Глава 12.

Ейва

-Твоє щастя, що я його заговорив і він тебе не помітив. – почула я дорікання і насмішку у свій адрес.

Я вилізла на камінь і схилила голову.

-Як давно ти знаєш, що я за вами спостерігала? – запитала я.

Меям усміхнувся.

-З самого початку нашої з ним розмови.

-Я не хотіла, чесно, але… - я не змогла закінчити розмову і закрила обличчя руками.

    Меям почав голосно сміятись. А мені стало соромно. Я ніколи у житті не підглядала та не шпигувала ні за ким. А тут так незручно вийшло.

-Та не переймайся, все гаразд. – сказав він.

Я сиділа біля Меяма і схилила голову йому на плече.

-Що будеш робити? – раптом запитав він у мене.

-Як що робити?

-Ти все чула, він прийде по допомогу. – сказав Меям.

-Точно прийде? – запитала я й усміхнулась.

Меям закотив очі і я вдарила його легенько у бік.

-Напротязі останніх тижнів він не дуже проявляв до мене інтерес. А тепер йому я потрібна лише для допомоги. – сказала я з докором. -Ще скажи, що він впаде до моїх ніг.

Останнє я сказала і сама в те не вірила і почала сміятись.

-Ну падати у ноги він точно не буде, а от другом може стати. - сказав він впевнено.

‘’Щось я дуже у тому сумніваюсь’’ подумала я і поглянула з сумнівом на Меяма.

-Не спіши з висновками, ти його не знаєш. – сказав той вже серйозно.

-Не дуже і хочу знати. – сказала я і насупилась.

    Не дуже мені хотілось спілкуватись з німом, котрий принизив мене при всіх і мало не змішав з лайном. Та і взагалі з тим, хто не дуже то і дружнім був зі мною.

-Точно не хочеш знати? – підійняв очі на мене Меям.

-Перестань. – сказала я і знову його штовхнула.

     Меям знав, що Лоак був ще тим покидьком, але мушу визнати, таки привабливим та дуже завзятим, покидьком. Він щодня показував такі результати, від яких у мого брата волосся дибки ставало на руках. І це однозначно заслуговувало за повагу.

    Одного вечора, десь тиждень тому, Вайті прийшов до мене і я побачила, що він був у цілковитому шоці.

-Що трапилось? – запитала я у нього.

Вайті лише сів на підлогу і схилив голову.

-Ке ово(мій брате), що трапилось??? – запитала я знову.

Він підійняв очі на мене і сказав:

-Теора ауганг (вождь бунтар) сьогодні перегнав мене під водою. Він дійсно став ще швидшим ніж я. Він справжній теора (вождь), він меом(герой), сестро. Він легенда.

Я подивилась на брата мовчки й не сказала нічого.

     А брат мій після того випадку став поважати ауганга (бунтаря) набагато більше і навіть називав його братом. Адже Лоак дійсно старався, тренувався навіть у дні відпочинку та взагалі старався бути кращим за всіх. Це було у їхніх жилах. Коли я розмовляла з батьком, то він розповідав, що Ноан, вождь Мурів, був таким самим. Завзятим, азартним і дуже вже наполегливим, тому і не дивно, що син був таким, як батько. Ноан був дорослим і більш спокійним, а Лоак бунтарем та негідником. Але спільне у них було прагнення і намагання навчитись, вони ніколи не здавались.

     Я такого у житті ще не бачила, щоб німи так старались навчитись чомусь новому і щоб у них були такі результати за відносно дуже короткий термін. Але не всі були такими, як Ноан і Лоак. Меям, Тіана і Джина дуже любили читати, досліджувати щось нове та вивчати нашу мову рук. Для них це було справжнє щастя. Вони раділи, коли ми пірнали й спостерігали за морськими істотами. Вакая також дуже любила морський світ, а от мова давалась їй дуже важко, але дівчина не здавалась, це вона успадкувала від брата і батька.

Я сиділа і задумалась про те, як змінилось наше життя з приходом у них Мурів.

-Що там, у думках ти вже з моїм братом? – запитав насмішкувато Меям.

-Та йди ти! – штовхнула я його. -Я ніколи не впаду то такого рівня, щоб принижуватися і підкорятись комусь.

-А хто сказав, що потрібно принижуватися? – запитав Меям вже серйозно.- Справжній супутник має надихати, а не принижувати.

