Розділ 4.

У двокімнатній квартирі Комарових годинник показував десяту вечора. Проте вкладатися спати ніхто й не збирався. І байдуже всім, що вранці на роботу. Коли життя солодке, то береш не ложку, а ополоник.

– Перестаньте на маму коситися! – гримнула Ляля на горе-модель. – Чуєте, Святослав, ви мені фокус збиваєте.

– Чую-чую, пробачте, пані художниця, – усміхнувся пізній гість.

– І не посміхайтеся, мені це теж заважає…

– Поганому танцюристу яйця заважають, – прокоментувала Комарова, що без стуку зайшла у святе святих – кімнату Лялі. – Давай закінчуй швидше. Людині ще додому добиратися.

– Е, ні, – запротестувала Ляля, – сьогодні він увесь мій.

– А ти хоч запитала, може він проти, – наполягала на своєму Комарова.

– Нічого він не проти, – вирішила за всіх Ляля. – А ти не роби проблему. Він і в нас може переночувати. В коридорі цілісінький диван дарма простоює.

– Я не проти, Анастасіє Дмитрівно, – підморгнув Святослав господині.

– Ну як хочете. Комусь кави заварити?

– Якщо ваша ласка, – посмішка в чоловіка розтяглась на пів обличчя.

– І бутрики з мисливськими ковбасками, – скомандувала Ляля, – з мікрохвильовки.

– А зірочку з неба тобі не дістати? – виходячи, кинула Комарова.

Повернулась вона за хвилин десять й оголосила перерву на обід. Ляля почала похапцем запихатися бутербродами, аби лиш швидше повернутися до роботи. Святослав не поспішаючи пив каву, закушуючи образом Комарової у домашньому махровому халаті. Сама жінка скориставшись, зайнятістю доньки, підсіла до гостя й показала йому нотатки зі свого блокноту. Святослав переглянув, прикинув і засмутився.

– Щось ви не веселу картину намалювали, пані бухгалтерка, – сказав Святослав. – З таким доходом і комуналку не оплатиш.

– З тими вихідними даними, що ви мені дали, тільки так і буде. Але! Якщо ось тут ми збільшимо. А тут пришвидшимо. То отримуємо ось стільки.

– От це вже файний малюнок. Будемо мізкувати, як ось тут збільшити. Кредит, мабуть, аж на стільки не дадуть.

– Можна в банку взяти половину, а половину "по сусідах".

– В мене, мабуть, таких щедрих сусідів не знайдеться, – покачав головою Святослав.

– Зате в мене знайдуться, – усміхнулась у відповідь Комарова.

Наступного ранку.

– Лялю! – гримнула Комарова. – Ти що бариня, щоб тебе всі чекали?

– Та йду, – відповіла дівчина, а сама заледве виповзла з кімнати.

– Чого ти Лялю? Я бачив прикид і гірше твого, – давлячись смішинкою, спробував підтримати дівчину Святослав.

– Справді? І в кого Ви його бачили? У бомжів на вокзалі? – огризнулась Ляля.

– Ні. У майстрів з упорядкування міста, – чесно зізнався чоловік. – Зрозумій, лише у реаліті-шоу будівельники приступають до роботи у новеньких помаранчевих комбінезонах. В реальному житті, люди йдуть на секонд і купують ношені футболки, штани кольору хакі,  саме в такому вбранні фарбують стіни.

– Які ще люди? Заробітчани з Китаю? Я що маляр-штукатур? Чого я маю в цьому лайні в школу мистецтв їхати? – продовжувала бунт дівчина.

– Тому, що так розпорядилася ваша директорка. Швидко взувайся, інакше пішки підеш, – наказала Комарова, підштовхнувши доньку до дверей.

Ляля взулась й вийшла з квартири, продовжуючи канючити всю дорогу до блакитного буса. Святославу було жаль Лялю, але сперечатися з Комаровою він не наважився. Замість цього поїхав довгою дорогою і купив у "Вранішній Пташці" пончиків з кольоровою глазур'ю. Ними вдалося закрити малолітній пасажирці рот.

Забравши учениць і їх керівника від школи мистецтв, блакитний бус відвіз увесь гурт в стару половину міста. Залишивши пасажирів біля металевих воріт з облупленою фарбую, Святослав поїхав на роботу. Комарова, як завжди "вчепивши кашкет командира", пошарпала трохи ті зачинені ворота і насупившись, вперлась очима в викладачку.

– Нас мали чекати, – розвела руками жінка.

– У вас є контакти керівника цього закладу? – поцікавилась Комарова.

– Немає. Та й там, – викладач вказала на будівлю за воротами,–  нікого немає. Персонал у відпустці, діти в літньому таборі. А нас мав забрати бригадир, котрий там ремонт робить. Мабуть, спізнюється.

Ляля прослухавши діалог, з цікавістю підійшла ближче аби побачити напис на табличці.

– Це дитячий будинок, – розповіла вона своїм однокласницям коли повернулася.

– А ми тут яким боком? – запитала руда невисока дівчина у зеленому "секондскому" комбінезоні працівника "обленерго".

– Якщо врахувати, хто нас мав зустріти, – припустила інша дівчина – брюнетка у хакі-штанях та чорній майці, – ми "подсобніки", така собі халявна робоча сила. Поки ці інтернатівці ніжаться на сонечку десь на державних курортах, ми будемо їх хаус ремонтувати.

– Оце так квест. Круть, – оцінив перспективу єдиний хлопець у команді.

– І де ти тут веселку побачив, Алексе? – не втрималась Ляля. – Ми, що діти якихось жебраків? Хіба хтось з нас у профтехучилище вступив? Що це за манси? Мамо!