Глава 22.

Лоак

    Я стояв, дивився на своє відображення у татовому ножі й нічого не міг зрозуміти. Мої очі були фіолетові. ФІОЛЕТОВІ! Як це взагалі таке можливо?

-Сину, ти точно добре почуваєшся? - запитав у мене батько.

-Краще ніж будь-коли. - відповів я.

-Нічого не болить? - запитав він.

Я похитав головою.

-Значить все гаразд. - сказав радісно тато.

    А я не міг зрозуміти, що трапилось і чому я мав фіолетові очі. А потім я зрозумів, хто може мені дати на це відповідь. Я повернувся до океану і почав йти на глибину.

-Лоаку, ти куди? - запитав у мене батько.

-Я мушу дізнатись, що зі мною трапилось. І лише медор може дати мені відповідь. - сказав я і пірнув під воду.

Я почав пливти дуже швидко і звати його подумки. Не пройшло і кількох секунд, як він був поруч і видавав звуки задоволено. Але в мить він змінив свій настрій. Він відчув мою стурбованість.

‘’Що зі мною трапилось у той день?’’ запитав я у нього жестами.

Медор нічого не відповів. Він лише дивився на мене.

‘’Мої очі, вони такі ж як і твої. Я що помер?’’ запитав знову я.

Медор вже відреагував, він почав крутитись навколо мене. А я нічого не розумів.

    Я дивився на медора і розумів, що щось зі мною не так. Я бачив набагато краще ніж до того, під водою міг бути дуже довго і не дихати, розумів його без слів і взагалі почував себе, як ніколи живим. І тут до мене дійшло.

‘’Ти мені віддав свої сили, так?’’ запитав я жестами у медора.

А він почав негативні звуки видавати.

‘’Я б інакше не вижив!’’ говорив я жестами, але злісно.

Я вже злився сам на себе.

Медор відповідав мені теж злісно. А потім різко підхватив мене і викинув на берег.

-Що ти витворяєш? - запитав я злісно у медора.

-Синку, ти у порядку? - підбіг до мене батько.

-Так! - крикнув я.

    Раптом біля мене виплив і медор. Він подивився на мене злісно і дав зрозуміти, що коли я злий, він нічого розповідати не буде. Мені здалось, що навіть батько і Макур це зрозуміли.

Я в мить заспокоївся.

-Пробач. - сказав я йому вже спокійно. -Пробач, я просто злякався. - зізнався йому я.

Медор почав видавати звуки, ніби кажучи, що нічого страшного у цьому не має.

-А що тоді це означає? - запитав я у нього.

Медор знову почав мукати й тут вперше у своїй голові я почув чітко те, що він хотів мені сказати.

‘’Ти ауганг (бунтар) тепер став не просто теорою (вождем), а ще й тора меом меріо (героєм води й суші).’’ почув я його голос у своїй голові.

-От чорт! - я підскочив аж на ноги.

-Що трапилось? - запитав батько.

Я обернувся до нього.

-Я чую його думки. - сказав я і знову повернувся до медора.

‘’Ти не тільки спілкуєшся зі мною, але й відчуваєш мене. Це не я тебе врятував, а ти мене.’’ сказав мені знову медор.

-Як це? - запитав я у нього.

‘’Ходімо, я тобі покажу.’’ сказав медор і вдарив хвостом.

-Я зараз. - сказав я батьку і Макуру і пішов під воду.

    Під водою медор потягнув мене під воду і показав мені свої спогади. А так, як у нас виходило спілкуватись краще під водою він цим скористався.

Я виплив на поверхню й усміхнувся. Батько і Макур швидко до мене підбігли.

-Сину, ти у порядку? Тебе дуже довго не було!!! - говорив стурбовано батько.

Я лише усміхався.

-Тату, я вам зараз таке розповім, що будете в шоці. - сказав я.

І я розповів.

