Глава 5.

Лоак

Вода.

Вона була всюди. Найбільше, що я ненавидів і найгірше, що зі мною могло трапитись.

Вода.

    З самого малечку я терпіти не міг воду, завжди старався уникати її та не витримував довгого перебування у ній, особливо у солоній. Я тренувався через силу, полював через силу у воді та робив це лише для того, щоб батько мною пишався. Я робив це лише тому, що я був майбутнім вождем, а «вождь повинен бути кращим у всьому». Згадую щоразу батькові слова і цим йому надокучаю.

    Я б ніколи у житті не поплив сам кудись і точно не вибрав життя на воді. Але маємо, що маємо. Я мушу прийняти це, як воїн і як майбутній лідер. Хоча протестувати мені ніхто не забороняє.

    Зараз я сиджу на плоті, тримаю у руках щось подібне на весло і чекаю своєї черги гребти у бік місця де живе інше поселення німів, морських Оурів.

    Чи подобалось мені це? Зовсім ні. Чи хотів я жити на воді? Однозначно ні! Чи був я злим на свого батька за прийняте таке рішення? Ех, теж ні.

    Я розумів, він повинен був це зробити, я розумів, він повинен думати про народ і він все правильно зробив. А мої бажання та мій характер тут зовсім ні до чого. Він не робить мені це на зло, він робив це на благо всім. І я мусив звикнутись з думкою, що наше життя ніколи не буде таким, як було до того.

    Хоча перші свої емоції після того, як мій брат промовив назву клану на воді, я стримати не міг. Всі знали, хто такі Оури, адже ми з ними мали тісні зв’язки й наші клани не ворогували. Але цей клан відрізнявся кардинально від нас. Я там ніколи не був, де вони жили, але мені розповідали про неймовірної краси місця. Хоча вірилось важко, адже там всюди була солона вода.

    Я відчув шалену ненависть всім своїм єством, як тільки дізнався куди ми відправляємось. Не до батька, чи до брата, а до того, що він обрав. Воду.

    Я почув, як мої вилиці натягнулись і як кров почала приходити до мого серця й очей. Я був злий. Я швидко обернувся та помчав стрімголов кудись далеко. Я чув, батько мене звав, але мені потрібно було побути на одинці. Тому я проігнорував його слова. Я швидко біг, навіть не розуміючи куди саме, а потім зупинився.

Видихнув.

Стало легше.

    Я почав стрибати на дерева і лізти все вище і вище. Мені завжди це допомагало зібратись з думками. Я виліз на найвище дерево і там влаштувався. Задумався про своє життя і про свої вчинки. Не завжди я вірно обходився зі своїми родичами чи друзями, не завжди правильні рішення приймав та часто імпульсивно діяв. Але такий я вже є.

Аж раптом знайомий голос мене вивів з роздумів.

-Довго ти там будеш сидіти? Я вже хвилин двадцять тебе зву.

Я поглянув донизу і побачив батька, котрий стояв на гілці нижче.

Я і не помітив скільки часу пройшло.

Я підвівся та стрибнув на ту гілку, де був тато.

-Пробач мені. Я повинен був тобі сказати, попередити і порадитись. – сказав він і опустив голову.

Батько підійняв очі на мене і я побачив у них смуток.

-Я не злюсь. – сказав я на диво сам собі.

    Тато здивовано на мене глянув. Він напевно готувався до того, що я буду кричати, битись з ним і протестувати. Я хотів, чесно. Але що це змінить? Мій батько, як склала, непохитний, він ніколи не змінить свою думку, щоб я не казав і які б аргументи не мав.

-А що це змінить? – озвучив я спокійно свої думки.

Батько подивився на мене і я ніяк не міг розпізнати емоцію, котру він відчував, це було щось нове для мене. Він взяв мене за плечі й сказав:

-Я від тебе такого не очікував.

-Чого саме?

-Спокою. – відповів батько.

Потім він стрибнув вниз і вже дивлячись вгору на мене сказав:

-Я думав, ти мене хочеш вбити.

Я посміхнувся.

-Була така думка, не буду лукавити. – пожартував я.

Батько усміхнувся.

-Як будеш готовий, приходь, нам потрібно збирати речі й будувати пліт.

Я кивнув батьку і сів ще трішки на ту гілку, де ми з ним стояли. Мені ще необхідно було кілька хвилин, щоб зібратись з думками.

    Звісно, я не хотів нікуди пливти та переїжджати, але виходу іншого не було. Від нашого клану залишилось дуже мало німів та і взагалі ми мали обмежені ресурси для життя. Нам очевидно потрібна була допомога. Тому я намагався прийняти реальність такою, яка вона є. Хоча мені вона надзвичайно не подобалась і приховувати цього я ніяк не міг і навіть не намагатимусь.

Я спустився з гілки й направився у сторону нашого тимчасового притулку.

Я підійшов до брата, мами й сестер, котрі збирали речі, плели сітки й сказав:

-Мені це зовсім не подобається, але я вам допоможу.

Мама усміхнулась, Вакая підійшла й обійняла мене, а Тіана і Меям лише кивнули.

