». Аналізувала кожен свій крок. Всі ризики були враховані. Звісно на зникнення Святослава ніхто не розраховував. Але ж увесь бізнес був оформлений на нього, то й постраждати б мав він, де б він не був. Чого ж усі неприємності посипалися на Настю?

Той останній день Комарова згадувала найчастіше. Він наче в дешевому кіно починався зі слів «все було, як завжди, вони пили свою вранішню каву й збиралися на роботу». Спершу закинули Лялю до міського парку, де її школа мистецтв брала участь у черговому проекті мера. Тоді поїхали відчиняти крамницю. Через кілька годин, як з'явилися дівчата-продавчині та перші клієнти, Святослав відвіз Настю до податкової. Там вони бачилися востаннє. Настя обіцяла увечері насмажити нормальної їжі у вигляді котлет. Святослав обіцяв привести зі столиці Київський торт та цілий бус нових іграшок. Комарова ще тоді зауважила, що варто домовитися аби товар їм доставляли до крамниці, та Святослав стверджував, що ще зарано, бо продажі не високі. От так і розійшлися.

По обіді Комарова забрала втомлену доньку з парку, нагодувала у найближчому кафе й потягла до магазину. Хоч-не-хоч, а увечері Ляля мала проводити майстер-клас з виготовлення ляльки-мотанки. Цього разу записалося як ніколи багато охочих. Навіть довилося просити дозволу поставити столи в коридорі, аби всі помістилися. Добре, що Дениса Олександровича не було, бо їм ніхто б не дозволив.

Близько шостої вечора Святослав зателефонував та повідомив, що на виїзді з Києва. Голос в нього був стривожений. На запитання Насті, що сталося, відповів, що нехороші чутки ходять між працівниками на складах, та те потім, як приїде. Але те потім так і не настало.

Наступного дня Комарова подала заяву в поліцію. Записи з камер відеоспостереження підтвердили, що блакитний бус залишив столицю. А тоді ніби в тумані розтанув, разом з водієм. Гроші на новий товар було брати нізвідки. Страхова компанії відмовилася визнавати їх постраждалими. А тоді в квартиру до Насті прийшли люди зі звісткою, що борг Святослава продали колекторам і ті хочуть свої гроші негайно і від Комарової. Але вони «добрі дяді» й погодяться на Настину квартиру та бізнес.

Комарова звернулася до знайомих. Колекторів втихомирили, а тоді й розрахувалися з ними шляхом нового кредиту з банку. Та то був маленький банк з величезними відсотками. Магазин тимчасово припинив свою діяльність. Іграшки продали за акцією, дівчат звільнили, приміщення здали в суборенду. Слідчі розводили руками й клялися, що ніхто не спускає справу на гальмах. Просто Святослава немає. Ніде немає.