    Як виявилось медори прийшли у ці води не просто так. Вони шукали собі притулку, адже те місце де жили вони було зруйноване сильними вітрами й течіями. А коли вони прибули сюди, то мій медор, вождь, був поранений і не міг навіть рухатись нормально. Тому вони зі зграєю тут і були. А коли ми припливли до них, вони намагались подружитись. А виходило не дуже, ми думали, що вони хочуть вбити нас. А було зовсім навпаки. Коли він мене підкидав та опускав знову у воду, це він намагався просити про допомогу. А я підсвідомо чи як так вийшло не знаю, віддавав свою енергію і він її брав на себе. У той момент медор зрозумів, що я не простий нім. А коли я отримав поранення, медор мене поніс у безпечні води, далеко від дому. І саме цим я врятував його.

-Тобто вони думали, що ми хочемо їх вбити? - запитав Макур.

Я позитивно помахав головою.

-А ми й хотіли, але виходило не дуже. - сказав батько.

Я усміхнувся.

-Дуже цікаво вийшло. Але це досі не пояснює, чому у тебе фіолетові очі. - сказав Макур.

Я посміхнувся.

-Енергія. Виявляється ми можемо нею ділитись з іншими. Я ніколи про таке не чув, але, як виявилось, я так робив. А потім медор зі мною ділився своєю енергією, а так і силою, як моєї у мене було мало, то я брав його. Ось і вона залишила слід. І тепер ми можемо з ним добре розуміти один одного, це теж, по суті, обмін енергією, тільки вже менший. - пояснив я.

Коли я це розповідав медор приплив до наших ніг, котрі були у воді й почав об них тертись. Ні батько, ні Макур вже не лякались.

-Пробач, нас, що ми хотіли вас вбити. - сказав він батько йому.

Медор лише весело плескав хвостом.

-Він каже, що кожен би так поступив. – сказав я.

   Ми сиділи так ще трохи, а потім зрозуміли, що вже було дуже пізно. Адже сонця вже довго не були на небі, а планети світили дуже яскраво.

-Нам пора повертатись додому. – сказав Макур. -Я думаю, твої всі будуть у шоці, коли дізнаються, що ти вижив.

Це він говорив до мене.

Я усміхнувся.

-Ага, тепер головне, щоб ніхто не знепритомнів. – сказав тато.

    Ми почали сміятись. А потім встали, я пояснив медору, що ми будемо робити, я попрощався з ним. Він поплив до своєї сім’ї й обіцяв обов’язково повернутись. А я сказав йому, що він завжди буде бажаним гостем. Батько і Макур це підтвердили.

Ми направились до нашого поселення. Батько мій йшов і обіймав мене. А коли ми підійшли ближче він сказав:

-Я хочу зробити їм сюрприз. Зачекай тут кілька хвилин, а потім зайди до нашого лігва з мамою.

Я позитивно кивнув, а він пішов.

-Гадаю, що можу тепер і я розповісти своїм дуже радісну звістку.- сказав Макур мені.

Я поглянув на нього.

-Звісно. Але Ейві не кажіть, я хочу сам прийти до неї. – сказав я і похилив голову.

    Макур усміхнувся таємничо, поплескав мене по плечах і попрощався. А я направився до лігва мами й батька. Я став за проходом і чув, як батько всіх зібрав вже.

-І чому така нагальність посеред ночі? Що трапилось? – запитала Тіана і позіхнула.

-Так, тату, я хочу спати. – сказала Вакая сонно.

Меям промовчав, але напевно закотив очі.

-Ноане, я розумію, що тобі могло приснитись, але це не привід нас будити. – сказала мама.

Я посміхнувся.

-Повріте, любі мої, це дуже хороший привіт і ви зрозумієте це через хвилину. – сказав батько. -Чекайте.

Він вийшов з лігва і побачив мене.

-Готовий? – запитав він у мене.

Я кивнув.

Батько зайшов і сказав:

-А ось і мій сюрприз.

І тут зайшов я.

