V.

Якби від знань блищали стіни, то вся будівля Інституту біології і генетики НА України сяяла б діамантом так, що аж навряд чи хто спромігся б вгледіти облізлу фарбу дерев'яних рам, лахміття штукатурки і криве недобре слово на фасаді. Але попри те, що сумарний інтелект місцевих переважував всю вулицю в обидва боки, світла з нього ані на пів лампочки - то ж і не дивився сюди майже ніхто. Погляд перехожих хіба злегка торкався двоповерхової будівлі під чорним дахом і одразу ж, кулею, - як по похилій площині, - стрімко котився до сусідньої фіолетової вивіски перукарні «Даліла». Там, під іменем лярви-перукарки, що примудрилась вкоротити волосся дужому Самсонові, майстриня тьотя Соля робила перехожим прекрасні зачіски і біозавивку. Який ефект мали на меті власники «Даліли» – загадка під сімома замками і сигналізацією «Сіріус», що, втім, не заважало тьоті Солі творити пергідрольні шедеври, а вивісці «Даліла» - світити вдесятеро яскравіше за половину інститутів НАН України.

Маріам стрімко злетіла сходами на другий поверх і, калатаючи валізою по вузьким стінам коридору, гепнула у двері керівника проекту ХПЕ.
- Саша, я на місці. Невже таки наш клієнт?, – глуха луна прокотилась коридором. Двері незворушно мовчали.

Саші на місці не було. Саша, Олександр Олексійович Дзусь, світило і передовий дослідник саме сперечався з передовими працівниками котельні аби ті вкрутили лампочку над парадним входом, бо в них є стрємянка, а в нього немає. Працівники котельні були категорично проти, бо стрємянка в них була, а лампочки – ні. Міра іще раз шкрябнулась у дермантинову Оливку докторських дверей і сумирно потягла валізу до робочого місця. Колеги зустрічали з ентузіазмом:

- Наумова, з корабля – на бал, - від монітора відірвався помічник професора Ігорко Суворов-Полохай, хлопчик- колокольчик нез’ясовного віку у вузьких підстрелених джинсах. Ігорка тішили контрасти – зокрема між його сучасним зовнішнім і чималим старообрядним внутрішнім науковим доробком, що він його направду здобув важкою працею і недоспаними ночами. – Ну давай, скажи що ти круто відпочила і вже готова братись до станка…

Міра взяла зі столу кольорову желейну змію і, відкусивши голову, хижо висолопила з рота смугастий желейний хвіст:

- Мовчи, нещасний, тобі відпустка не світить взагалі, то хоча б послухаєш як інші відпочивають. Куди люди всі поділись?

Ігорко набундючився і скрутився запитальним знаком над клавіатурою:

- Роботу роблять всі. Ти тільки швендяєш по відпустках.
- А тебе самого на хазяйстві покинули?, - Маріам нагострила вуха, бо зараз тут затихо як на третю о півдні, - чи ти наказ маєш від головнокомандуючого?
- Мав би, але Дзусь знов в котельні свариться… Годину вже.
- Ага, а ти туди не пхаєшся. Боїшся, будуть тебе своїй правді вчити,- Маріам за давньою звичкою тицьнула просто в усім відому болючу тему наймолодшого з тутешніх науковців. Він презирливо випхав нижню губу і вперся носом в екран. Ігорко не боїться – йому гидко. Котельні мешканці Іван Степанович і Дімон(Дмитро Степанович) хочуть для нього ліпшої долі чоловічої, аніж розбирати наукові каракулі. Хочуть, а сказати слів бракує, тому чмирять бідного на всі боки - аби збити самодурство й навернути хлопака до високих ідеалів фізичної праці. А тому ніяк підступитись до квадратних дядьків із десятьма класами на три туші.

Маріам пройшлася пустим кабінетом – без людей тут не цікаво. Під високою стелею плететься павутиння, по шафах гори книг і документів. Мовчать комп’ютери, мовчать телефони. Без людей тут вимерла бухгалтерія.

- Я, між іншим, корисну штуку нам роблю, тепер не доведеться гратись-шукати клієнтів, - Полохаєві кортіло похизуватись. Міра знизала плечима і мовчки попрямувала до його стола. З клієнтами у них завжди біда – довго вишуковувати, довго пояснювати й вмовляти родичів. На це треба часу й сил. Та і погоджується хіба чверть . І саме Маріам, чи не найбільш соціалізована серед тутешніх, бере це не себе. То ж що б там не придумав Полохай – її то на користь. Міра схилилась над столом.

- Потіш мене, що ти придумав.
- Налаштовую нам новинні сповіщення, - на екрані блимнув «Google alerts», - тепер, як в мережі десь опублікують щось зі словами «спортсмен помер», «футбол помер», «бокс помер», «струс мозку помер», - ми про це знатимемо.

- А далі?
- А далі як завжди – знайти контакти близьких і попросити мозок для дослідження.
- Ага, тобто найважче все-одно лишається мені – бо ж ви у нас всі край не соціалізовані, - Маріам втратила надію, бо ж придумка крута, але зовсім не допоможе їй - не звільнить від сліз, прокльонів і решти-решти, що їй доводилось вислуховувати від родичів померлих.
- А ти згадай, що було, як Дзусь в останнє сам дзвонив, - Ігорко впер руки в боки і, скрутивши голос на дві октави нижче, спародіював керівника, - Доброго дня, вас турбують з проекту ХПЕ НАН України, ми працюємо над програмою … тра-та-та- і бла-бла-бла... Нам потрібен мозок померлого для подальших дослідження…

Від згадок про чи не найважчий робочий день у Маріам холодок пройшовся попід ребрами – Дзусь того дня подзвонив матері знаного боксера і налякав її до напівсмерті. А боксер був живий-живісінький і виявився розлюченим квадратноголовим бандитом, що годину ганяв вулицею увесь науковий склад інституту, погрожуючи недруковними прокльонами. Міра тоді прудко перестрибувала клумби і саме міркувала до себе, що вона із боксером абсолютно згідна і не можна так говорити із людьми, навіть якщо ти сивочолий розумник із професорським ступенем.