-Як тебе Анія? – запитала я, не хотівши далі розмовляти про Лоака.

     Він був негідником і я не дуже мала бажання мати з ним справу. А те, що він робив викликало повагу. А допомагала я багато кому. Він не виняток.

Меям поглянув на мене і мрійливо обернувся до моря.

-Вона мене окриляє. – сказав він, говорячи про Анію.

-Може ти ще й пісні про неї почнеш писати? – запитала я.

Меям опустив очі.

     А я здивовано на нього глянула. Він передав мені щось на подобі книги й там було написано кілька віршованих рядків нашою мовою.

Я взялась за голову. Меям і справді почав писати пісні.

-Це так романтично. – сказала я.

-Ага, тільки вона про це не знає.

-Я тобі допоможу. – сказала я швидко.

     Меям мені подякував і ми мовчки сиділи й дивились на хвилі, котрі бились об скали.

    Я знала, що Лоаку потрібна була допомога і що рано чи пізно він прийде до мене, адже тільки я могла його навчити тому, що потрібно. Але і він був зовсім не простим клієнтом. Це був ще той фрукт.

    Я була певна, що до кожного німа можна знайти підхід і що я зможу це зробити і з Лоаком. Але я і не думала, що він виявиться зовсім не простим учнем. Далеко не простим.

    Наступного дня я з ентузіазмом та на позитиві прокинулась та пішла поплавати. Моя подруга Анія цього разу була зі мною. І ми разом добре провели час. А після нашого тренування я вирішила трішки допомогти Меяму і відразу сказати їй про нього.

-Слухай, подруго, а не хочеш піти прогулятись ввечері по смузі з піску? – запитала вона у мене.

І тут я зрозуміла, що це той самий шанс. Мені й робити нічого не потрібно.

-Я маю плани, а от хто склав би тобі компанію, точно знаю. – сказала я загадково.

-І хто ж? – зацікавилась подруга.

Я кивнула у сторону, де стояв Меям і щось там розглядав у піску.

-Меям? Син Ноана? – запитала Анія.

-А чому ти дивуєшся?

-Я не думала, що син одного з вождів взагалі зверне на мене увагу.- сказала вона і похилила голову.

-Ей, ти красуня! – сказала я голосно.

    Анія вдарила мене у бік і зашарілась. Я ніколи її такою не бачила. Анія була завжди воїном, полювала дуже вміло і просто неймовірно володіла різними видами зброї, а тут вона стояла і почервоніла аж.

-Ну, так що, підходить тобі він для прогулянки? – запитала я.

Анія усміхнулась.

-Так, більше ніж. Мені він давно подобається. – призналась вона.

-Ну от, йди до нього і бери бика за роги. – сказала я і вже штовхала її до нього.

Анія сміялась і подякувала мені.

«Хоч хтось буде щасливий сьогодні» подумала я.

     Я побачила, як вона підійшла до нього і вони радісно розговорились. Я усміхнулась і щиро зраділа за них. А сама я пішла до лігва моєї матері, я хотіла дізнатись, які ще справи мені потрібно зробити сьогодні.

Я зайшла у лігво і побачила маму, котра, як завжди варила зілля і чай.

-Ке діарі (моя мамо). – привіталась я і похилила голову.

-Ке ірея. (Моя принцесо). Чим я можу тобі допомогти?

-Мамо, я вже зробила те, що ти просила і хочу, щоб ти дала нових настанов. – сказала я радісно.

Мама поглянула на мене й усміхнулась

-Ти багато роботи зробила на ці дні, відпочинь трішки. Поплавай для себе і взагалі проводь більше часу на землі. У нас також є багато різних речей не у морі.

     Я усміхнулась. Я це знала, але море мене приваблювало, тягнуло та манило, ніби я жити без нього не могла.

Мама обійняла мене і дала мені свого чаю. Я випила і вирішила йти у справах.

Як тільки я виходила, зустріла батька.

-Ке дуар (мій батьку) – сказала я і поклонилась.

-Ке ірея. (Моя принцесо). Як справи? – запитав він.

-Добре. Йду, буду допомагати іншим, здається мені це гарно вдається. – відповіла я.

-Ти молодчинка. – сказав батько, поцілував мене у щоку і пішов до свого лігва.

    А я спустилась у воду і пішла по берегу, спостерігаючи за нашим кланом. Я йшла, а всі вітали мене та усміхались. Я відповідала їм тим же. Я побачила групку нових німів, котрі відточувати знання мови рук, полювання та плавання.

