Глава 4.

Ноан

    Я обійшов всіх своїх дітей, поглянув на небо і побачив, що все сонця заховались за горизонт і на небі було дуже багато інших планет, котрі яскраво світились вночі. Я поглянув на небо і хотів вже йти до Джини, але ніжна маленька рука доторкнулась до мого плеча.

-Я знаю, що ти переймаєшся за всіх. - сказала моя кохана дружина.

Я обернувся до неї. Її прекрасні жовто-зелені очі були сумні та змучені.

-Як добре ти мене знаєш. - сказав я і притулився своїм чолом до неї.

    Вона взяла мої руки у свої та притулила до себе. Я почув як б’ється її серце. Моя дружина, моя душа, моє серце, мій дім, моє все. Я не знаю ким би був і що робив без неї.

-Я знаю, як важко тобі зараз, я бачу, як ти страждаєш.- говорила вона. -Але ми все витримаємо, поглянь, наші діти живі й здорові, ми у порядку, все буде добре.

Я подивився на своїх людей, або на те, що від них залишилось і засумував.

Я опустив голову і сказав Джині:

-Я думав, що помру. Я вже прощався із життям. Але раптом Лоак появився і я не міг повірити своїм очам. Я розізлився на нього, він міг загинути.

    Я говорив і ніби знову переживав ті емоції, злість, відчай, смуток, безвихідь та безпомічність. Я ніколи таким слабким не був. А коли побачив меншого сина, так взагалі страх мною опанував і я не міг рухатись. У мене мову відняло і паралізувало тіло. Я не знав, що робити. Але лайка мого сина мене вивела з шоку і я аж усміхнувся.

Джина посміхнулась до мене і сказала:

-Який батько, такий і син.

Я вже усміхнувся, а потім посмішка зникла з мого обличчя.

-Я міг його втратити сьогодні.- глянув знову на дружину.

    Цього я найбільше боявся. Я боявся втратити сина. Діти й дружина - найдорожче, що у мене є і я повинен їх захищати та оберігати від всього.

-А я могла втратити вас обох, але завдяки нашому сину ти тут зі мною. - сказала відразу Джина.

І вона мала рацію, якби не Лоак, мене б тут не було.

-Він справжній меом ауганг (герой-бунтар). - сказав я й усміхнувся.

-Справжній теора (вождь). - сказала Джина.

    Я усміхнувся. Як тільки наш син Меям народився, я думав, він буде моїм нащадком, і я був певний, що у всіх вождів перші сини завжди стають на їхні місця. Але Меям був зовсім протилежним німом, котрий повинен бути вождь. Та і він ніколи не прагнув ним бути, він з дитинства цікавився наукою, навчанням та дослідами, як його мама. А коли на світ появився Лоак, я зрозумів, що це буде справжній воїн. Він, мало того, що був подібний зовнішньо на мене, так і успадкував бунтарство також від мене. Я зараз, дивлячись на нього, бачу себе і розумію, як моїм батькам було важко.

-Одного дня він займе моє місце. - сказав я серйозно. - Мені не потрібно для цього помирати. - відразу сказав я своїй дружині.

Вона усміхнулась.

    Мій батько, Кутан, передав мені титул вождя коли мені ледь виповнилось двадцять. Він вирішив, що я готовий до цієї ролі й що я вміло з цим справлюсь. Не скажу, що мені було легко, але батько був завжди поруч, був моїм наставником та провідником і через це мене всі поважали, слухали та любили. Мій батько з матір’ю були всім для мене, аж поки я не створив свою власну сім’ю.

    На жаль, кілька років тому мама і тато відійшли у світ мертвих. Вони тішились внуками та намагались робити все можливе, щоб продовжити своє буття, але, на жаль боги вирішили по-іншому. Мій батько важко хворів останні десять років, а мати після його смерті не могла довго жити сама і просила у богів, забрати її до себе. Що вони й зробили одного дня. Я дуже сумував за ними, вони були всім для мене, але у мене була своя сім’я і я повинен був піклуватись про них. Я досі чую голос мами й тата, вони приходять до мене та дають поради, від цього стає на душі легше і я не так сильно сумую. Я знаю, зараз вони у кращому місці й разом.
 
