Розділ 6.

Пострибайко Святослав Миколайович так гарно вписався в простору квартиру Комарових, що йому міг позаздрити навіть диван з коридору, котрий свого часу був об'єктом поклоніння мешканців квартири, за те що розкладаючись, залишав місце аби пройти. Чоловік йшов на рекорд, п'ятий день підряд експлуатуючи вище вказаний диван.

− Святославе, дмухайте активніше, фон ще м'який, – скомандувала Ляля, докірливо поглянувши на "свого раба".

− А може все ж використаємо фен? Я хоч і не палю, але легені, чесно кажучи, не спортсменські.

– Лялю може досить, – встряла Комарова. – Четвертий слой, і це ще без закріплювача. Воно ж усе одним комком може відслоїтися і злізти.

– Так, тиша. Працює профі, – процитувала дівчина фразу з фільму, назву якого так ніхто і не згадав. – А ви дмухайте Святославе, дмухайте.

Ось так, через півтори години, спільними зусиллями Насті Комаровій був зроблений "манікюр на мільйон". Адже у жінки завтра знову той день "х", коли вона "бігає на лабутенах" по маршруту податкова – банк – податкова.

"Дарма мама звільнилася з салону, я ж далеко не профі. Але Святославу краще не знати. Він же й досі думає, що я на дизайнера вчуся. Що казатиму, якщо мама його на випуск запросить? Ото буде позорисько. Вчителька малювання, фе."

−  Мам, ти батькові дзвонила? – між іншим, запитала Ляля, сьорбаючи гарячий чай, що його "раб" заварив.

−  Кха…кха, – мало не вдавилася напоєм Комарова, – а нащо це тобі батько знадобився?

– Приїхали. Я ж просила аби він знайшов мені інститут де на дизайнерів навчаються, і щоб в столиці Німеччини. А то в коледжі така практика нікудишня, – пожалілась дівчина Святославу.

−  Європа досить велика Лялю, – просвітив її чоловік, з тривогою поглядаючи на Комарову, – якщо матимеш гарні оцінки і добренько наляжеш на англійську, зможеш багато куди поїхати. Наприклад, в столицю мистецтв – Францію. Ейфелева вежа, красний берет, вам художникам саме те.

– Багато ви знаєте, Святославе. Комісія аби гроші з Німеччини переслати просто захмарна. А у Францію, мабуть, взагалі космічна. Це ж мій батько працює, а грошики отримую не я, а якісь посередники.

При згадуванні грошей з Німеччини, Комарову взагалі повело, а очі стали як у сови.

−  А давайте я картоплі насмажу, – раптом запропонував Святослав, – воно звісно пізно, але щось захотілося.

−  Круть. Давайте. І мисливських ковбасок туди киньте, – підтримала ініціативу Ляля.

−  Вони скінчилися, – здавленим голосом відповіла Комарова.

−  Що знову? – засмутилась Ляля. – На м'ясокомбінаті, що криза? Ти останнім часом їх так рідко купуєш. То може перейдемо на салямі?

−  Задорого…, – прошепотіла жінка.

−  Ні, дівчата, – встряв Святослав, – нічого ви не розумієте. Пуста смажена картопля, то така класика.

− У кого? У бідних студентів? – не погодилась Ляля. – Ми не бідні. Я не бідна, в мене батько на німців працює.

Святослав звільнився з роботи й Ляля по своїй наївності, вважала, що тепер у неї з'явиться "особистий раб" на постійній основі. Щоб хоч хтось їй картоплі з ковбасками насмажив, бо ж мати прописалась у своїй податковій, а бідолашна дівчина сидить на бутербродах. Але не так сталося, як гадалось, і Святослав зник з горизонту. То ж коли він через багато "голодних днів" з'явився на порозі, Ляля кинулася йому на шию.

− З поверненням. Ти мене врятуєш? Їсти хочу, – пожалілась дівчина.

− Лялю відійди, я пакети занесу, – чужим, аж надто дорослим тоном відповів чоловік.

Ляля надулась, але відійшла. Чоловік заніс на кухню аж чотири пакети з логотипом місцевої мережі супермаркетів, тієї куди кілька днів тому влаштувалася баба Катя. Непосидючу стару геть не влаштовував статус пенсіонерки. І хоча права половина тіла, за прогнозами місцевих знахарів, навряд чи повністю відновить свою роботу після інсульту,  ліву – бабуся вирішила експлуатувати доки в труну не ляже.

− Тримай інструкцію від Катерини Василівни, – Святослав віддав Лялі складений втричі аркуш в клітинку, – Тобі доведеться зробити все самій. Ми з твоєю мамою повернемося дуже пізно.

− Сьогодні ж неділя, – запротестувала Ляля. – Нормальні люди на роботу не ходять. Де ви двоє вештаєтесь?

− Скоро дізнаєшся, – посміхнувся Святослав, – ми й тебе туди заберемо.

− Щось не хочеться, – насупилась дівчина.

− Ще передумаєш. Бувай.

Святослав пішов, зачинивши за собою двері власним ключем. Ляля впхала носа в ті здоровецькі пакети.

− Фу! Чого так смердить?! – заволала дівчина, тицяючи пальцем у курячі стегенця. – Воно що само здохло!?

Звісно на її запитання ніхто не відповів. Не радіючи перспективі провести свій вихідний у компанії "курчат самогубців", Ляля повідчиняла всі вікна і всілася на кухонний диванчик читати інструкцію.

"Помити в теплій воді? З пінкою чи без? Хі хі. Розчинити у холодній воді оцет? Додати відвар ромашки!"

− Потім можна їсти? Оце наша вечеря?! Караул труять!

Ляля набрала маму, але та не взяла слухавку, ні з першого разу, ні з шостого.