Я усміхнулась.

    За останні кілька тижнів Мури дуже багато чому навчились і я була рада допомагати їм. З моєї групи Меям вже добре говорив мовою рук, Тіана і Таурун пірнали й досліджували підводний світ, а Вакая прекрасно і швидко плавала. У всіх них ще були проблеми, але я знала, згодом і вони зникнуть, адже настільки завзятих та мотивованих учнів ще потрібно було пошукати.

    Я пройшлась по берегу і вирішила сісти на самому піску, я давно так не робила і забула вже ці відчуття.

Як тільки я сіла, виставила обличчя сонцям, хтось підійшов до мене.

-Ем, кх. Не хотів тебе відволікати від дуже важливого заняття. – сказав знайомий голос.

Я обернулась і побачила біловолосого ауганга (бунтаря).

-Чого тобі? – запитала я.

Він глянув на мене розгублено.

-Ей, я тобі нічого не зробив. – сказав він ображаючись.

-Точно? – запитала я. -А хто мене принизив і мало не змішав з лайном перед всіма?

Лоак закотив очі та поставив руки в боки.

-Ти ще згадай, що було сто років тому. – сказав він і закотив очі.

-Нас тоді ще не було. – відповіла я і повернулась знову до сонець.

    Я давно не тримала образу на Лоака, але познущатись мені з нього хоча б раз хотілось. Що я і робила.

-Я так розумію, ти мені не допоможеш. – сказав він злісно.

Я глянула знову на нього.

-А з якої це радості я повинна тобі допомагати? – запитала я.

Лоак здається похмурнів і нічого не сказав.

-Гаразд, пробач, я був козлом. – випалив він різко.

Я не очікувала такого і просто глузувала, але мені було приємно.

-Мені потрібна твоя допомога, прошу. – сказав він через зуби.

Я почала сміятись. А він здивовано на мене поглянув.

-Що не дуже приємно, коли хтось поводиться, як негідник? – запитала я весело.

Лоак швидко все зрозумів і усміхнувся.

І я зловила себе на думці, що йому таки пасує посмішка.

-Так ти не злишся? – запитав він.

Я усміхнулась.

-Ні, але було приємно, коли ти перепросив.

-Більше такого не повториться. – сказав він впевнено.

-Не сумніваюсь. Так що тобі потрібно від мене?

-Навчи мене дихати й розмовляти під водою. А то я роблю все крім цього. Тобто я це роблю, але ще погано. А хочу краще. 

Я подивилась на нього і сказала:

-У мене зараз небагато справ і твої сестри й брат можуть інколи самі потренуватись, тому я вільна.

-Дякую. – сказав він.

Я побачила, що він вже готовий був піти, але я кинула йому мокрого піску під ноги. Він обернувся.

-Можемо почати прямо зараз. Якщо звісно маєш час.

Лоак усміхнувся і позитивно помахав головою.

Я встала і пішла сіла на сухий пісок.

Лоак пішов за мною і сів навпроти.

-Для того, щоб навчитись дихати, тобі потрібно розслабити м’язи живота і вдихнути глибоко, щосили. – сказала я і показала це на ділі.

Я розслабилась і вдихнула повільно через ніс.

-Ти повинен відчути, як кожна клітина твого організму наповнюється повітрям.

Лоак ніби повторив за мною, але вийшло погано.

-Ні, ти дуже швидко це робиш. Спробуй повільніше. – сказала я.

Лоак спробував знову, але вийшло знову не дуже.

-Чорт! – крикнув він і вдарив кулаком об пісок.

-Нерви - найгірший помічник. – сказала я й усміхнулась.

Лоак закотив очі.

-Гаразд, я тобі покажу. – сказала я і встала.

    Я підвелась і підійшла до нього ближче, сіла поруч і поклала свою руку йому на живіт. І мене в мить ніби вдарило чимось.

-Ай! – крикнула я. -Що це було? Ти теж це відчув??

Лоак сам здивувався і позитивно помахав.

-Не знаю. Ніколи раніше такого не було. – сказав він.

-Гаразд, спробую ще раз. – сказала я і знову доторкнулась до нього.

    Цього разу відчуття були зовсім інші. У мене було відчуття, що я торкаюсь скелі, його живіт був твердим, наче камінь.

-Ти що з каменю зроблений? – запитала я.

