Глава 18.

Ноан

    Я стояв, схиливши голову перед своїм сином, Лоаком і не тямився від щастя і гордості. Мій син, майбутній вождь клану, справжній герой, як його сьогодні назвали. Я знав, що він має сильний дух, безстрашність та неабияке божевілля. Але я був приємно вражений сьогодні. Всі німи, дізнавшись про медор почали панікувати, навіть завжди врівноважений та спокійний Макур, вождь Оурів. Він стояв перед своїм кланом і розгублено дивився то туди, то сюди. А мій син прийшов і знайшов рішення. Звичайно, божевільне, безглузде, але напевно єдине правильне. І, я був приємно здивований його рішучістю та впевненістю, це було рішення справжнього чоловіка. Мій син став повністю дорослим в одну мить, а можливо він таким завжди був? А я того не помічав, досі. У його очах не було страху, лише рішучість, впевненість та відвага. Я ніколи його таким не бачив, але сьогодні мені відкрились очі і я пишався своїм сином, як ніколи.

    Мене вразило те, що мій син був готовий піти на смерть заради німів, з котрими жив не так давно. І готовий був змагатись з медорами, істотами, котрих ніколи не бачив і не зустрічав. Він не знав, наскільки вони небезпечні. Про медор я чув від свого діда, котрий також колись виходив у океан, він розповідав, що ці істоти хижі, схожі на людських акул, з величезними зубами. Дід також казав, що ці істоти дуже розумні. Я сам ніколи з ними не стикався, але все в житті буває вперше. Мене не дуже тішило це все, але нашим обов’язком було допомогти Оурам, адже у важкий час вони допомогли нам і ми всі тепер були великою родиною.

    Ми з німами-чоловіками обговорили план дій та готові були вирушати, на світанку. Ми попрощались, Лоак, Вайті й Ейва пішли ще на глибину. Вони напевно пішли вибирати ліора моєму сину. Я посміхнувся їм у слід і побажав удачі своєму сину. А сам розвернувся та пішов до свого лігвища, до Джини.

Як тільки я зайшов, моя дружина підійшла до мене й обійняла.

-Я так пишаюсь ним. - сказала Джина.

Я усміхнувся.

-Я також. Він вже зовсім дорослий. І впертий, як баран. - сказав я з посмішкою.

Джина засміялась.

-Який батько, такий і син. - сказала Джина.

Тепер я засміявся. А потім в одну мить перестав і поглянув на дружину.

-Джино, кохана, якщо зі мною щось трапиться.... - почав я говорити.

-З тобою все буде добре!! - перебила вона мене.

-Джина....

-Ноан! Я знаю, ви всі повернетесь і все буде добре! - говорила вона сміливо.

-Джина.... Я знаю, але шанси у нас мізерні. Ми всього лише німи. - сказав я чесно.

    Ми й справді були всього лише німами, а медора - хижак і невідомо що буде у їхній голові. Невідомо, чи взагалі вони не з’їдять нас, як тільки побачать. Ми були істотами смертними й на жаль, у нас не було багато шансів. Тому я оцінював все адекватно і мусив застерегти всіх , підготувати до найгіршого.

-Ноан....

-Ти повинна бути сильною і сміливою, чуєш мене? - сказав я впевнено.

Джина почала негативно хитати головою.

-Ні, ні, я не готова до цього! Ні! - говорила вона і метушилась.

    Джина відпустила мене і почала щось складати швидко, а потім в іншу мить вже переставляла якісь  речі, а ще через хвилину взагалі ходила з одного кута лігвища в інший.

-Джина! - підвищив я на неї голос мало не вперше у житті.

Вона зупинилась і глянула на мене.

-Ти повинна бути сильна і ні в якому разі не показувати слабкість. - сказав я.

Джина мовчки обійняла мене і ми стояли так невідомо скільки.

-Я... я не зможу, я....без тебе я......- говорила вона.

-Тссс, не руйнуй момент.- сказав я і притиснув її сильніше.

Джина усміхнулась.

А потім я її відпустив і ми пішли спати.

    З самого ранку я прокинувся з бойовим настроєм. Я швидко зробив всі ранкові справи й взяв свою зброю. Я знав, що це напевно буде марно, але для самозаспокоєння взяв спис, котрий мені батько передав у спадок, лук та ніж. Це все я помістив у ''сумку'' на плечах.

Потім я спустився зі свого лігвища та побачив вже у воді Лоака.

Я підійшов до нього і поклав йому руку на плече.

    Я сказав сину, що пишаюсь ним і що раптом щось трапиться зі мною, щоб він піклувався про брата, маму і сестер. А Лоак поглянув на мене здивовано і відразу переконав мене і протилежному. Я усміхнувся. Ми таки були з ним дуже подібні.

Через кілька хвилин підійшов Макур і Вайті, його син. А ще за кілька і Тоурун. Він сам погодився піти з нами, а зайві руки й сила нам у пригоді стануть.

