Глава 15.

Ейва

    Я прокинулась сьогодні вже втомленою. У мене за останні кілька тижнів це відчуття було дуже часто. Я не розуміла толком чому. Я встала і через силу зробила ранкові процедури, а потім через силу пішла до води й тренувалась з Мурами також без ентузіазму та багажні. Я навіть з зі своєю ліорою останнім часом зовсім не проводила часу. Не розумію, що зі мною відбувається.

-Ти у порядку? - запитав у мене Меям, коли ми закінчили наше сьогоднішнє заняття з мови рук.
-Хотілося б сказати що так. Але виглядає, що ні. - сказала я.
-Що трапилось? - запитав він.
-Та ніби нічого особливого, все, як і раніше. Але чомусь сил останні дні не має.
-Ти не захворіла?
-Та ні. Все гаразд.

    Меям подивився на мене і мовчки пішов у іншу сторону. Він взяв свій зошит і приніс мені.
-Що це? - запитала я.
-Інколи Анія мене надихає, і я пишу пісні.
Я це знала і не розуміла, до чого він це каже.
-Але коли вона не поруч, я дуже сумую і не маю бажання ні до чого. - сказав Меям.
-До чого це ти ведеш? - запитала я.
-Можливо ти за кимось сумуєш? Або тобі не вистачає уваги когось? - запитав Меям з посмішкою, натякаючи.
Я закотила очі.
-Точно не того, про кого ти думаєш. - сказала я злісно.
Меям підійняв брови й скорчив гримасу.
-Та йди ти! - сказала я і штовхнула його.
Він розсміявся.

    Ні, такого точно бути не може, щоб я сумувала за кимось, а тим більше за Лоаком.
    Останні тижні Лоак поводився не те, що дивно, а віддалено. Так ми проводили наші тренування, але я не бачила прагнення та бажання у нього. Він і раніше не з великими захватом все робив, але коли у нього щось виходило - радів. А зараз робив все ‘’на автоматі’’, як то кажуть. Коли ми пірнали під воду, він також робив все те, що я казала і навіть не сперечався. Для мене це було дуже дивно, я звикла до його протестів та до того, що він не слухав мене, до його словечок та емоцій. А тут був прям ідеальним учнем. Звісно, мені, як вчителю це було приємно. Але це був не Лоак! Це був зовсім інший нім, він був сам не свій.

    А за останній тиждень я взагалі його на тренуванні рідко бачила, а коли він і приходив, то швидко все робив і йшов. Майже не коментував і не говорив нічого. Це було дуже неприємно і я не розуміла у чому справа. А коли я запитувала, що трапилось, він відмахувався і йшов геть. Що ж могло трапитись з ним? Я не ображалась, але мене така поведінка Лоака не вдовольняла. Я хотіла, щоб негідник повернувся. З ним було набагато веселіше.

-Що з ним останнім часом? - запитала я у Меяма.
Той знизав плечима.
-Можливо це через те, що він скоро стане повнолітнім і всі його запитують про супутницю по житті. - сказав Меям.

    Точно, як я могла забути, Лоак же скоро стане зовсім дорослим. Йому вже буде двадцять. А у двадцять років всі німи переходять межу і стають повністю повнолітніми. Мають право і повинні вже визначатись у житті та обирати собі супутницю. Також до двадцяти нім повинен обрати ким бути, чи то воїном, чи дослідником, чи вождем, чи магом. Цей вік стає початковою точкою всього дорослого життя.

    Я була певна, Лоак давно знав, ким хоче бути. Але чому ж тоді він був таким напруженим постійно? Чому він не міг вибрати супутницю? У нас у клані було дуже багато гарних, розумних і привабливих німів. Вони всі з радістю були б з ним. Адже Лоак був одним з найбільш завидних женихів і кожна б хотіла бути поруч з ним. Але за правилами німів та наших кланів, супутницю повинен обирати він сам. А Лоак не дуже спішив цього робити.

-Він ігнорує мене вже кілька тижнів. - сказала я чесно Меяму.
Він поглянув на мене.
-Він ігнорує всіх, ірея (принцесо), і я думаю, не ти є причиною цього. - сказав він.
Я поглянула на Меяма і він знизав плечима.
-Тоді у чому справа? Невже він дійсно переймається через ці всі запитання і розмови? Я думала він не залежить від думки інших.
-Він то не залежить. Але коли тебе щодня дістають одним і тим же, я думаю кожен зійде з розуму.
-Твоя правда. Гаразд піду і спробую таки витягнути його на тренування.
Меям мені відсалютував і кивнув.
А я пішла шукати Лоака. У лігві його не було, у воді також, поруч з Вайті теж не було.
-Я його взагалі від позавчора не бачив. – сказав мій брат, коли я запитала де Лоак.
Я подякувала і пішла далі.

Я хотіла вже йти на сушу, як раптом моя мама мене позвала.
-Ке ірея (моя принцесо), ти куди?
Я усміхнулась і привіталась.
-Ке діарі (моя мамо), - поклонилась я їй. -Хочу пройтись пішки по суші.
-Що тебе турбує, доню? – запитала мама.
Я похилила голову.
-Я не знаю, останнім часом я сама не своя. – сказала я чесно.
Мама підійшла до мене й обійняла.
-Він прийде до тебе, тільки варто зачекати. – сказала вона.
-Мамо, а якщо я цього не хочу? – запитала я.
Мама здивовано глянула на мене.
-Справді не хочеш? – з сумнівом запитала вона.
-Мені здається я вже давно не знаю, чого хочу. – сказала я і засумувала.
-А я думаю, ти просто боїшся це визнати. Ти боїшся того, що твоє серце вже обрало за тебе. – сказала мама.
-Якщо воно обрало за мене, то нехай поставить мене до відома, а то я інколи сходжу з розуму в догадках.
Я поцілувала маму, попрощалась і пішла.

    Моя мама була чудовою німою, але інколи вона говорила такі речі, котрі я не хотіла чути. І сьогодні був саме такий день. Я не хотіла багато чого визнавати у житті й мене це влаштовувало.
Я пішла по берегу, пісок забивався мені між пальці й злилась від цього.

    Я дійшла до великих скал і глянула вгору. Сонця, що світили сьогодні дуже яскраво, мене чомусь не тішили й мені хотілось від них заховатись. Вода не приносила звичного задоволення і радості, а повітря здавалось важким.