Глава 19.

Ейва

    Ми все стояли з жінками й споглядали у сторону рифу. Змін не було. Наші чоловіки повинні були повернутись вже давно. Ми так думали. Але не повернулись.

Я бачила відчай і безвихідь в очах своїх сестер, але не мала права здаватись. Я повинна вірити.

-Ей, дівчата, вони повернуться! Обов’язково повернуться! – говорила я з радістю у голосі.

-А може їх там вже давно з’їли? Що ми будемо робити? Як будемо діяти? – говорила Тіана і панікувала вже.

Я підійшла до неї ближче й обійняла.

-Не думай поганого. Все буде добре.

-Правильно Ейва каже, все буде добре! Вони найкращі наші воїни, вони все переживуть! – підтримала мене Джина.

Я поглянула на неї й кивнула.

Джина підійшла до мене й усміхнулась.

-Я так розумію, син мій сказав тобі те, що і мені чоловік. – сказала вона.

    Ми з Джиною ніколи так дуже близько не спілкувались, але коли говорили я розуміла, що ця напівлюдина, напівніма була дуже хорошою. Справжньою жінкою, сильною, вольовою, витривалою та водночас жіночною. Джина була прикладом незламності.

-Я гадаю, який батько, такий і син. – сказала я.

Ми двоє почали сміятись.

Раптом ми почули, що хтось з дівчат крикнув:

-Повертаються! Ось вони!!

Ми різко обернулись у сторону рифу і побачили, що троє ліорів пливли з німами нагорі. Але пливли вони не так швидко, як завжди. Троє? Чому їх лише троє? Де решта???

Я негайно пірнула під воду і думала, їм допоможу, але, як тільки я підпливла батько крикнув до мене:

-Ке ірея (моя принцесо), швидко повертайся і зви маму! Негайно!

Я зробила так, як велів батько і швидко повернулась назад. Я дісталась мілини й бігла щосили.

Я швидко знайшла маму у її лігві.

-Мамо??? – позвала я її.

Вона підняла очі на мене.

-Повернулись. – сказала я і мама відразу схопила різні баночки та куски тканин і побігла до води.

Вона нічого не запитувала, ніби все наперед вже знала.

   Як тільки вони прибули ми побачили, що батько був поранений у ногу, Вайті тримався за живіт і не міг рухати рукою, Тоурун теж тримався за голову. А Ноан взагалі був непритомний і у нього з голови йшла кров. О Боже! Він живий???

Ми швидко почали їм допомагати. Мама відразу підбігла до батька.

-Не мене, його рятуй! Я у порядку! – і показав він на Ноана.

    Меям взяв Ноана у мого батька і переніс його на сушу. Мама швидко почала щось прикладати йому до голови й давати щось пити. Ноан почав щось говорити незрозуміло.

-О Боги. – говорила мама і плакала вже.

Меям тримав Джину, Тіана допомагала Тоуруну, а я зі своєю мамою перев‘язували ногу тату і руку та живіт Вайті.

Ми нічого не запитували, лише намагались якомога швидше допомогти.

Ноан не прийшов до тями, але мама сказала, щоб вони несли його до лігвища.

-З ним все буде добре. Він одужає. – сказала мама. -Він дуже сильний.

Джина підійшла до неї й обійняла.

-Дякую, сестро. Ти врятувала його.

Мама усміхнулась. А потім раптом вона опустила погляд і ми зрозуміли, що щось не так. Мати з шоком в очах почала оглядатись і запитала у батька та Вайті:

-А де теора ауганг (вождь-бунтар)?

І ми всі оглянулись та зрозуміли, що повернулось їх лише четверо. А йшло туди п’ятеро.

Джина стояла біліша за попіл. Вакая, Меям і Тіана дивились на батька і Вайті й боялись, що вони можуть сказати.

Тіана обернулась до свого нареченого, котрий стояв поруч і запитала:

-Де мій брат?

    Тоурун похилив голову і ми всі побачили, що сльози почали капати у нього з очей. Він ніколи не був дуже емоційним, а тут не міг промовити ні слова. Він просто дивився на воду під ногами й плакав.

-Батьку? – запитала я тремтячим голосом.

Батько глянув на нас всіх і хотів щось сказати, але Вайті його випередив.

-Теора ауганг (вождь бунтар) справжній герой! Він бився, як воїн. – чому мій брат говорить у минулому часі.

-Він бився з медорою і пожертвував собою заради того, щоб ми повернулись сюди. – сказав брат і вже у нього самого капали сльози.

Батько мій також опустив голову.

