Глава 10.

Лоак

    Повернувшись з першого ‘’тренування’’ я був дуже злий. Мене пронизала ненависть до цього місця ще більше. Я хотів втекти якомога далі й не повертатись взагалі. І чому я не можу цього зробити? Ах, так, тут моя сім’я і я не можу їх покинути. 

    Я був настільки злий, що вийшовши зі свого лігва, відразу пішов до піску та вирішив негайно звати свого декра. Я звав його довго, а він ніяк не відповідав. Це мене розлютило ще більше. Тоді я забрався на найвищу скалу і сів на краю. Хвилі бились з шаленою швидкістю і силою об величезне каміння. А я дивився на них і навіть не думав ні про що. Мені хотілось забути своє приниження та провал. 
   Я ніколи не програвав і ніколи не був другим, ба більше, я ніколи і не намагався змагатись з кимось, я знав, що кращий. А тут Вайті, син Макура, переміг мене! Та це в голові не вкладалось!!! Я був дуже і дуже злий! 

-Стрибнувши зі скали ти не вирішиш проблем. - сказав спокійний голос майже біля мене чим і вивів мене з роздумів. 
-Я не збирався стрибати. - відповів я, не обертаючись.
Той, хто це сказав, підійшов до мене і сів поруч.
-Як твій день?
Я фиркнув.
-Краще не буває. Ти ж напевно вже все знаєш. - сказав я з сарказмом.
-Ні, але догадуюсь. - сказав батько. -Мій теж був не надто вдалим.

    Я поглянув на нього. І він підійняв очі на мене. Але погляд був добрий та розуміючий. 
-Ти теж кинув виклик сину вождя, мало не потонув та ще й програв перед всіма? Чим зганьбив себе??? А потім пішов геть ігноруючи прохання твого брата повернутись? І злісно поводив себе весь час? - випалив я все на одному подиху.

Батько дивився на мене своїми жовто-зеленими очима і відповів:
-Ні. Я вдарив вождя кілька разів по обличчі, бо думав, що він хоче мене втопити, мало не вбив його ліора, і кілька разів також мало не потонув, адже «знав сам як краще робити». І також перед всіма.
Я поглянув на нього.
-Серйозно? - запитав я здивовано.
Батько помагав позитивно головою.

      Потім в один момент ми почали сміятись. Дивовижно, які ми були з ним подібні. Навіть вчинки майже однакові у нас досі інколи були.
-Але ти не покинув тренування. - сказав я вже серйозно.
-Ні, я тренувався навіть тоді, коли всі пішли.
-І щось вийшло? - запитав я знову.
-Поки ні, але я знаю, що рано чи пізно вийде. - відповів батько спокійно.
Я поглянув на скелі знову. Я заздрив його витримці та терпінню. Я так не міг.
-У мене не має такого терпіння, як у тебе. Я швидко здався.
Батько поклав руку мені на плече і встав.
Він відійшов від мене і сказав:
-Ми ніколи не здаємось, забув? Ану, давай, покажи мені, на що ти здатен.
Я обернувся і побачив батька і бойовій стійці. Я усміхнувся.
-Ти цілий день був у воді й маєш ще сили зі мною битись? - здивувався я.
Тато фиркнув.
-Сили, щоб надрати тобі зад у мене завжди знайдуться.
Я підвівся швидко на ноги й підійшов до нього.
-Дивись, щоб я тобі чогось не надер. - зухвало сказав я.
Тато показав рукою, щоб я починав. І я почав.

      Я почав на нього нападати, а він вміло відвертався. Потім він у свою чергу нападав, а я відвертався від ударів. Після того ми повалили один одного на землю і вже там продовжували боротись. Вся наша сутиска супроводжувалась сміхом, підказками та різними насмішками у адрес один одного. Це було круто. Я скучив за такими вечорами з батьком. 
    Ми з ним дуже добре потренувались тієї ночі, адже я і не встиг отямитись, як сонця поховались за горизонт.
Ми виснажили один одного, а потім разом пішли до своїх лігвищ.
-Дякую, це те, що мені потрібно було. - сказав я татові.
Він лише єхидно посміхнувся.
-Я завжди радий тебе побити.
    Батько був завжди суворим до мене, але і підтримати він мене вмів і я це цінував. Він, як ніхто, розумів, як це бути не таким, як всі.
Ми попрощались і розійшлись.

    Коли я дістався свого лігва вже була темна ніч і лігва інших німів вже були темні. Я зайшов, ліг та заснув.
Прокинувся я від того, що хтось вилив воду прямо мені на обличчя.
    Я схопився на ноги та схопив свій лук. Я не бачив ще хто це, але я швидко направив на нього стрілу.
-Оу, оу, шалений, заспокойся.

Я протер очі й побачив, що це був Вайті. Я опустив лук.
-Не роби так більше, а то можеш залишитись без ока. - сказав я.
Вайті усміхнувся.
-Чого тобі? - запитав я. -Сьогодні у нас день відпочинку.
-Не для тебе, ти вчора пропустив тренування, сьогодні так легко не втечеш. - сказав він і схрестив руки перед собою.
Я закотив очі.
-А що того, що я плаваю майже як ти, не достатньо? - сказав я зухвало.
Вайті фиркнув.
-Плаваєш ти швидко, навіть дуже, а от під водою ти безпомічний. - сказав він впевнено.

   І мав рацію. Я плавав дуже швидко, а от повітря мені катастрофічно не вистачало. Я кожні кілька секунд мусив пливти на поверхню, а Вайті весь той час був під водою. Це була однозначна перевага Оурів.
-Я не морський, я так не зможу. - сказав я вже серйозно.
Вайті поглянув на мене здивовано.
-Сказав той, котрий швидший за всіх нас у воді. - з сарказмом сказав він.
Я здивовано на нього глянув, а він додав:
-Ми такими народились і лише тренуємо витривалість, а ти навчився сам. І це велике досягнення. Якщо ти навчився так плавати, бувши лісовим німом, то зможеш і інші якості вдосконалити. Ти ж, врешті решт, майбутній вождь. - сказав він.
-А вождь повинен бути кращим за всіх у всьому. - перекривив я свого батька.

    Вайті глянув на мене і почав сміятись. Здалось мені, що мій батько не єдиний, хто так говорив. Ми з ним разом розсміялись. А коли закінчили, то Вайті показав мені на вихід. Я кивнув і пішов за ним.
Ми стрибнули у воду з ним і почали пливти. Я плив не швидко і Вайті це розумів.
-Правильно, коли не має небезпеки, не трать всі сили, вони тобі знадобляться. - сказав він.
Я кивнув.
Коли ми допливли до невеликої скелі, Вайті заліз на неї й сказав:
-А тепер ти підеш під воду і будеш там доти поки я не дам знак виходити на поверхню.
Я кивнув.