Розділ 13.

Ляля ніби перетворилася на текстильну іграшку, куди вітер дме, туди і хилиться, куди Валентина посадить, там і сидить. І слова лектора до її вух долітали пошматованими уривками, щось про любов та прощення. А тоді їй в руки тицьнули кольорового папірця і ручку. Лектор оголосив завдання, якусь дурницю, на думку дівчини, але ж вона обіцяла Валентині, що слухатиметься. Тож покірно взяла ручку, зафіксувала столик, що до стільця кріпився й почала писати "листа в якому майбутня, щаслива та успішна Ляля прощає всіх теперішніх…"

"А кого? Хіба вони повернулися? Хіба попросила пробачення? Чи може повернули мені колишнє життя? Чого я маю прощати Шапокляк? Вона забрала в мене маму. То все вона проклятуща винна. А мама Настя ж не хотіла мене залишати… не хотіла. Але залишила".

Зараз Ляля хотіла б забуття, чарівну пілюлю, аби не згадувати. Але сьогоднішній день вирішив інакше. І дівчину знову затягнула в свою кабіну машина часу. Як і кілька місяців тому, Ляля здригнулася від скреготу ключа та скрипу вхідних дверей. Ніч. Дівчина вже майже заснула, так і не вмовивши маму Настя залишити "свої писульки" і піти до ліжка.

"Невже? Він повернувся?"

Боячись налякати не те пізнього гостя, не те себе, Ляля виглянула крізь шпарину у дверях своєї кімнати.

"Дідько. Шапокляк. Чого мати в неї не забере ключі?"

– Думаєш смерть від утоми, то не боляче? Йди спати Настю, бо осліпнеш від тих своїх цифр.

Баба Катя говорила не розбірливо, бо й досі повністю не оговталась від інсульту. Але  вона так часто читала Лялі нотації, що дівчина вже добре розрізняла її "блабла".

– Чого ти пришла мамо? Тобі мало, що залишила мене з дитиною на вулиці? Що ще ти хочеш тим хапугам віддати?

– Прости Боже. До чого ж ти невдячна, Настю. Точнісінько як твій батько.

– То ти за цю невдячність батька покинула? Той мене облиш. Іди звідси.

– Не піду. Я прийшла Лялю забрати.

– Геть здуріла стара! Я тобі дитини не віддам.

– Віддаси, – сказала, як відрізала, баба Катя. – Сама по світах вештатися вирішила й дитину туди тягнеш. Думаєш вона витримає, у її то віці?

Ляля безшумно сповзла на підлогу.

"Які світи? Куди мама зібралася? Навіщо?"

– Крім мене моя дитина нікому не потрібна. Я про неї подбаю. Ми скажемо, що їдемо бізнес розширювати, до Києва, візьмемо академвідпустку. Олена вже домовилася, нас чекають. Ми виплатимо всі борги. І повернемось.

– Досить брехати, Настю! Ти вже сама в тій брехні потонула. Не соромно зізнатися, що в тебе труднощі. Не соромно попрохати про допомогу. Ти не мусиш все вирішувати сама.

– Я сама туди влізла, сама й виберусь.

– Не сама доню, не сама. І зараз ти не сама. І Ляля твоя не сирота. Залиш її зі мною. Залиш їй дитинство, нехай продовжує навчання. Я знайду гроші.

– Не знайдеш. Школа мистецтв не для жебраків та безхатченків.

– От зараз дам по мордяці аби не базікала дарма. Квартира й досі ваша, то дарма, що здавати будемо. Мене рік, другий і повернетеся. Ви завжди можете переїхати до мене. Ти і вдома могла б гроші заробляти. Чого тебе до того Києва тягне? Хочеш як Олена, по руках піти, бо за те більше платять?

– Замовкни! Ти їй свічку не тримала.

– А мені й не треба. Хочеш такого життя. Твій вибір. Не тягни дитини з собою. Вона того не переживе й не забуде.

Того Києва Ляля так і не побачила, а розмова двох матерів назавжди в пам'яті залишиться.

Лялю перевезли до бабусі, як стару іграшку, кинуту в картонний ящик, що одразу заклеївся скотчем, щоб вміст не втік по дорозі. А речі Лялі перевезли до гаража. Так вона думала. Та швидко дізналася, що баба Катя спромоглася перетворити "її життя" на готівку. Врятувати вдалося лиш одного єдинорога з нерозпроданого товару їх магазинчику. Його Ляля сховала між старих фотоальбомів.

Квартира бабусі для дівчини виявилася затісною, хоч раніше й здавалася звичайною. Вона не пам'ятала деталей, але точно знала, що саме сюди її принесли з пологового, і саме тут жила їх родина на початку свого існування. Ні, саме тут вони й були справжньою родиною, думала Ляля. А потім помер невідомий їй дідусь Дмитро й баба Катя перевезла їх до великого просторого помешкання, а це забрала собі.

Того щедрого діда Дмитра Ляля бачила лиш на фотографії, яку знайшла коли вивертала шухляди у старенькій смердючій шафі. Та й там він був не дідом, а молодим та красивим чоловіком. На чорно-білому фото він тримав на руках маленьку дівчинку, а поруч тулилася невисока не надто симпатична жінка в якій Ляля заледве впізнала бабусю. На вивороті світлини був напис "Дмитро, Катя, Настуся".

– А з ним, що сталося? – бубніла тоді роздратована Ляля. – Йому, що не подобалося? Чи він не подобався? Що не так з усіма цими людьми? Чого вони купи не тримаються?

Того дня Ляля всілася на вицвілий лінолеум і плакала, доки рідина в організмі не скінчилася. Тоді взяла аркуш паперу і перемалювала те фото. Знайшла в гаражі таке ж тільки з написом "Олег, Настя, Лялечка" і теж перемалювала.

– Оце вам усім супер клей від мене, – говорила вона до власного малюнку. – Як ви самі не спроможні.