    А я поглянула на Джину, котра впала на коліна і почала вити. Вона вила, адже не могла повірити, що її син не повернувся. Меям і сестри обійняли маму, плакали разом з нею.

А я стояла і дивилась то на брата, то на батька то на Тоуруна.

-Це неправда! Це неправда! Бути цього не може! – кричала я вже не своїм голосом.

-Ні! Ні! Ви обманюєте! Він десь ховається! Лоаку, ти де? – кричала я й оглядалась.

Але він не появлявся з води.

-Він не міг померти, чуєте? Не міг! Він обіцяв повернутись! Він обіцяв мені!!!!! – кричала я, раптом хтось мене підхватив і тримав у обіймах.

Я не знаю, хто це був, але я кричала і вила разом з його мамою, сестрами й братом.

Я не могла повірити, що він, найсильніший серед нас пішов у інший світ.

   Я не знаю, як я довго так сиділа, але коли мене хтось підійняв і почав кудись нести я не пручалась, навіть нічого не казала. Я опинилась у своєму лігві й плакала. Сльози градом лились, я не могла їх зупинити.

    Так пройшло кілька годин чи днів, я не знаю. Я підійнялась на ноги, вийшла з лігва і побачила у воді, як всі німи стояли колом, а всередині сидів Ноан, Джина і їхні діти. Всі, крім Лоака, вони всі плакали. Ні, вони ридали.

Я не могла дивитись на них, тому зірвалась з місця і побігла кудись. Сама не знаю, куди.

   Я бігла дуже довго, ноги мої боліли, серце шалено билось, а голова не думала зовсім. Я бігла стрімголов, не бачати навіть куди.

Я бігла, сльози закривали мені дорогу. Я кричала і плакала водночас.

А коли отямилась була вже на краю скелі, на котрій ми не раз сиділи з Лоаком. Я стала, дивилась вниз. Хвилі бились об скали та розбивались з шаленою швидкістю. А я хотіла до них.

    Я не могла повірити, що його вже не має з нами. Як тільки ми почали ладнати, як тільки ми почали дружити та спілкуватись нормально. Його забрали. Як тільки я готова була йому зізнатись у своїх почуттях. Адже я нарешті зізналась у них собі. Як тільки я зрозуміла, що ніхто крім нього мені не потрібен. Його забрали.

    У нас все повинно було бути не так. Ми повинні сидіти на цій скалі й згадувати смішні моменти з життя і будувати плани на майбутнє. А не оплакувати його. Ми повинні були жити з ним і радіти. Ми повинні починати життя, а не закінчувати його. Ми повинні були з ним бути разом, бути щасливими, як ніколи. Адже він дарував нам всім сили, натхнення та неабияку віру у краще. А тепер це все зникло, щезло, розбилось, наче крихка мушля.

Я стояла, ридала у весь голос. А потім в раз замовкла і хотіла стрибнути зі скелі, але знайомий голос мене зупинив.

-Він би цього не хотів.

Я обернулась , побачила Ноана з перев’язаною головою.

Він підійшов ближче до мене й обійняв. Я стояла мовчки в його обіймах і ридала.

-Звідки ви знали, що я тут? – запитала я вже невідомо через скільки часу.

Він через силу усміхнувся.

-Мій син приходив сюди, коли хотів бути наодинці. А на одинці він любив бувати. – сказав він і підійняв очі до неба.

І тільки зараз я помітила, що вже було темно. І що сонця поховалися за горизонт.

-Що там трапилось? – запитала я у Ноана.

Він підійшов до мене, обійняв і ми сіли на велике каміння. Ноан витер очі й почав розповідати.

    Він розповів мені про те, що Лоак відчайдушно боровся з медором, але той його забирав щоразу під воду. А коли вони всі були поранені, Лоак поплив у інший бік і відвів зграю медор зовсім в інші води, бувши приманкою для них.

-А можливо він ще живий? – запитала я, чіпляючись за волосину надії.

Ноан усміхнувся через силу.

-Я хотів би теж у це вірити. Але це не можливо. Якщо ми не могли подолати одну медору, то я дуже сумніваюсь, що він зміг всіх десятьох чи більше. – сказав Ноан і його голос надірвався.

    А я почала знову плакати. Мені здавалось, що за сьогодні я вже виплакала всі сльози, але ні, вони ще були і я не могла їх спинити.

    Ми з Ноаном сиділи на краю скали та мовчали. Ноан теж плакав, я бачила, як горює сильно батько за сином і схилила голову йому на плече. Він мене обійняв. І ми сиділи мовчки. Оплакували. Це була найкраща підтримка і найкращий вихід зараз.

