Глава 21.

Ноан

Біль.

Пекучий біль був спочатку у моїй грудній клітині. Я не міг його втамувати. А потім він переріс у тупий біль , котрий напевно вже ніколи не згасне. Такий біль від втрати ніколи не зникне, ми просто вчимось з ним жити. Він присутній завжди та всюди, він не забувається, а повільно тліє у душі.

Я стояв на краю скелі, на котрій ми ще вчора сиділи з Ейвою. Дивився на воду, котра билась об скелі. І думав про сина. Як сильно він любив свободу і як би я віддав все, щоб почути його голос. Як він ненавидів воду, і як, в один момент почав її любити й не уявляв свого життя без неї. Яким бунтарем був і які водночас виважені рішення приймав. Я думав і відчув як сльози котяться у мене з очей. Я не міг і не хотів їх зупиняти. Це були сльози смутку, туги, розчарування та безвиході.

Ейва сумувала не менше за мене. Вона відчувала, як ніхто, що ми переживаємо зараз і підтримувала нас. Я був вдячний кожному німу, хто підходив до мене і співчував. Я був вдячний кожному, хто просто дивився з сумом, але я вже не міг цього переносити. Тому сьогодні пішов з самого ранку на скалу і сидів тут вже невідомо скільки. Я не хотів співчуття, я хотів назад свого сина.

Мені не хотілось спілкуватись, мені не хотілось говорити. Мені не хотілось жити. Думки мої за останні дні ні каплі не змінились. Ні каплі я не хотів жити, я хотів, щоб мій син був поруч зі мною. І я відмовлявся будь-що приймати чи вирішувати. Я не хотів нічого.

Завтра повинна бути прощальна церемонія. Але я не можу на неї наважитись. Без мого дозволу нічого не буде відбуватись. А я і не хочу нічого. Я хочу лише щоб мій син появився з океану і був живий і все. Це єдине моє бажання. Але я знав, що воно не збудеться. Вже кілька днів Ейва плавала до рифу і виглядала Лоака. Але не відбувалось нічого. І сьогодні я помітив, що її вже не було.

Напевно вона теж втратила надію, адже вже майже тиждень пройшов відтоді, як мій син пропав або загинув. І я знав, що навіть якби він вижив, тиждень без їжі та без засобів для існування, у воді, повній медор, він би точно не вижив. Ніхто б не вижив.

Я не винив німів, котрі підходили до мене і розпитували, як я. Я просто не знав, що їм відповідати. Я не знав і не хотів. І зараз я сидів на скалі, звісив ноги й просто втік від всіх. Втік від реальності. Вода билась об скелі, а я дивився вниз і сумував.

-Ти знаєш, що рано чи пізно прийдеться повернутись у поселення. - сказав хтось позаду мене.

А я навіть не спромігся обернутись до мого співрозмовника. І навіть не відповів йому.

-Ноане, ти повинен повернутись. - говорив вже хтось ближче.

-Дійсно? Повинен? - запитав з сарказмом я.

Джина, це була саме вона, голосно видихнула.

-Я повинен був захистити нашого сина! Я повинен був повернутись до нього! А я сиджу тут, живий! А він.....а він.... - я не витримав і сльози знову покотились у мене з очей.

Джина підійшла до мене та обійняла.

Ми мовчки сиділи на краю скелі. А потім хтось її позвав і вона пішла у поселення. А я далі сидів, сумував і здавалось навіть не думав ні про що. Так почало темніти і я вже хотів йти до свого лігвища. Як хтось знову підійшов до мене.

-Ке ово (брате мій). -це був Макур. - Я знаю, як тобі боляче.

Я обернувся до нього.

Макур був досить великим німом, таким же ростом, як і я і Лоак. У нього було довге, біле волосся і він мав чітко виражені м’язи. А от очі буди повні мудрості, розуміння і доброти.

-От скажи мені, брате, чому я не повернувся? Чому я тут, а мій син там? Чому я живий? - почав я ставити йому запитання, на котрі ніхто не мав відповіді.

Макур опустив очі.

-Ти був поранений. І сам ледь вижив, як і ми всі. А твій син нас врятував. - сказав він.

Я це знав, але відмовлявся вірити у це. Моє серце все ще чекало на чудо, а головою я розумів протилежне. Але вірити відмовлявся.
-Від цього ні каплі не легше. - сказав я.

Макур підійшов до мене, шкутильгаючи, і обійняв.

Ми стояли з ним мовчки. Аж раптом Макур відпустив мене і підійшов до краю скали. Він почав вдивлятись у воду, ніби там щось побачив. Він довго дивився і мовчав. Я не розумів, що відбувається.

Я підійшов до нього і теж почав дивитись. Але я не мав такого гострого зору, як він. Оури бачили за нас краще у темноті й могли розпізнати у воді набагато більше об'єктів чи тварин.


