Розділ 12.

У тролейбусі Ляля куняла, обіймаючи поручні. Поруч бубонів приємний жіночий голос: «…Найперше Аліса глянула вниз, щоб бачити, куди вона падає, але там було темно, хоч в око стрель. Тоді вона оглянула стіни колодязя: на них була сила-силенна маленьких мисників та книжкових полиць; подекуди на кілочках висіли мапи й картини. З одного мисника вона прихопила баночку з наліпкою «ПОМАРАНЧЕВЕ ВАРЕННЯ» – та ба! – виявилося, що вона порожня. Викидати її було лячно (ще вб'є когось унизу), тож Аліса примудрилася тицьнути її на одну з поличок, повз яку пролітала…»

«Аліса в країні чудес»

Дівчина повернулася й побачила не молоду маленьку жіночку, що сидячи на задньому сидінні, прямісінько в тролейбусі читала книжку рудоволосому хлопчаку.

«Оце сервіс. А вдома вони почитати не можуть.»

Жінка продовжувала озвучувати чужу фантазію. Напівсонну Лялю змушену слухати, затягував сюжет. І ось вона  вже сама летить тією норою повз полиці забиті товарами з яскравими червоними цінниками «Акція! Прострочене! У два дорога!». І здавалося так триватиме вічність. Та тролейбус все ближче під’їжджав до центру міста, людей ставало багато, вони штурхалися, гриміли, деякі ще й смерділи. От такі негідні умови для сну.

Повернувшись до не менш божевільної реальності, Ляля слухала оголошені зупинки, щоб не пропустити свою. Зраділа, почувши потрібну назву. Неввічливо штурхаючись, випала з тролейбуса.  Проте запах свободи був не п'янким та свіжим, а холодним та задимленим. Це транспортне кільце навколо новенького торговельного центру.

Поглянувши на годинник, та зрозумівши, що прийшла зарано, Ляля почала шукати поглядом де б присісти, а краще прилягти. Єдина лавка, металева та холодна, й та була зайнята.  Підійшовши ближче, помітила свого однолітку чоловічої статі. Досить симпатичного, стильного, що по-дурному дивився в небо. Ляля й собі звела очі догори, а проте крім сірої одноманітності нічого не помітила.

«Хоч би дощ не повалив».

– Привіт, я Стас! Присядеш! Тут уже тепленько!

«Матір божа, це ж доля, а я без косметики… а ще без прикрас, і в бабусиному пальто».

Удавши, що не почула, дівчина попрямувала до дверей торговельного центру. А вони як і велить закон підлості, замкнені. Постоявши трохи обличчям до будівлі, ніби видивляючись щось крізь скляні двері, зрештою повернулася до "вже тепленької лавки". Парубок знову дивився в небо. На автоматі Ляля і собі. Побачила літак. І як порятунок, вчепилася за нього поглядом, і трималася доки він не розтанув в далечині.

– Скоро відчинять, – знову першим заговорив Стас, – працюють з дев'ятої. Та доступні лише перші два поверхи, та й на тих більшість приміщень ще не взяли в оренду. Як на мене, там ні одного достойного магазину. Не популярні бренди, не потягнуть оренду, і з'їдуть.

– Не хлопець, а інформбюро, – подумала Ляля, втискаючись в лавку, на яку вже встигла сісти.

– А я Стас, – знову представився парубок.

– Угу, – відповіла.

«Ніби в тебе нема іншої роботи, як з таким опудалом розмовляти».

Стас хотів продовжити, але щось десь дзвякнуло, і швидко вибачившись він… мав би дістати мобільник… та замість цього наблизив до очей руку і  покрутив помаранчевим браслетом. Прямісінько на шкіри з'явився дисплей смартфона і до верху побігли хмаринки з повідомленнями. Якби Ляля не сиділа, то, мабуть, впала б. Тицяючи пальцями по власній руці, Стас відписував комусь і отримував за це смайли.

«Я сплю. Я досі в тролейбусі й сплю».

Підхопившись мов ошпарена, Ляля побігла назад до зупинки. Підтанцьовувала, притягуючи поглядом слимака-тролейбуса, що ніяк не міг припаркуватися. Щойно відчинилися двері, влетіла всередину. І одразу була знову витягнута назовні Валентиною та Владом.

– Комарова у тебе приступ паніки? Дихай глибше, глибше.

Ляля дихала. Потім з острахом поглянула на теплу лавку. А там порожньо.

– Що сталося? – запитав Владик, який у своєму сірому пальто нагадував шпалу трамвайної колії.

– Нічого, нічого.

«Задрімала на лавці, от і приснилося. Дурна голова, дурне сниться».

Поволі пішли до торговельного центру. І двері відчиненими виявилися. Увійшли, на третій поверх на ліфті доїхали.

«Він же не працює. Дурниці. Все що сказав Стас неправда. Стас теж не правда. Та що ж таке. Чи я чогось надихалась, поки підлогу мила в тому супермаркеті.»

На третьому поверсі були офіси та конференц-зала.

– Нам сюди, – повідомила Валентина. – Тут на 9:30 якась презентація. Половина наших захотіла на неї потрапити. Решта прийде пізніше. Нам зал мають віддати десь о 12. То, мабуть, ми теж подивимось.

І всівшись в куточку позаду, Ляля почала засинати під мирне бубоніння Владика.

– Ти подиви як випендрюються, – шепотів Владик, його голос в'їдливим черв'яком продирався крізь тривожний сон Лялі, – виїхали на сцену на самокатах, ніг у них нема чи що, перевтомляться, як пішки дійдуть.

 Лялине повіко, ніби жалюзі зі зламаним механізмом, заледве піднялося. Погляд, без особливої цікавості, почав нишпорити сценою, доки не наштовхнувся на вранішнього Стаса.