-Ну, що, ке акутуя (мої друзі), ви готові надерти зади тим тварюкам? - запитав Макур досить впевнено.

Вайті підійняв догори свій ніж і почав дивні звуки видавати, а ми підтримали його і почали робити так само.

    Трішки пізніше прийшли наші жінки й ми прощались з ними. Джина плакала, а я її заспокоював, Вакая і Тіана стояли й опустили голови. А от Ейви ніде не було. Але коли ми вже готові були йти, вона прибігла, одягнула щось на шию Лоаку та обійняла при всіх його.

-Гадаю, ми з тобою скоро станемо не просто друзями. - сказав мені Макур і усміхнувся.

Я поглянув на нього.

-Я буду тільки радий. - сказав я йому.

Лоак відпустив Ейву, попрощався і повернувся до нас. Ми з Макуром усміхнулись і подивились на Лоака разом.

    Він сказав щось про друзів, а ми так йому і повірили. Макур сказав йому, що вони матимуть розмову після того, як розберемось з медорами, а Лоак у цей час вже звав свого ліора.

Ми всі повторили за ним, посідали їм на шиї й швидко направились у сторону рифу. Вода сьогодні була дуже спокійною і це було нам на руку. Ми швидко дістались місця призначення і Макур сказав:

-Пора розділитись. Будьте обережні.

    Ми всі кивнули й почали пливти у різні сторони. Там, куди ми прибули вже була зграя медорів, їх було приблизно до десяти особин. Я побачив, як вони рухаються у різні сторони й щось дивне співають чи вигукують. Я поплив до одного з них, здавалось непомітно, та зайняв свою позицію. Медори крутились один навколо іншого і ніби танцювали. Мені так здавалось. Це було дуже дивно, але ми й не знали, чи є це нормою для них, чи ні, адже ніколи не зустрічали їх та не вивчали їх поведінку.

Я трохи поспостерігав на своєму ліорі за ними й побачив, що наша група по черзі почали йти під воду, це був знак. Я зробив те ж і відправився до точки збору.

    Ми прибули й почали ділитись враженнями та спостереженнями. Як виявилось, інші медори теж так робили й ніби щось співали чи вони так говорили один з одним. Чому вони так робили, ми не розуміли.

    Мені на одну мить здалось, що Лоак хотів нам щось сказати, я навіть хотів у нього запитати, що саме. Він так дивився на нас, ніби догадався, у чому справа. Але я не встиг.

Як тільки я глянув на свого сина, як тільки я хотів відкрити рот, щоб щось сказати, як за його спиною появилась величезна щелепа, котра відкрилась і готова була його з’їсти.

-Лоак!!!! Стережись!!!! – все, що я встиг крикнути.

    А потім мене відкинуло хвилею десь назад. Я відкрив очі під водою і нічого не міг роздивитись, всюди було дуже темно та незрозуміло, хто де був. Хвилі відкидали по черзі нас один від одного і це було не дуже добре.

Я швидко почав пливти на поверхню. Там я вже побачив три німи, це були Макур, Таурун і Вайті.

-Де Лоак??? – крикнув я.

Вони всі знизили плечима.

А потім раптом Лоак появився на поверхні й ми почали його звати до себе.

    Але раптово він знову пішов під воду. Я зрозумів, що він у небезпеці й негайно пірнув туди. Я стрімголов помчав за медорою, котра тягнула Лоака за собою, на глибину. Я намагався її відволікти й навіть вбити. Але це було марно. Наші леза були нікчемні й просто ламались об її шкіру. Чорт забирай!!! Я намагався втримати тварюку, але вона в один момент відкинула мене хвостом кудись дуже далеко.

Отямився я вже на скелях з неймовірним болем у голові. У мене було враження, що хтось вдарив по голові мене каменем, або я вже марив.

Коли я оглянувся, то побачив, що біля мене був Макур і він тримався за ногу.

-Де решта? – запитав я ледь тримаючи голову на плечах.

У мене було таке враження, що я от от і втрачу свідомість.

Макур щось мені сказав, але я не зрозумів, що саме.

    Потім я поглянув у воду і побачив, як Вайті й Тоурун намагались боротись ще з одним медором, але звісно тварюка їх легко перемогла і відкинула десь дуже далеко у відкриту воду. Вони випливли з води і я видихнув.

Живі.

    Я поглянув у сторону іншого,там був медор, з яким ми боролись і не міг повірити своїм очам. Мій син далі то появлявся з води, то йшов під неї. І так кілька разів підряд. І як він ще тримається? Це було дуже дивно, і таке враження, що медор бавився з ним. Та ну, бути такого не може!

Я крикнув щось сину, але відчув у мить такий сильний біль, що потемніло в очах.

-Ей, брате, легше! Тебе поранено! – сказав мені Макур.

Я притулився рукою до голови й відчув, що на ній була кров. Чорт!

Через мить припливли дуже стомлені та виснажені Вайті та Тоурун.

-Ноане, ти в порядку? – запитав у мене Тоурун.