Макур дивився й обернувся до мене, очі його були дуже великі й здивовані. Ніби він побачив щось незвичне і нереальне.

-Що трапилось? - запитав я.

-Вважай мене божевільним, але я думаю, що твій син повернувся. - сказав він дуже дивним голосом.

Я дивився на нього, як баран на нові ворота. І серце моє почало битись, як навіжене. Що він щойно сказав?

-Який син? Меям? - запитав я невпевнено.

Макур похитав головою.

-Ні, Лоак. - відповів він не чітко.

-Як це можливо? - запитав я знову невпевнено. - Він же мертвий....

-Наскільки я бачу, він живий живісінький та ще й верхи на медорі. - сказав Макур.

Я не міг нічого зрозуміти. Це якась дивина. Цього не може бути.

-Це вже галюцинації у тебе якісь чи що? - я запитав у нього.

-А ти сам глянь, він вже набагато ближче. - сказав Макур впевнено.

І коли я поглянув у воду знову, то не міг повірити своїм очам. Там дійсно був нім, верхи на медорі, у німа було довге біле волосся і він сидів верхи, ніби на ліорі. Я дивився і нічого не міг зрозуміти. А побачили ми їх у темноті тому, що коли вони пливли, то навколо них було фіолетове світло. Воно було не чітке, але виділялось серед темних хвиль. І це давало змогу розпізнати німа та медора.

Я стояв у шоці й не міг нічого зрозуміти. Аж раптом Макур почав мене штовхати у бік.

-Щ..що? - запитав я у нього.

А вираз обличчя Макура відразу змінився з сумного, на веселий. Його очі почали світитись щастям.

-Що, що, син тебе твій зве! - крикнув він радісно і кивнув у воду.

А я поглянув знову у воду і ледь ледь почув.

-Тату! Тату! Це я Лоак! Я живий! - кричав мій син у воді.

У той момент мені здалось, що я зійшов з розуму. І більше нічого раціонального не придумав, ніж з розбігу стрибнути у воду. Висота скелі була дуже велика, але мені було байдуже. Я не міг просто так стояти й чекати. Я мусив щось зробити. От і я стрибнув.

Макур щось крикнув мені у слід про смерть і про те, що я божевільний. Але я вже не чув його. Мені було байдуже, чи це реальність, чи це не правда. Я хотів побачити свого сина, навіть якщо це був плід моєї уяви. І навіть якщо це останнє, що я зроблю у своєму житті.



Лоак

Я підпливав до скелі на медорі, котрий мчав, як навіжений і побачив дві фігури, я впізнав їх відразу. Це були два німи з довгими білими косами. А у нас у поселенні лише троє німів мали біле волосся. Тож я відразу зрозумів, що це був мій батько і Макур. Я був певний, що вождь Оурів помітив мене швидше, адже у морських німів зір був гостріший ніж у нас та вони могли краще бачити у темноті.

А так, як вже сонця заховались і було темно, то я взагалі не був певний, що вони мене побачать.

Ми з медором пливли майже пів дня і я вже добряче так втомився, тим більше, що це було на відкритому повітрі. Звісно ми перепочивали, їли і я плив трохи у воді. Але все одно було важко. Коли ми вже дістались знайомих мені вод, сонця заховались і було вже темно. Але я помітив, що як тільки настала темнота, навколо нас з медором почало все світитись фіолетовим світлом. Так, ніби сам медор це робив. Світло було приємне, красиве і давало змогу розгледіти дорогу і не налетіти на камені.

-Це все ти, друже? - запитав я у нього.

Він лише радісно видав звуки. Я усміхнувся. Це був точно він.

Коли ми вже підпливли до рифу я не тямився від щастя і тоді негайно направився до скелі, де стояли батько і Макур.

Я бачив, як вони говорили про щось. Але як я міг так далеко бачити? Я ж не був морською істотою? Я і вдень не бачив дуже добре, а тут вночі. Хм, дивно. Ай, це вже не важливо.

Я направив медора прямо на ту скелю й ми швидко помчали.

Коли ми були вже ближче, я побачив, що мій батько дивився на воду дуже дивно, ніби він ніколи у житті такого не бачив.

А потім мій батько помітив вже мене і зробив те, на що я навіть ніколи не наважувався.

Він стрибнув зі скелі прямо у воду. Точно божевільний!

-Тату!!! - крикнув я і швидко зістрибнув з медора у воду.

Я був ще досить далеко, але помітив у одну мить, як медор підплив до мене, підхопив мене знову і швидко ми почали пливти разом під водою.

Я підплив до місця де мій батько впав у воду і швидко підхопив його під руки.

-Ей, ти що, померти захотів? - запитав я його і тягнув вже на найближче каміння.

-Синку, це справді ти? - не вірив мій батько.

Я усміхався.

-Так, тату, це я.

-Живий? - запитав знову він.