Мама, Тіана і Вакая дивились на мене, ніби я був якимось привидом. А Меям просто мовчки відкрив рот.

Я поглянув на батька, а той знизав плечима.

-Ей, так і будете дивитись чи будете мене обіймати? Я скучив може! – сказав я з сарказмом.

Першим до тями прийшов Меям. Він підскочив на ноги й підбіг до мене. Він мене обійняв щосили.

-Це і правда ти? – запитав він.

Я усміхнувся.

-Ні, декр переодягнутий. – сказав я і закотив очі. -Звісно це я!

Меям відпустив мене і вдарив легко у руку.

-Негідник! – а потім знову обійняв.

Коли Меям мене відпустив, я побачив, що він плакав.

-Ей, ти чого, я у порядку. – сказав я.

Меям щось хотів ще сказати, але Вакая і Тіана вже мене мало не збили з ніг.

-О боже! Ти живий!!! – кричали води по черзі й мене обіймали.

А я сміявся й обіймав їх у відповідь.

Коли вони нарешті мене відпустили я побачив маму. Вона стояла і сльози лились з її очей.

-Ке ово (мій сину), це правда ти? – не вірила вона.

Я підійшов до неї ближче, взяв її руки у свої й поцілував їх.

-Ке діарі (моя мамо), це я. – сказав я і вона мене обійняла.

-Мій ауганг(бунтар). Яка я щаслива. – сказала вона.

А я стояв і розумів, що найбільше щастя у житті мати таку сім’ю, яка тебе любить, цінує і чекає. Ось це і є щастя.

    Коли шок у всіх пройшов ми всі сіли у коло і я почав розповідати, що зі мною трапилось і як взагалі я вижив. Вони всі ставити питання, особливо Меям, і я на них з радістю відповідав. А потім розійшлись по своїх лігвищах.

Я також вирішив піти до свого. Мама і тато обійняли мене, попрощались зі мною.

Я вийшов з лігва і там побачив Меяма.

-А до неї не підеш? – запитав він у мене.

Я усміхнувся.

-Зараз вже дуже пізно. Може завтра?

-Вона тобі не пробачить. Ейва чекала тебе щодня біля рифу і не втрачала надію. Ми всі не вірили, що ти виживеш, а вона вірила. – сказав Меям.

    Я усміхнувся. Така маленька, але така сильна та відважна. Я уявляю, лише, що вона відчувала. Я уявляю, як їм всім було важко, а особливо Ейві. Я обійняв брата і попрощався з ним.

А потім я стрибнув на нижчий рівень і побачив, що у лігві Ейви було темно. Звісно, зараз дуже пізно.

    Я підійшов ближче і почув, як моє серце почало шалено битись. Я сумував за нею і хотів дуже розповісти, що я живий.

    Я зайшов тихенько у її лігво і побачив, як вона спокійно спала. Я не хотів її будити, але правду казав Меям, вона мені цього не пробачила б.

Я став на коліна перед нею і тихенько позвав:

-Ейва? Ейва?

Вона розплющила очі й поглянула на мене.

-Лоак? Лоак? Ти прийшов до мене? – запитала вона здивовано.

-Так, я тут, я живий. – сказав я.

Ейва дивилась на мене і я не розумів її емоцій.

-Ні, ти помер. Ти помер…. – говорила вона.

І я зрозумів, що вона ще спить, дарма я прийшов.

-Спи, ке ірея (моя принцесо), спи. – сказав я.

Вона лягла назад і заснула.

А я повернувся назад до свого лігва і нарешті також заснув.

Коли я прокинувся зранку, то почув голоси, знайомі голоси й відразу зрадів. Це були мої друзі.

-Ні, ні, нехай поспить! – казав Кіан комусь.

-Ми не бачили його понад тиждень, а ти хочеш, щоб він спав? Ее, ні! – кричав вже Вайті.

-Вайті, дурний чи що! Ще серце стане у нього, як побачить нас! – тримав вже його Неям.