Лоак засміявся.

-Я багато тренуюсь. – відповів він.

Я поперхнулась. Потім я швидко прийшла у себе і продовжила.

Я поклала одну руку йому на живіт і сказала:

-Повітря повинно бути аж тут. Воно повинно пройти через ніс, горло і через легені, аж сюди.

І я притиснула руку легенько до його живота.

-Спробуй.

Лоак вдихнув знову і цього разу вже вийшло краще.

-Не ідеально, але вже краще. Молодець.

    Мій брат мав рацію, він дійсно вчився дуже швидко. Коли Лоак зрозумів принцип, я забрала руку з його живота.

-Все, я можу тепер довго бути під водою? – запитав він.

Я розсміялася.

-Не жени коней, шалений. – сказала я. – У тебе вийшло лише один раз і то не повністю. Практики потрібно ще багато.

Лоак закотив очі. А я тішилась тому, що він мене слухав навіть трішки. Хоча і був дуже нетерплячим.

-У тебе є ще одна проблема.

-Яка?

-Твоє серце б’ється надто швидко.

Лоак здивовано підійняв брови.

-То мені що померти, щоб його зупинити?

Я тепер закотила очі.

-Ні, але навчитись сповільнювати серцебиття можна. Це допоможе тобі бути під водою ще довше, адже тіло буде виробляти не так багато енергії, як завжди й повітря буде виходити не так швидко. -розповідала я, а Лоак здається нічого не розумів.

-Дідько, мені здається, що я зовсім дурень, я нічого не зрозумів. – сказав він чесно.

-Ні, ти не дурень, просто я напевно трішки перебільшила. Давай спочатку спробуємо навчитись дихати, а тоді перейдемо до серця.

Лоак позитивно похитав головою.

     Наступні кілька днів ми вчились з ним дихати. Він часто зривався, біг кудись, а потім повертався. Він часто не витримував, адже його темперамент був ще той, і всидіти на місці було йому ну дуже важко. Але я бачила, що він старався і мушу визнати, учнем він був досить старанним.

    Ось і сьогодні я чекала його на «нашому» місці, а його ніде не було. Я вирішила, що сьогодні можна було починати вчитись сповільнювати серцебиття і контролювати рухи під водою, а він взяв і не прийшов.

Я вже хотіла йти, як почула, що хтось мене зве:

-Ей, ірея (принцесо), зачекай!

Я обернулась і побачила Лоака, котрий біг щосили до мене. І я здивувалась, адже принцесою назвав він мене вперше.

Він підбіг і здається зовсім не втомився.

-Вибач, запізнився.

Я усміхнулась.

-Все гаразд.

Лоак поглянув на мене і сказав:

-Заплющ очі.

Я здивовано глянула на нього.

-Я нічого поганого не зроблю, клянусь. – сказав він.

Тоді я заплющила очі. Пройшло кілька секунд і Лоак наказав відкрити. Я відкрила очі й ахнула.

-Що це? – запитала я у нього.

Лоак стояв і тримав якийсь дивний фрукт у руках. Я такого ніколи в житті не бачила і не куштувала.

-Це тікой. Ніколи не їла? – запитав він.

Я негативно помахала головою.

Лоак же розламав його і віддав половину мені.

-Спробуй, дуже смачний.

-Де ти його взяв?

-Та так, літав зранку на сусідній острів і там знайшов. - спокійно відповів нім.

-Куди літав??? – здивувалась я.

-На сусідній острів. – сказав він спокійно. -Хотів тобі віддячити якось, а не знав, як.

-За що?

-За те, що терпиш мене. Я знаю, тобі це не легко. Я ще той негідник. – говорив він і їв незвичний фрукт.

Я усміхнулась і спробувала також.

-Ум, я нічого смачнішого ще не їла! Він дуже солодкий!

Лоак усміхнувся.

-А я що казав?

У той момент мені стало незвично і приємно, адже він справді хотів віддячити.

-Дякую. Ніхто ніколи мені не приносив фруктів.

-Звикай, я їх люблю і буду ділитись.

-Тільки не розбийся. – сказала я зі страхом.

    Я ніколи у житті не літала і дуже цього боялась, ми Оури, більше любили воду, ніж повітря і для мене це було щось просто нереальне. Тим більше літати на декрі, котрий може мене з’їсти.

-Ти ніколи не літала? – здивувався він.