-Мені тут рук вистачає, йди й допоможи батькові. – сказала мама і поцілувала мене у щоку.

Я кивнув і пішов до тата. Він носив спорядження та намагався скласти його до купи, щоб створити пліт, на котрому ми зможемо пливти по солоній воді.

-А чому ми не можемо полетіти на декрах? – запитав я.

    Декри – це були істоти, подібні до людських драконів, так казала мама. Але менші й полум’ям вони не плювались. Декри були великими істотами, котрі могли літати на великі відстані й з котрими ми, Мури, мали дуже хороші стосунки. Ми їх приручили та вони часто допомагали нам перевозити різні речі з одного місця на інше. А я, оскільки я був зовсім малим, просто любив літати на них і розважатись, чим зводив з розуму і маму, і тата, і всіх решту німів. Вони лише те і робили, що шукали мене малого і намагались спустити на землю. А я сміявся. Адже ніхто до мене такого не робив. Я був перший, хто використовував декрів для розваг.

Батько усміхнувся, пам’ятаючи кожне моє рандеву.

-Я б з радістю, але вони не зможуть довго летіти з таким вантажем. – і батько показав мені на гору речей, котру ми всі мали брати з собою.

-А я надіявся, що мені не прийдеться торкатись води. – сказав я і закотив очі.

Батько подивився на мене вже серйозно.

-Нам потрібно звикати до нового життя, вода є частиною цього, я дуже надіюсь, що Оури приймуть нас і допоможуть.

Я кивнув і нічого не відповів, а мовчки почав допомагати йому.

    Так за кілька днів ми побудували великі плоти, завантажили туди наші речі й готові були відбувати. Батько розподілив всіх німів на рівні команди по плотах і ми вирішили у відкриту водойму.

    Сказати, що я був не у своїй тарілці, посеред водойми з хвилями та ще й під пекучим сонцем, це нічого не сказати. Мені однозначно більше подобалось у тіні під великими листям дерев. Я любив лазити по деревах, сидіти на гілках та насолоджуватись співом птахів. Я дуже любив спостерігати з дерев за хижаками, як вони полюють, як їдять та взагалі, як організовують свій побут. Мені подобалось слухати звуки природи лісу, не дарма я був лісовим німом, ліс був моїм домом і я його дуже любив. Я буду дуже сумувати.

    Ми пливли на плоті, співали пісень, сестри розважали нас іграми та розмовами про щось зовсім неважливе. Всі сміялись та раділи, незважаючи ні на що. А я сидів у куті з веслом і дивився у безкраю водойму, котра все більше і більше мені набридала. «І як я збираюсь жити на воді?» запитував я себе і ніяк не міг знайти на це відповіді. Хвилі хитали мене і я, здається, навіть почав відчувати нудоту, або він похитувань, або він самого розуміння, що я тут чужий.

    Ми пливли вже кілька годин, а мені відчувалось, що пройшли роки. Я не міг сидіти на місці й водночас хотів все залишити й повернутись у ліс.

    Я не боявся змін, я просто не хотів їх. Мені не важко було звикнути до чогось нового, мені просто не хотілось.

    Я сидів і задумався, як раптом хтось підійшов до мене. Це була моя сестра Тіана. Ми з Тіаною не були найкращими друзями, але я завжди її захищав від однолітків та старших німів, котрі могли щось їй казати або цькувати її. Вона була копією Меяма, така ж розумна та розвинута. Їй було сімнадцять і вона вже розуміла на свій вік дуже багато.

-Сумуєш? – запитала вона у мене.

Я похитав головою.

Вона усміхнулась.

-Я знаю, ти не любиш воду.

-Я її ненавиджу. – виправив її я.

Вона опустила голову й усміхнулась.

-Вода не така погана, як ти думаєш. - глянула вона на мене своїми жовто-зеленими очима.

-Я не думаю, я знаю. -грубо відповів я.

Тіана закотила очі та сказала:

-Не обов’язково бути таким недоумком зі мною. Я тобі нічого не зробила.

    Ах, так, Тіана хоча і була спокійною і розумною, але пальця в рот їй не клади. Ця дівчина могла вказати напрямок кожному і навіть не мигнути оком і я був не винятком.

Я усміхнувся й опустив голову.

-Ти ж не ображаєшся.- сказав я їй впевнено.

-Ні, я вже звикла, але якась інша вже давно б образилась на тебе.

Я поглянув на неї здивовано.

-Не має ніякої іншою і ти це знаєш, я еруо аутанг (бунтар самітник).

-Ніякий ти не бунтар самітник, ти просто хочеш таким бути. - сказала впевнено сестра.

-Чому ти так думаєш?

-Нікому не подобається самотність, ке ово (мій брате). Хай як би ти себе не переконував у протилежному.

Я подивився на неї й потім опустив очі.

-Я не прагну до компанії чи знайти пару. - сказав я.

Вона усміхнулась.

-Так, але одного дня ти знайдеш її, я впевнена у цьому.

Тіана підморгнула мені.