Я усміхнувся. Типові друзі. Як же  яскучив за ними. 

Я вийшов з лігва свого і стрибнув на ту гілку, де вони були.

-І у кого це має серце стати? – запитав я.

Вони троє обернулись і в мить вже були біля мене. Всі троє накинулись на мене і почали обіймати.

-Сучий ти сину! І правда живий!!! – кричав радісно Вайті.

А я сміявся.

-Живий, живісінький. – сказав я.

Вони відпустили мене і стояли з радісними обличчями.

-Ми раді, що ти в порядку. - сказав Немей.

Кіан кивнув. Ми постояли й порозмовляли трохи, а потім Вайті взяв мене під руку і повів кудись.

-Ти у сестри моєї був? – запитав він.

-Був, але мені здалось вона не зрозуміла, що це я.

-Зараз дізнаємось. – сказав він і пішов у сторону її лігва.

    Але далеко йти не прийшлось, вона йшла нам на зустріч, а Вайті нічого кращого не придумав, як штовхнути мене під воду.

-Затримай дихання. – все, що він встиг сказати. -Пливи.

Сказав він і я поплив на мілині так, щоб Ейва мене не помітила. Я виплив за лігвом, позаду неї.

Я поглянув на Вайті, той усміхався. А я покрутив пальцем біля виска. Показуючи, що він дурень.

-Ей, сестро, ти куди? – запитав він в Ейви.

Я стояв недалеко від них і чув все.

-Йду знову до рифу. Вчора пропустила і не була там, сьогодні треба відновлювати свої походи. – сказала вона сумно.

-Ей, а ти що не знаєш? – запитав Вайті.

-Що не знаю? – перепитала Ейва.

-Лоак повернувся, він живий! – сказав він радісно.

-Ага і з фіолетовими очима. Не сміши, нам з тобою приснився напевно то й же сон. – сказала вона сумно.

Я чув по її голосу, що вона дуже охрипла, так, ніби плакала кілька днів. Мені не хотілось, щоб я був причиною її туги.

Вайті тільки хотів щось сказати, як раптом вийшов я з-за своєї схованки.

Я підійшов до неї й обернув до себе.

-Ейва, це не сон. Я живий.

Вона дивилась на мене ніби я був привидом. Нічого не говорила. Не кліпала очима, нічого взагалі.

-Ей, ти у порядку? – запитав я.

А Ейва дивилась на мене, а потім різко закотила очі й почала падати. Я швидко підхопив її на руки.

-От чорт! – крикнув я.

Вайті розгубився і дивився на мене.

-Еееееем, що робити? – запитав він.

-До матері твоєї потрібно, швидко! – наказав йому я.

Я взяв її зручніше у своїх руках і поніс до лігва Макура і Шії.

    Я ніс Ейву на руках і розумів, що вона стала набагато легша з нашої останньої нашої зустрічі і відтоді, як я її ніс на руках у гори. Я поглянув на її обличчя, а воно було втомлене, під очима були сині круги. Це була ознака того, що вона плакала багато. Мені стало соромно, що я був причиною цього.

Ми занесли її у лігво Шії й Макура.

-Що трапилось? – запитала Шія.

-Вона втратила свідомість. – сказав я.

Вона сказала куди покласти Ейву і дала їй якесь зілля.

Шія обернулась до мене, підійшла й обійняла.

-Рада бачити тебе, тора меом меріо (герой води й суші). – і усміхнулась.

Я похилив голову.

-Я не хотів цього титулу.

-Але ти повністю на нього заслуговуєш. – сказала вона.

-Ейва буде у порядку? – запитав я у Шії.

Вона лише кивнула і вийшла зі свого лігвища.

    А я сів біля Ейви, взяв її за руку і чекав поки вона прокинеться. Я дивився на неї й був дуже радий, що ми нарешті разом. Тепер основне, щоб вона знову не втратила свідомість, коли мене побачить.