-Живий живісінький, як ніколи. - сказав я сміючись.

Потім я витягнув батька на берег. Медор радісно почав видавати звуки десь біля мене. Я обернувся до нього й усміхнувся. А потім поглянув на батька.

-Тату, я стільки тобі маю всього розповісти. Ти не повіриш, що зі мною трапилось, і медори, вони зовсім не такі.... - почав я швидко говорити й хотів все розповісти татові.

А він підійнявся на ноги й швидко мене обійняв. Мовчки. Зі всієї сили. Він притиснув мене до себе і я почув, як у нього полились сльози. Його серце колотилось, як навіжене і він збивався з ритму дихання.

-Ей, ти чого? - запитав я вже спокійно.

Батько ще притиснув мене сильніше, а потім відпустив.

Він витер сльози й поглянув на мене своїми жовто-зеленими очима, у котрих було полегшення і щастя. Ніби від дуже довго страждав і нарешті знайшов те, що потрібно було.

-Це справді ти? - запитав він знову.

Я усміхнувся.

-Так, тату. - сказав я і він дивився на мене дуже здивовано.

-Але чому у тебе.... - але він не договорив, як ми почули ще один радісний голос.

-Теора ауганг (вождь бунтар)!Ти повернувся! - кричав Макур і шкутильгав до нас.

Він підійшов до нас з татом і обійняв мене дуже сильно. Я усміхнувся.

-Ти не уявляєш, який я радий тебе бачити живим. - сказав він.

Я здивовано поглянув на них, коли Макур мене відпустив.

-Скільки часу мене не було? - запитав я.

-Майже тиждень. - відповів батько. - Ми думали, ти помер.

Сказав він і похилив голову. Я обійняв його знову.

-Ого, добряче так значить мене вдарило. - і я показав на голову, на якій все ще було розсічення.

Батько обдивився мене та усміхнувся. Ми зійшли з каміння та направились на пляж. Ми з Макуром і ним сіли на пісок.

-А тепер ми тебе уважно слухаємо. - сказав Макур до мене.

І я почав розповідати їм про те що відбувалось зі мною за ці всі дні. А вони то охали, то ахали. Я розповів їм всі свої догадки щодо медор і у цей момент мій медор виплив з води й майже весь був на суші. Я і не помітив, де він був, коли я обіймав батька. Але, думаю, він дав мені час з рідним побути. А тепер прийшов.

-От же ж чорт! - крикнули батько і Макур та підскочили на ноги.

-Ей, не бійтесь, він мій друг. Правда? - запитав я останнє у медора.

Він радісно почав видавати звуки.

-Так, друже, це мої рідні, це мій батько, а це Макур, вождь Оурів. - сказав я до медора.

Він знову радісно "говорив" і почав бити щасливо хвостом.

-Так, мій друже, так. Дякую тобі. - сказав я знову до нього.

Медор знову видавав звуки радісно і я його погладив по голові.

-Він каже, що не хотів причинити вам біди. І ранити вас не хотів. - це я вже говорив з батьком і Макуром.

А вони все ще стояли на ногах і дивились на мене, як на навіженого.

-Це ти щойно розмовляв з ним? - запитав у мене батько.

-Так. Він дуже добре мене розуміє і я навчився його розуміти. Під водою у нас виходить краще, але і на суші ми знайшли спільну мову. - сказав я і знову погладив медора.

Батько і Макур нарешті трохи розслабились.

-Тобто він не хотів тебе вбити? - запитав мене Макур вже в десяте напевно.

Я знову усміхнувся.

-Ні, він мене врятував. Як бачите, він дуже розумна і хороша істота. - сказав я і медор "заговорив" знову.

-Ей, друже, давай у воду, а то тобі може бути недобре. - сказав я медору і він послухав мене і поплив на глибину.

Я підійшов до батька і Макура й усміхнувся.

-Дивина, правда? Ми думали, що вони хочуть нас вбити, а виявилось зовсім навпаки. - сказав я.

-Дивина у цьому, синку є. А й в іншому. - сказав мені батько і дивився на мене, як на привида.

-Тату, про що ти? - запитав я.

-Твоя історія вражає і ми всі у шоці, як ти зміг вижити. Ти молодець! Це неймовірно. Але нас дивує не це на цю мить. - сказав Макур.

Я здивовано на них глянув.

-Чому у тебе фіолетові очі, синку? - запитав батько у мене.

-Що??? - здивувався я. -Які?

У цей момент мій батько дістав свого сталевого ножа і дав мені.

Я взяв ніж і подивився на своє відображення. Мої очі були дійсно фіолетового кольору. І то такі добряче фіолетові, наче небо у космосі. Я поглянув на батька і Макура, котрі зрозуміли, що я поняття не мав про це раніше.

Я поглянув на них злякано й уявлення не мав, що це означає. І як це взагалі могло трапитись.