    Потім ми підвелись і я під руки з Ноаном пішла у поселення. Ми прийшли, а на вулиці вже нікого не було. Ноан кивнув мені й пішов до свого лігва.

А я пішла до свого.

Тільки я зайшла, як побачила Вайті, котрий сидів і тримався за живіт.

Я підійшла до брата й обійняла його.

-Пробач. Я не найкращий співрозмовник зараз.

Вайті мене притиснув до себе.

-Він загинув, як герой. – сказав він.

А я здається і не переставала плакати.

-Але чому він? Чому? – запитувала я. -Я звісно не хотіла, щоб це був хтось з вас. Але чому він??

Вайті притиснув мене ще сильніше.

-Ке ірея (моя принцесо), він те кетою меом (справжній герой). Ти повинна розуміти це. -сказав брат.

-Я розумію, але від цього не легше. – сказала я чесно.

Брат тримав мене у руках і нічого не казав. Я хотіла можливо ще поговорити, але сили мене покидали. Так і плачучи у нього на плечі я заснула.

    Я прокинулась і здається мої очі не переставали плакати всю ніч. Я розплющила їх і подумала, що це все був жахливий сон. Але, на жаль, це була моя реальність.

Я підвелась з місця де спала, зробила свої процедури й вирішила спуститись зі свого лігва.

   Я вийшла на вулицю і побачила, що сьогодні була чудова погода. Сонця світили, вітру майже не було, від чого і хвиль майже не було. Ідеальна погода для прогулянки чи для тренування. Але мені не хотілось нічого. Мені не хотілось жити.

    Я пройшлась по берегу, сіла і знову заплакала. Я не знала, що робити, як жити далі та взагалі, як себе тримати у руках. Я не хотів вірити у те, що він помер. Я занурилась у свої думки й не помітила, як хтось підійшов і сів поруч.

-Як ти? – запитав у мене Меям.

Я повернулась до нього і здається по моєму виразу обличчя було все зрозуміло. Меям дише опустив очі.

-А ти? – запитала я.

-Не знаю. Хочеться вірити, що це все жарт, і що він зараз вийде з-за дерева чи каменя і скаже: «Сюрприз!». Але боюсь цього не буде. – сказав він і у нього з очей почали капати сльози.

    Я дивилась на старшого сина Ноана і не могла повірити, що Лоак так просто міг загинути. Я відмовлялась у це вірити. Я не хотіла.

Я раптом встала, витерла сльози й сказала йому:

-Я не вірю, що він так просто помер. Я не вірю, що він здався! Я не вірю! Лак не здався б!

Меям підійняв очі на мене.

-Ейва….

-Ні! Я не вірю! І не повірю, поки не побачу його тіла!

-Ейва, його могли з’їсти й від нього і сліду могло не залишитись…. – говорив сумно Меям.

-Ні! Я відмовляюсь у це вірити! – сказала я голосно і пішла у воду.

Я вирішила, що буду чекати на нього. Він обіцяв, що повернеться, він обіцяв і нехай виконує те, що обіцяв.

Я швидко позвала свою ліору і попливли до рифу.

-Ейва?? Ейва, ти куди??? – кричав мені у слід Меям.

А я не відповідала.

Я підпливла до рифу і стояла дивилась у морську далечінь там. Так я провела цілий день і наступні кілька днів.

    Я не хотіла ні їсти, ні пити, нічого. Я прокидалась на світанку і пливла до рифу. Там я проводила цілий день, до ночі, а потім поверталась додому.

    Мій батько, кілька разів припливав до мене, перевірити, чи я у порядку. А я була далеко не у порядку. Дехто напевно думав, що я з глузду з’їхала. Але я не могла так просто змиритись. Не могла.

    До мене також припливали й інші німи, Тіана, Тоурун і звісно Вайті. Я говорила мало з ними, я взагалі мало що могла робити. Я дивилась тільки у морську далечінь і все. Вони намагались мене розважити, відволікти та щось розповісти. Але я їх не чула. Як тільки я щось бачила там, далеко я відразу пливла туди, але це щоразу було щось незрозуміле. Або велика риба, або якась зграя черепах або просто гілки чи дерева.

    Я не вірила, що такий воїн, вождь ауганг (бунтар) не боровся за життя. Я відмовлялась вірити у це. Я хотіла, щоб він був живий. Гадаю всі хотіли.

    Але з кожним днем моя надія помирала. Особливо тоді, коли я поверталась додому і плакала всю ніч. А потім зранку знову відправлялась на риф. І чекала на нього.