Глава 17.

Лоак

    Зібрати команду виявилось дуже легко, адже добровольців я мав більше ніж достатньо. Я не думав, що стільки німів піде за мною. Я не думав, що стільки німів мені довіряють і що стільки готові послухати молодого і не такого вже і правильного мене. Але, як виявилось, таких було дуже багато.
    Коли я на наступний день вийшов і сказав всім, що буду набирати команду для того, щоб попливли до медор та спробувати домовитись, то дуже багато німів зголосились. Звісно серед них були й Меям, і Тоурун, і мій батько і Макур. Також серед всіх були й дівчата німи, але я був певний, що краще їм бути тут і не пливти за риф. Хоча не всі були зі мною згідні.
-Як це я не можу попливти? – запитала зі злістю Ейва, коли ми з Вайті хотіли обговорити план дій.
І звідки вона тут взагалі взялась?
Я закотив очі.
-Ти жінка і краще тобі бути тут. – сказав я.
 

    Ейва злісно поставила руки у боки й для мене це було трішки смішно. Вона не вміла злитись і це мене забавляло.
-Тільки через те, що я жінка, я слабша за вас?? – говорила вона роздратовано.
Я закотив знову очі.
-Це не те, що я мав на увазі. – відповів я. -Ми збираємо команду німів-чоловіків.
-Я теж не розумію, чому ми не можемо бути поруч. – говорила Тіана.
Тепер вже Тоурун не витримав:
-Кохана, ти краще будь з мамою і Вакаєю, раптом щось ви будете хоча б всі разом.
Я кивнув Тіані, а вона показово відвернулась.
-Але ж ми можемо теж допомогти! – ніяк не могла вгомонитись Ейва.
Тіану було легше заспокоїти й вгамувати, а от Ейва стояла на своєму.
Я поглянув на Вайті.
Він знизав плечима.
-Я не знаю, що їй сказати.
-Мені не треба нічого казати! Я йду і все! – говорила вона голосно.
Я не знав, як їй пояснити, що краще нехай буде тут, адже там небезпечно.
-Ви несправедливі з жінками, ми у багато чому кращі за вас! Ми й плаваємо швидко і полюємо і все вміємо, як і ви! – говорила Ейва.
А мені вже трохи набридло це і я взяв її за руку і відвів у сторону.
-Ей, ти що робиш? – запитала вона злісно.
-Хочу поговорити. – сказав я спокійно.
Ейва дивилась здивовано на мене, але не пручалась.

    Ми відійшли трішки від всіх і я повернув її обличчям до себе.
-Я не візьму тебе з собою. Ти повинна бути тут і раптом щось всіх вивести. – сказав я спокійно. -Ти, як ніхто, знаєш ці землі й маєш бути сильною.
-Лоак….. – Ейва не договорила і голос її надломився. -А як же ви?
Я глянув на неї серйозно і відповів:
-Я прекрасно розумію, що можу не повернутись. Я приймаю це, але я зроблю все, щоб твій брат і батько були живі. Ну і звісно мої теж. – говорив я теж спокійно.
-Лоак.... – Ейва говорила і з її очей капали сльози.
-Все гаразд. Я був народжений для цього. – говорив я їй і взяв за руки. -Все гаразд.
-Я….я….я не можу втратити тебе…..ти…. – Ейва говорила і плакала.
Я усміхнувся до неї.
-Це я тебе не можу втратити. – сказав я впевнено. -І зроблю все для того, щоб ти мала щасливе майбутнє.
-Але я не хочу його без тебе….. – здається вона говорила вперше те, що відчуває.
Я усміхнувся.
-Ти вісімнадцять років жила без мене. – сказав я.
-Але більше не хочу….
-Ейва, ти повинна бути сильною. Ти найсильніша німа, котру я зустрічав і зараз повинна бути ще сильнішою. Обіцяй мені. – говорив я вже більш впевнено.
-Ти так говориш, ніби прощаєшся! – підвищила вона голос.
Я знову усміхнувся впевнено.
-Ейва, пообіцяй, що будеш сильною, як ніколи! Чуєш? – говорив вже я наказовим тоном.
Ейва почала кивати.
-Пообіцяй! – крикнув я.
-Обіцяю. - сказала вона тихо.
-Добре. А тепер мені пора готуватись. – сказав я і відпустив її.

    Я знав, що повинен бути шлях зупинити медору, але я чітко розумів наші мізерні шанси. Вони були дійсно нікчемні. Я розумів, що вбити тварину ми точно не зможемо, домовитись варіант теж такий собі, адже невідомо чи вони нас розуміють. Але спробувати я мусив. Це була поїздка на смерть, я ризикував всім. І я знав, що живими всі не повернуться це точно. Але я мусив щось зробити.

    Я відійшов від Ейва і повернувся до своєї команди, до якої добавились ще батько та Макур. Я почав розмовляти з ними всіма і ми вирішили, що дехто з них залишиться тут, у нашому поселенні, адже раптом щось вони швидко зможуть піти.
     Тому ми вирішили, що я, Вайті, Тоурун, батько мій і Макур підемо до медор, а Меям, Кіан, Немей та інші будуть тут. У нас у поселенні дуже багато людей було і їм потрібна буде допомога всіх, хто зможе, тому ми мусили також мати запасний план.

     Жінки-німи повинні були наперед зібрати необхідні речі й бути готовими до будь-яких дій. Вони повинні були зібрати дітей, харчі та те, що могли нести на собі. Ті жінки, котрі могли керувати ліорами, повинні були обов’язково їх попередити, адже тварини також повинні будуть йти з нами. І ліори могли б допомогти перевезти тих, хто не в змозі далеко сам переміщатись.
   Ми повинні були прорахувати різні варіанти й знати, що робити у тому чи іншому випадку. Це було основою виживання.

    Коли план для тих, хто залишався був майже реалізований, ми приступили до нашого основного плану. Плану-домовленості й плану-не-здохнути у процесі.
    Я, як нім, котрий не мав ще ліора, повинен був опанувати його за дуже короткий термін. Принаймні я дуже надіявся на це. Тому курс «швидко навчитись всьому» я почав прямо того ж вечора. Чому я так хотів це зробити? А тому, що ліор міг би врятувати мене або допомогти у будь-якій ситуації, тому всі радили мені принаймні побачити його. Не факт, що хтось мене обере, але я мусив спробувати.

    Ми з Вайті й Ейвою, вона таки захотіла бути присутня, пішли на глибину і вони почали звати своїх ліорів. А так, як ліори жили зграями ми надіялись, що один з їх зграї обере мене.
     Коли Вайті й Ейва позвали своїх, до нас підпливло їх більше ніж п’ять. І я почав видивлятись якогось ліора, але я не розумів, що має відбутись з нами. Як я маю догадатись, що він мене обрав.
-І як я маю зрозуміти, що він мене хоче обрати? Що я йому до вподоби? – запитав я в Ейва і Вайті.
Вайті поглянув на мене й усміхнувся:
-Твій ліор захоче тебе вбити.
Я поглянув на нього здивовано.
-Ти не міг того раніше сказати??? – розлютився я.
Вайті лише усміхнувся.
-А ніби це тебе зупинило б. – сказав він впевнено.
І у той момент я відчув, що хтось мене потягнув за ноги на саме дно.
-Почалось. – почув я голос Вайті.
А запитати, що робити з ним я так і не встиг.