ІІ.

Очі кольору вистиглого чаю досліджували публіку – важкий погляд пробігся першими рядами, ледь затримався на середині залу, зачепившись об біляву голову неслухняної дитини, і потонув у темряві балкону. Це прикро – їх багато, і йому одному не стане сил уважно розгледіти бодай десятьох. Натомість вони сидять собі і нишпорять очима, обмацуючого його уздовж і впоперек. Олекса шкірою відчував ці погляди – вони зазирають йому під сорочку, лоскочуть між лопатками, борсаються у світлих, майже без кольору, пасмах волосся. З того всього у носі закрутило і він чхнув так голосно, ніби хтось з усієї сили вперіщив ложкою у пустий казан.  

- Алергія, - сухий голос, просто, без вибачень. Олекса витер запалу бліду щоку ребром долоні.

Пелена впала – зал прийшов до тями й озвався сотнею голосів. По сцені фіолетовою канаркою носився Ведучий, одне за одним кидаючи гостю заїжджені до дірок питання. Одна за одною Олекса давав підготовлені відповіді.

-Яка ваша улюблена книга?

- Цього тижня - «Карлсон, що живе на даху», -  Олекса збрехав без жодних докорів сумління. Нехай сьогодні це буде Карлсон, він справді нічогенький.

- Олекса, скажи, будь ласка, чи не складно тобі розповісти нам, як з`явився Борислав? Його пригоди, його жінки, все, що його оточує – воно все тобі зустрічалось, це ти? чи може хтось із знайомих? чи це тільки у твоїй голові?

Олекса набрав побільше повітря – все їм скажи, все їм покажи, а потім ще й сумніватимуться. Питань завжди більше ніж відповідей. Та нехай - він знає як це все безкровно звести на нуль:

- Друже, будьмо відверті - складно, тому що мені не хочеться цього робити. - він ввічливий, він завжди ввічливий, але зараз на це бракує сил. - Я переконаний, що мій герой не списаний із когось, з ким я був би знайомий. Втім, мабуть ці слова не матимуть значення - дофантазовувати цікавіше, чи не так?

Наступні безглузді питання розчинились в галасі прощальної атмосфери. Наостанок, ведучий урочисто змахнув фіолетовими рукавами кофтини-тоги, наговорив публіці приємнощів і під аплодисменти провів Олексу зі сцени.

Поки переповнені емоціями гості мимоволі затягували сакраментальне дійство, він примарою сновигав за кулісами – головний біль потроху спадав, дихання відновилось. Зараз - аби тільки дійти до ліжка. Він бездумно йшов коридорами в пошуках місця, де залишив свої речі. Повз нього бігли працівники – їх робота досі триває, а він свою вже закінчив. 

Раптом довгий коридор із мережею гримерок закінчився скляними дверима на внутрішню терасу, де зазвичай курили тутешні. Зараз тут пусто - в єдиному кріслі рихлою масою сирого тіста розтікся Ведучий. Без професійного освітлення і він сам, і фіолетова тога під його спиною втратили залишки сценічного лоску.

- Важкий день, егеж? Це чи не найкращий концертний зал на усю країну, а кава таки страшне лайно, - Ведучий кинув косим поглядом, майже не повертаючи голови, - Хоча ти певне, місцевого не п’єш. Воно і правильно. Пра-ви-льнооо.

- Я взагалі не п`ю кави останнім часом. Алергія, - говорити не хотілось. Олекса спробував вшитись з тераси якомога швидше.

- Чекай, то ти справді його з голови витягнув, того Борислава?

- Ага. Був би він справжнім –  то вже чи сидів би, чи помер. Такі довго не затримуються.

Олекса сказав забагато - розмова ризикувала затягнутись, - тож, поки раптовий співрозмовник задумливо роздивлявся чашку, він спробував спиною назад витекти з тераси.

- Ага, ну звичайно, - бубнів услід чоловік у чорному костюмі, - розкажи мені тут. Несправжній він, аякже.