Я хотів щось сказати, але в очах потемніло.

Потім я розплющив їх і побачив свого сина, котрий вже плив у іншу сторону, за медорами.

-Лоак….Лоак…. Синку…. -говорив я через силу.

    Я хотів попливти за ним і врятувати. Але голова моя була настільки важка, ніби важила мільйон кілограмів і мені дуже хотілось спати. Я намагався не заплющувати очі. Але повіки самі закривались і я здався.

    Мені здалось, що я заплющив очі на кілька секунд, я відчув, що мене хтось тримав на руках і ніс. Води вже не було навколо. І все здавалось дуже дивним. Так, ніби я вже був у поселенні.

-Все буде добре, тату. Ти будеш у порядку. - чув я голос.

    Але це був не Лоак. Це був Меям. Меям? А він що тут робить? Де всі? Де Лоак? І чому ми вже не у воді?? Я намагався щось сказати, але не міг, мої губи не відкривались. Мені хотілось кричати й бігти кудись, але я не міг навіть слова промовити. Я відкрив на секунду очі. Все було ніби у тумані.

А потім знову темнота.

Я розплющив очі й побачив, що я був у своєму лігвищі.

Я підвівся дуже швидко, але відчув запаморочення і сів назад.

-Легше, герою. Ти ще дуже слабкий. – сказала мені Джина і підійшла до мене.

-Що трапилось? – запитав я.

-Ти втратив свідомість. – сказала вона. -Травма голови.

Я взявся за голову і на ній було щось на подобі бинта. І тут я почав згадувати, що трапилось.

-Чорт. Лоак. Лоак!!! Де мій син???? – почав я кричати.

І у цей момент я побачив свою дружину, котра здавалось плакала дуже довго вже. У неї були дуже червоні очі й обличчя все напухле.

-Джина? – запитав я вже більш спокійно.

-Ноан, ви прийшли без нього. – сказала вона тихо і почала плакати знову.

Я швидко підвівся і намагався вийти з лігвища. Мені це вийшло дуже погано і я просто вивалився з проходу у воду.

До мене відразу підбіг Меям.

-Тату, тату! Ти що робиш? Тобі треба відпочивати! Ти поранений! – говорив він швидко.

-Лоак! Лоак…. Я повинен повернутись! Я повинен йти за ним! – кричав я не своїм голосом.

-Тату! Тату, спокійно! – почав Меям мене тримати.

    А я виривався і намагався йти десь в океан. Виходило у мене погано, але я мусив спасти сина. Я йшов і спотикався, падав і знову підіймався. А потім просто впав на коліна і застиг.

Я не пам’ятаю скільки часу мене тримав старший син, але потім я почув сумний голос:

-Ке теора (мій вождю), Лоак не повернувся з нашої поїздки.

Я підійняв очі й побачив Вайті, у котрого була перев’язана рука і живіт.

Потім до нас ще підійшов Макур, котрий мав поранену ногу і Тоурун, котрий теж мав перев’язану голову.

-Що трапилось? – запитав я у відчаї, хоча відповідь була очевидно, але я не міг у це повірити.

А вони розповіли, що Лоак пожертвував собою і відвів медорів для того, щоб ми могли повернутись додому.

-Пожертвував собою… -невпевнено повторив я.

А потім до мене дійшло. Він спас нас всіх ціною свого життя.

-Ніііііі…..ніііі!!!!!! – кричав я вже не своїм криком і сльози котились з мого обличчя.

    Мій син, моя кров, мій герой. Я повинен був померти, а не він! Я!!! Я прожив життя вже, а він тільки починав своє!!! Тільки тільки подорослішав. Він міг би стільки всього ще зробити! Це я повинен бути на його місці!!! Я!!!

    Я ридав на колінах у Меяма і відчував, що я був не один. Вся моя сім’я була поруч, Макур, Шіа та Вайті також були біля мене і розділяли наше горе. Ми всі сиділи у воді й горювали. Ми не могли зрозуміти, чому саме він? Меям плакав, Джина вила не своїм голосом, Вакая і Тіана обіймали Тоуруна і плакали разом з ним.

    А я не міг повірити, що мій син, Лоак, пішов заради нас на такий крок. Я не міг повірити. Я сидів у воді й ридав. Він не заслуговує на такий кінець! Він не заслуговує так померти! Він герой! Він повинен жити!!! Він повинен жити....
 
    Темні, темні часи настали для нашої сім’ї і я не знав, як їх пережити. Скорбота, біль та ненависть поселились у наших серцях та душах.

    Боляче було всім. Я не знав, як жити далі. Як існували коли ти знаєш, що син віддав найважливіше – життя, захищаючи тебе. Я не мав права дихати, адже знав, що мій син повинен бути на місці мене. Я не мав права на це все.

    Я не знаю, як довго ми всі сиділи, але коли підвелись то мовчки розійшлись по своїх лігвищах, а моя сім’я зібралась знову і ми довго довго сиділи й мовчали. Ми горювали за нашим героєм.