Розділ 1.

Березень був геть непривітним. Сніг не поспішав танути. Небо відмовлялося змінювати сірі відтінки.

Пошта відчинялася о дев'ятій. Дівчата вже пів години тупцювали біля дверей. Ляля з радісним хвилюванням підтанцьовувала, стрибаючи по сходах. Комарова нервово куталась в коротеньку шубку. Таку гарну, малинову, і по фігурі, і по ціні, на ринку куплену. Ото тільки й краса, а гріти не гріє.

Рипнули двері. Пошта почала працювати. Дівчата увійшли. Невиспана та непривітна тітка поцікавилась, чого їм треба спозаранку.

– Якщо комунальні, то не вийде, – плюнула дівчатам, –  комп'ютери не працюють, Інтернету немає.

Комарова вимагала посилку, термінову, з Німеччини. Тикнула тітці потрібні папірці. Та підвелась й пішла щось шукати в сусідній кімнаті. З'явилась через п'ять хвилин, повідомила, що посилка ще не дійшла.

Ляля одразу розплакалась й почала смикати матір за рукав. Комарову це дратувало. Вона не надто любила скандали чи інше з'ясування стосунків. Але якщо хтось ставав між нею та дорогими німецькими речами, то тримайся.

Знадобилося ще хвилин десять, щоб з'ясувати, що їх посилка й досі на складі центрального відділення.

– Жіночко, чого ви кіпішуєте? – обурилась поштарка. – Завтра вранці привезуть до нас. Вам що горить?

– Ще й палає, – відповіла Комарова. – Завтра о 12:00 сукня повинна бути на сцені. Давайте адресу центрального відділення.

– Он,– вказала поштарка на карту, що на стіні висіла.

Попри протести, Лялю відправили додому, збиратися до школи. Всі заняття дівчина нервово смикалась за партою. На перерві набирала маму, але та  не брала слухавку. Мабуть, клієнти сьогодні натовпом, завтра ж восьме березня, й жінки неодмінно згадали, що п'яточки не почищені, нігтики не нафарбовані, вії тре приклеїти.

Останній урок фізкультури здався Лялі геть непотрібним для життя. То ж хутко заскочивши в трамвай, доки ніхто не помітив, вона поїхала в салон краси, де мати працювала і бухгалтеркою, і майстринею манікюру.

Пройти було непросто, жіночки геть на вулиці стояли. Найдешевший салон в місті, майже халява. Лялі було п'ятнадцять, хоч і не високого зросту, але здавалася дорослою. То ж на неї кричали, що б стала у чергу.

– Я тут працюю! – відважно заявила дівчина й протиснулася в середину.

Комарова однією ногою на рецепції розраховувала задоволену клієнтку, другою – в сусідній кімнаті робила комусь педикюр.

– Ти забрала, забрала? – бігала за матір'ю Ляля.

– Забрала, – сухо відповіла Комарова.

– Давай! Відвезу додому!

– Не дам. Воно занадто дороге. Сама привезу.

– Ну, мам…

– Не мамкай. Марш додому, я зайнята.

– Та я помру доки ти повернешся. Я залишаюся, – твердо вирішила Ляля й сховалась за стійку рецепції.

"Може мама передумає й віддасть."

Час йшов. Комарова не звертала на доньку увагу. Тій хотілося їсти. Тож вона вийшла з салону, пройшлась до сусідньої зупинки, купила в магазині дві пачки чипсів.  Повернувшись у схованку, стала хрумтіти.

– А нам чого не принесла? – запитала одна з працівниць.

– Точно, – підхопила інша, – мала, зганяй купи кави.

– Я не мала! – запротестувала Ляля, що й так комплексувала через невеличкий зріст.

– Гаразд, велика. Зганяй по каву. Чого сидиш без діла? – наполягала працівниця.

– От–от, чим сидіти, краще б матері допомогла. А то ми тут до завтра батрачити будемо, – додала інша.

– Я не вмію, – відповіла Ляля.

– То хоч по каву зганяй.

Набурмосившись на весь світ, дівчина пішла в магазин по каву з булочками.

"Чого на мене оце наїхали? Я що повинна? Я звісно вмію нігті малювати… собі… І взагалі… Лише діти жебраків працюють, а я не жебрачка якась. У мене тато у німців заробляє. А як у вас такого тата немає, то ви й працюйте."

Та життя жорстоке. І головний майстер Павліна Арсентіївна, таки припахала Лялю підмітати зістрижене волосся та мити інструменти. Дівчина почувалася мало не зґвалтованою. А в неї ж завтра така подія, треба відпочити.

«Життя жахливе.»

Додому добиралися вічність. На годиннику п'ять хвилин на десяту, темно. Мати потягла в супермаркет їжу купувати. Взяли курочку–гриль, залишків якихось салатиків в кулінарії. Ляля набрала круасанів по акції. Вмолола один не дійшовши до каси, за що отримала зауваження від касирки.

– Не підвищуйте голос на мою дитину! – обурилась Комарова. – Ми Вам упаковку принесли, пробивайте штрих–код і не затримуйте нас.

Не молода касирка скривилась й продовжила пробивати товар. Пакети виявилися важкими. Ляля нила, що б взяли таксі. І поки дівчина викликала машину "по місту", Комарова встигла заскочити в бутик, що ще не зачинився. Через скляну вітрину, вона побачила неймовірної краси бірюзову сумочку й зрозуміла, що життя без неї не буде. Сумочка виявилася недешевою. Та Комарову це не зупинило. Адже є кредитка.