Я усміхнувся.

-Не всі такі швидкі у виборі, як ти. - сказав я їй й легенько штовхнув у плече.

Тіана розсміялась.

-Одного дня і ти відчуєш, що таке бути потрібним і коханим, не лише своїй сім’ї.

     Вона встала і помаленьку пішла до свого нареченого. Так, я у свої дев’ятнадцять і мій брат у свої двадцять не мали пари, а моя сестра у сімнадцять вже знайшла свого судженого. Дивно? Так. Але я щиро радий за них. І ще більше я радий, що він зараз поруч з нею, живий і здоровий.

    Тоурун, наречений Тіани, був на два роки старший за неї, він був сином татових хороших друзів і хорошим воїном. Він вмів вправно стріляти, полювати та плавати. Коли Тіана і Тоурун зрозуміли, що хочуть бути разом, батьки були шоковані, але прийняли їхнє рішення, єдине просили почекати з потомством, адже якось надто дивно все було б. А вони були не проти та не спішили. Цікава у нас сімейка зібралась, але хто казав, що ми звичайні?

Я усміхнувся своїм думкам, а потім почув, як батько дав команду мені гребти, що я і зробив. Я гріб щосили й батько з застереженням на мене глянув:

-Ти так дуже швидко втомишся.

Я єхидно усміхнувся:

-Ти впевнений у цьому?

Він лише з сумнівом глянув. А я на протязі наступних кількох годин доводив йому протилежне.

    Тато знав, що я люблю виклики, постійно мені їх кидав, а я був і радий, адже любив різні пригоди й ніколи не відмовлявся від їх реалізації.

    Ми пливли вже майже цілий світловий день і добряче так втомились, тому вирішили зупинитись на найближчому острові й трішки відпочити. Ми пришвартували свій пліт і я нарешті опинився на землі.

-Земля! Нарешті! - почав я кричати й падати на коліна.

Моя сім’я почала сміятись з мене.

-Не драматизуй. - підійшов до мене Меям.

Я усміхнувся, встав і пішов з іншими.

    Ми розклали деякі свої речі й розпалили вогнище. Приготували їсти та сіли всі у коло. Мама почала співати пісень, батько робив щось з гілки, Меям читав книгу, Тіана і Тоурун сиділи й шепотілись про щось, а Вакая дивилась на вогонь.

    Я дивився на свою сім’ю і був щасливий, адже всі вони були поруч зі мною, всі вони були живі й здорові, це було основне.

    Я підвівся і пішов до моря. Сів на краю великих каменів і дивився на небо. Сонця ще світили яскраво і хмар зовсім не було. Це прекрасне видовище нагадувало мені про дім.

-Чому ти тут? - запитав у мене милий голос.

Я знав, що це моя менша сестра Вакая.

Я обернувся до неї й усміхнувся.

-А де я маю бути?

Вакая показала всім своїм виглядом, що незадоволена.

-Не злись, я просто хочу побути на одинці.

-Ти дуже часто на одинці. - уточнила вона.

-Що у цьому поганого?- здивувався я.

-До самотності швидко звикаєш.

Я усміхнувся.

-Мені не потрібна компанія, щоб розважатись.

-Скоро тобі прийдеться звикати до великої кількості німів поруч. - сказала вона.

    Вона мала рацію. Коли клан один, він налічує приблизно сто особин одного виду, а якщо кланів два, це вже біля двохсот. Від нашого клану залишилось мало людей, але клан Оурів був одним з найбільших і чисельність їхня сягала близько двохсот. Важко буде знайти місце для себе одного. Але оскільки я тут, то готовий прийняти цей виклик і буду всіма силами намагатись жити так, як до того.

Вакая підійшла ближче до мене, сіла схилила голову мені на плече і мовчки сиділа поруч.

-Мені теж не подобається ідея жити на воді.

Сказала вона за кілька хвилин тиші.

Я усміхнувся. Але не сказав нічого.

    Так ми сиділи з сестрою і наставала ніч. Планети починали горіти зовсім іншими кольорами, ніж вдень, а поруч з ними появлялись менші, зірки, так казала мама називали їх люди. А мені, особисто, вони були подібні на маленькі вогники, котрі загубились у темноті. Не важливо, яка назва у них, видовище було красиве.

    До речі, люди, які жили поруч з нами, точніше кілька прототипів, котрі вижили під час пожежі відправляються з нами жити у нове місце. Це були прототипи старші, віку моїх батьків, котрі поєднали життя вже з німами та у них також вже народились діти. Ми добре всі співіснували один з одним та намагались підтримувати особливо у такий важкий час. Не всі з них вижили та багато взагалі пропали безвісти, але ми старались триматись всі разом. Ми були всі сім’єю один для одного.

    Я сидів на скалі, дивився у небо і навіть не уявляв собі наскільки моє життя перевернеться з ніг на голову за наступні кілька днів. Я й уявити не міг, що зі мною трапиться. Ніяка моя уява чи сни ніколи такого не бачили.

Але зараз я сидів поруч з сестрою і насолоджувався моментом.