Розділ 10.

Світлана, непомітною тінню, розливала дешевий чай. Олег, від недавно, принципово непитущий чоловік, замінював все цукром. Поклав аж чотири ложки. Валерій, принципово вільний кум, плеснув з металевої фляжки коньяк, і без цукру. Бо ж цукор то біла отрута.

Випили, не закусували. Помовчали. І кум, котрий щойно з батьківщини повернувся, почав розмову на заборонену тему.

– Бачив твоїх, – сказав і в очі Олегу заглядає.

Олег судомно стис кулаки.

– Нє, ну саму Комарову не бачив. Кажуть, вона вже давненько Київ підкорює. Не знаю чим саме, але начебто заробляє.

Світлана, тихенько опустилася на стілець, боязко дивлячись на Олега. А він як стіна, товста і крижана. На лобі написано «немає ніяких моїх». Жінку це не тішило, мало б тішити, але ні.

– Я твою малу бачив. Така худа як тріска, волосся брудне, пучком. Моя Танька казала, вже давно коси не плете. А яка ж коса була колись. Мої й досі заздрять.

Олег підвівся. Витягнув з кишені цигарки. Вийшов на балкон, не зачинивши за собою дверей.

Кум не курив. Куриво то зло, ще й коштує дорого.

– Моя Тамарка, бачила твою малу в синцях. А сусідка моєї тещі, що з твоєю  в супермаркеті працює, сказала, що твоя теща шмотки твоєї малої продавала, ті що ти з відси присилав.

Світлану здавили сльози. Якось стрималась. Поглянула на Олега.

– Олеже!

Без відповіді.

Кум з самими підлими намірами наривався на щось. Відсьорбнув з пляшечки і продовжив.

– Мені моя мати казала, що моя Поліна, точно не від мене. Бо там якісь строки геть не збігаються. А я такий приїжджаю додому, а моя Поліна, хлобись і дає мені сумку, добротну шкіряну. Сама пошила, у своєму клубі, і все для татка. То я собі подумав, що якщо той інший і був,  то він геть дурний. Бо ж він там типу пихтів, старався, а я, як каже моя Поліна, в дизайнерських шмотках ходити буду. Бо моя Поліна все для татка. А татко тут Я.

Знову відсьорбнув.

– А ще мені кума казала, що в мене пацанів немає, бо я не мужик. А я собі так міркую. Сину і будинок тре будувати, і машину якусь купити. Все ж труси, бюзгалтери дешевше. Тим паче. Хай у мене їх п’ятеро, моїх баб в господі. То я в п’ять раз більше обстірений, одягнений, нагодований. А потім повипихаю їх заміж, та й взагалі свобода.

Кум говорив противно, але вірно. Так Світлані здавалося. Що здавалося Олегові, ніхто не знав. Бо той докурив, і пішов кудись, не прощаючись.

– В тебе ніколи не було мозку, ото ти і бігаєш по заробітках, – прокричав у зачинені двері кум.

– У неї є карточка? – тихо запитала Світлана.

– Є. Але ти не наривайся. Бо цей бевзь ще й про тебе забуде.

Увечері Світлана сіла дивитися серіал. Нічого не запам’ятавши з сьогоднішньої серії,  пішла до ліжка. Олег був там. Обличчям до стіни, удавав, що спить. Холодний, кам’яний, як не живий. Чи ж варто з таким жити? Чи ж довго Світлана витримає? А кум, як на роботу, ходив Олега убивати.

– Коли я була мала, – просто почала Світлана, що раніше ні словом про своє минуле не обмовилась, та він і не питав, – від нас пішов батько. Залишив десять копійки, і сказав, що така ціна моїй матері і її дітям. Через багато років,  бувши студенткою, я зустріла його в місті, і запитала, чому він покинув маму. «Бо з нею я задихався», – відповів він. «А чому ти покинув мене?». «Бо ти її дитина». Пізніше я дізналася, що він вдруге одружився, на старшій жінці в якої вже був син. І до нині мені інколи сниться, як мій батько ходить по базарі, а на вітрині жінки з дітьми і у всіх вентилятори, і він обирає. І завжди проходить повз мене, хоча в мене в руках два вентилятори, і вони так голосно працюють, і дають стільки повітря, щоб дихати. Але він все одно проходить повз.

Світлана натягнула ковдру під саму шию, так ніби ті два вентилятори зараз її заморозять.

– Скільки себе пам’ятаю, у нас завжди не вистачало грошей. Мати завжди нам цим дорікала. То ми багато їмо, то швидко з одягу виростаємо. Вона нас навчала, що кохання немає. А як ми хочемо мужика, то щоб вибирали з грошима і одразу народжували, бо діти то засіб, щоб чоловіка подоїти.

Олег ожив, повернувся. Йому на мить здалося, що Світлана думки Комарової озвучує.

– Я послухала матір. Обрала хлопця, він був студентом на рік молодшим.  Підстелилась і завагітніла. Сім’я у нього виявилася інтелігентною, точніше мати, а батько просто при баблі. Без скандалу одружилися. Я покинула навчання. Думала я вже цариця, бо його батьки гроші давали. А тоді сім’я відправила його за кордон навчатися. Мені сказали так він ще більше грошей зможе заробити. А він там іншу зустрів. Таку ж як сам. Я їй і в наймички не годилась. І я знову матір послухала, а вона все повторювала, що треба йому погрожувати дитиною. А коли моя Мар'яна захворіла, а я це проґавила, бо все чоловіка пильнувала, та жінка прийшла в мій дім і … врятувала мою дитину. Вона була лише студенткою, але справжнім лікарем. Я запитала її: "Навіщо? Не стало б дитини і він був би твоїм". "Ні, – відповіла вона, – якщо я буду брати, то одразу комплект". Я тоді на неї з кулаками накинулася, що, мовляв, дитини не віддам. А доля вирішила по іншому. Моя Мар'яна, як і чоловік прив'язалися до тієї жінки, що так не схожа на безмозку крикливу маму Світлану.