ІІІ.

Маріам вже годину поспіль слідкувала за маківкою незнайомця на три ряди поперед неї, що майже всю дорогу голосно говорив по телефону. Він до нестями її дратував – якого біса весь вагон має слухати ці теревені? Дівчина саме складала в голові слова, щоб присоромити недоумка, і вже майже наважилась підійти -  та незчулась як потрапила під магнетичну силу гарно поставленого голосу, що зливався із гулом потягу, і загрузла як муха у цукровому сиропі.

- … Ні, я не буду в Одесі. Їду 13го відкриватись у Чернівці. В Одесі там зараз Міша, дзвони йому. Що? Так, ну ясно. Я можу. Чекай хвилину … -  лиса потилиця на секунду зникла з горизонту. Незнайомець нахилився до екрану ноутбука. - Так, вже відправив. Вона подзвонить. Коли? Не знаю я, то не від мене залежить ... Ні, ще ..

…«Відкривається у Чернівцях … що б то було … якийсь бургер-буфет, щось з радянською назвою «Кампот» якийсь чи «Шпроти», «Згущенка»? …  ні. Не звучить». Вона подумки стрибала подіями з життя людини, якої не бачила, домірковуючи прогалини. Міра і думати забула, аби зупинити його. Розмова обірвалась, але за хвилину телефон задзвонив знову. Над вершечком крісла злетіла велетенська долоня й з силою опустилась на лискучу потилицю - його сусідка злякано відсахнулась і припала до вікна.

- Я не можу повернутись зараз. Все, питання закрито. Зі мною розрахувались – решта мене не цікавить. Що ти з мене хочеш? Кажу ж - все, його ніхто не побачить. Я вже закрив це питання, - напруга у голосі лезом вдарила по вухах. Дослухаючись, Міра несвідомо нахилилась назустріч голосу, але у вагон, калатаючи металічним посудом, зайшов стюарт із кавовим візком і решта слів розчинились у замовленнях інших пасажирів. 

- Чай, будь ласка.

- Можна води?

- Дві кави з молоком.

Так, кава була б доречна - цього вимагала атмосфера. Дівчина незручно склалась у кріслі, напівзвисаючи у прохід між рядами - аби краще пильнувати, як здобич повільно рухалась уздовж вагону. І ще кілька кроків – і стюарт порівняється із її кріслом.

У внутрішній кишені ожив мобільний – Маріам довелось проковтнути слину й підняти слухавку.

- Наумова, коли ти будеш?

- Завтра, Саш. Ми домовлялись, я ж казала, - Міра скучила, але зараз думати про роботу не хотілось, -  Чекай, щось сталось? Бо ти ж клявся, що не дзвонитимеш. Слухай, ти ж розумієш, що вже проспорив і торчиш мені пляшку?

- Один чорт! – Міра майже бачила, як він скривився і сичить крізь зуби. Програвати він не любив, - Маріам, ти мусиш завтра бути, чуєш? Я тобі виставлю вагон пляшок, але ти маєш прийти. Я тебе чекаю.

- Ти з мене знущаєшся. Знаєш анекдот про «як заінтригувати дурня»? Давай вже поясни хоч в двох словах, бо я тепер не засну. Якщо там щось серйозне, то я за пару годин вже можу бути – одразу з поїзда - і до вас. Але ти поясни бодай щось.

- Вбили Самуїла Осташа, - він важко тягнув голосні, спотворюючи і без того дивне ім`я. Відчувалась, що промовляти його Сашкові незручно. - Вчора його вбили, хоча можливо він і сам вмер. Зараз не ясно, що сталось. Коротше так - нікому не відомий Осташ Самуїл припинив своє земне життя.

- А хто він такий? Бо я оце вперше чую і щось ніяк не второпаю, чого це має нас обходити. Таких невідомих по жмені щотижня, і що з того?

- Так отож, що таких жмурів – вагон і трошки. Але важливо, що за годину у всіх новинах будуть кричати, що вмер він знаєш через кого?  Через Олексу Сідих. – голос на іншому кінці підстрибнув – співрозмовник посміхався, -  Ну якось він точно замішаний. Їх отак разом і знайшли – один мертвий, а другий аж труситься з переляку.

Міра пирснула у кулак, проводжаючи голодним поглядом візок із кавою і наїдками.

- Отой чахлий писака? Він міг когось вбити? Та в життю не повірю. Нікагда. Де б йому сил на таке стало! Ну хіба якось по необачності, чи може нещасний випадок. Бачила, його якось - воно ж ледь живе, пищить як чумний собака – ехе-ехе-екккхе – кашляє виразніше ніж говорить.

- Смішно, Маріам, – шеф у мить посерйознішав, - ти ж розумієш, що це класичний портрет маніяка? Того, що з касових американських фільмів?

- Ну ясно шо! Тому це і є абсурд.   

- Еге, тобто мусиш розуміти, який шкандал визріває, так? Його ж зараз на клапті розірвуть, як почнуть з`ясовувати. Тому ти давай, кидай чемодан і приїжджай. І що раніше – то краще. Ми, тебе чекаєм, - Саша голосно сьорбнув кавою і, не прощаючись, від `єднався.

Міра відкинулась у глибоке крісло інтерсіті, міцно стискаючи телефон у руці. Що ж, воно може й цікаво, подивитись іще раз на того Олексу Сідих, але історія швидше за все вирішиться просто . Саі без інша вміє драматизувати – це професійна звичка, хоча, з іншого боку, і чуйка на особливі історії у нього теж є.

Міркуючи над справою, якої можливо і не буде, Міра ліниво роздивлялась пасажирів, аж раптом відчула, що чогось бракує – ніби від картини перед очима відірвали клапоть. Що на ньому було – і не пригадаєш, але відчуття незавершеності  дратує до нестями. Телефон знову ожив, обірвавши думку на середині,  – на екрані світилось повідомлення з незнайомого номера: «Передзвоніть мені».

Телефон! От чого бракує – постійного низького голосу і лисої потилиці, що кидала сонячних зайців. Маріам припіднялась на зігнутих руках, визираючи поверх крісел, - місце на три ряди поперед нею, було пусте.