Я похитала головою.

-Хочеш? – запитав він.

А мої очі напевно в мить стали дуже великі.

-На ньому? – і я показала на декра, котрий ззаду пив воду і мився.

-Так, а на кому ще?

-Ооо ні, я не хочу померти. - сказала я і почала відходити назад.

Лоак здивовано на мене глянув.

-Ти не помреш.

    В одну мить Лоак стояв далеко від мене, а в іншу вже схопив мене за руку і посунув до декра.

-Лоак! Лоак! Ні! – кричала я і сміялась, здавалось вже істерично.

-Він мене з’їсть! – кричала я, коли ми підійшли до декра ближче.

-Хто, Іву? Ні, не з’їсть, правда друже? – сказав Лоак і погладив величезного птаха.

Лоак взяв мене за руку і підвів до декра.

-Ей, не бійся, він відчуває твій страх і теж боїться.

-Як його не боятись? – запитала я вже більш спокійно.

-Дихай глибоко. – сказав Лоак.

    Я глянула на нього з підозрою. А він розсміявся. Потім і я розсміялася. Але це допомогло, я перестала боятись.

Лоак взяв мою руку і нею погладив декра.

-Він мене не з‘їв.

Лоак закотив очі. А я гладила помаленьку декра, а той сидів спокійно, наче йому хтось наказав так робити.

-Ей, ти мені довіряєш? – запитав раптом Лоак.

    Я і не знала, що відповісти. З ним у мене руйнувались всі стереотипи, всі страхи та взагалі всі поняття у житті. З ним я робила те, що ніколи не робила і не боялась.

-Напевно так. – відповіла я.

     Лоак усміхнувся, підійшов до мене ззаду і швидко підхопив мене, посадив майже на шию декру і швидко стрибнув за мною.

Я навіть не встигла нічого сказати.

-Тоді пролітаємо.

Сказав він і почав підіймати вгору птаха.

    А моє тіло ніби закам’яніло. Я сиділа, заплющила сильно очі й не могла поворухнутись. Я лише чула, як повітря било мені в обличчя і як страшно мені було. Лоак напевно відчув це, він поклав одну свою руку мені на живіт і притиснув мене до себе. Іншою рукою він тримався за декра.

Потім я відчула, що його дихання стало ближче і він заговорив біля самого мого вуха:

-Ей, ти у порядку?

    Його тепле дихання заспокоїло мене, але я досі не могла промовити ні слова. Я лише кивнула. Лоак зрозумів, що це не дуже допомогло, тому притиснув мене до себе ще сильніше. Тепер я відчувала, як спокійно б’ється його серце. Як він може бути таким спокійним сидячи верхи на птаху і летіти так високо? Моє ж серце здається вистрибувало з грудей.

Лоак знову нахилився до мого вуха і сказав:

-Не бійся, я тебе тримаю.

Я почала більш рівномірно дихати й здається трішки менше лякатись. І ми здається не так швидко вже летіли.

Лоак знову нахилився до мого вуха:

-Розплющ очі.

Я похитала головою.

Лоак засміявся і я почула, як його грудна клітина заворушилася.

-Довірся мені. – знову він сказав мені на вухо.

Я помаленьку почала відкривати очі й те, що я побачила, мене шокувало.

Під нами було море, острови різні й наше поселення  далі. Все виглядало настільки красиво, що я ахнула.

-Вау. – було все, що я сказала.

Лоак знову почав сміятись.

    А я не могла не насолоджуватись краєвидом. Море з висоти виглядало просто неймовірно! Це було таке красиве видовище, що я аж затамувала подих.

Лоак це помітив і притиснув мене сильніше.

Ми так посиділи на висоті ще трішки та Лоак сказав, що для першого разу досить.

А я була і рада.

Коли ми спустились на землю Лоак попрощався з декром і той полетів у гори.

-Для мене повітря і висота це те саме, що для тебе море. – сказав Лоак.

Я усміхнулась до нього.

-Дякую, це було дивовижно.

Він лише відсалютував мені.

-Ну що, продовжимо тренування? – запитав він спокійно.

А я кивнула і ми сіли на звичні місця.

     У той день я зовсім по-новому побачила Лоака, сина Ноана, біловолосого теора (вождя). Я побачила те, що напевно ніхто з нас ще не бачив. Я побачила його спокійним. І цей стан йому пасував. Мені захотілось його бачити таким частіше.