    Я стояв, дивився на небо і не знав, що робити далі. З мого клану залишилось зовсім небагато німів і ми всі втратили домівки. Я не знав, що буде далі та взагалі, як діяти й ці думки роз’їдали мене.

-Ти знайдеш вихід. - сказала Джина, ніби читаючи мої думки.

Я усміхнувся.

-Йди, лягай, я скоро буду. - відповів я.

    Моя дружина поцілувала мене і пішла до нашого тимчасового лігвища. А я стояв далі й дивився у безодню космосу. Різні думки поселялись у мене у голові, але жодна не була розв'язанням наших проблем. Аж раптом я згадав розмову з Лоаком коли ми вже повертались до Джини й дітей. І я зрозумів, що мій син, у свої дев’ятнадцять, вже був справжнім вождем, сам того не розуміючи. Я зрозумів, що мій син, мій нащадок, знайшов вихід для нас всіх, навіть того не знаючи. Я зрозумів, що доля і боги самі вирішили, хто повинен бути після мене.

Я підійняв щасливий погляд у небо і промовив:

-Ке туа теора агуганг. (мій син вождь-бунтар) Він буде найкращим серед нас всіх.

    Я попрощався зі своїми предками й повернувся до Джини. Я радів, адже здається я таки знаю, що нам всім потрібно робити. Ідея моя була не просто божевільна, вона була шалена і я був певний, що всі скажуть, що я дурень, раз таке придумав, але я готовий був ризикнути.

Я ліг, з приємними відчуттями всередині, обійняв свою дружину і заплющив очі.

    Ранок прийшов швидше ніж я собі міг подумати. Я розплющив очі та побачив, що Джина вже готувала їжу та доньки Вакая і Тіана їй допомагали.

Я вийшов зі свого лігва та привітався:

-Доброго ранку, мої дорогі.

Вони кивнули мені та привітались у відповідь.

    Я пройшов далі по нашому тимчасовому поселенню і вітався зі всіма жителями по черзі. Потім у печері я знайшов свого старшого сина, котрий читав якусь книгу.

-Доброго ранку, сину. - сказав я.

-Тату! Радий, що ти у гуморі. - відповів він.

Я усміхнувся.

-Ти не знаєш, де твій брат? - запитав я.

Меям знизав плечима і сказав:

-Як завжди висить певно верх ногами десь, або рубає якусь гілку, або літає над небезпечним урвищем.

Я закотив очі. Це все було правдою про Лоака. Він завжди робив те, що було заборонено. І звісно, не слухав настанов та застережень.

    Я усміхнувся і кивнув до Меяма. Йшовши далі я обов’язково дивився на високі дерева, чи не висить там верх ногами мій син. Також я прислухався до звуків ударів, адже думав, що він міг вже ламати чергове дерево і потім робити з нього якісь пастки для інших німів. І звісно ж я підійшов до краю скали й поглянув до низу. Я навіть і не сумнівався, що він може стрибнути туди.

-Ти ж знаєш, що я не зроблю цього. - почув я голос позаду.

Я усміхнувся і здивовано глянув на мого меншого сина:

-Справді?

-Я ненавиджу воду і ти це знаєш. - відповів він.

    Це була правда. Ми німи, хоча були лісовими істотами, але вміли плавати, не так, звісно як водяні клани німів, але вміли. Ми могли добувати рибу та полювати під водою, що часто і робили. Але мій син Лоак просто ненавидів воду. Для нього було найгіршим покаранням плавати у воді та полювати під водою. Він радше мільйон кроків пробіжить на носках чи перестрибувати буде з одного дерева на інше цілий день, ніж пірне під воду і пробуде там хоча б п’ять хвилин. Вода була точно не його стихія.

-Знаю, але плаваєш ти не так вже і погано. - сказав я чесно.

-Ага, тебе б змушували тричі на день полювати під водою з самого дитинства і відточувати ці вміння. - закотив очі він. 

Я почав сміятись. Лоак хоча і був бунтарем і хотів здаватись лиходієм, мав добре серце і був надзвичайно хорошим і я це знав.

Я підійшов до нього і взяв його за плечі, котрі були майже на рівні з моїми.

-Ого, коли ти так встиг вирости? - запитав я з сарказмом.

Лоак закотив очі знову й усміхнувся.

-Не злись. - сказав я.

-Я знаю, вождь повинен вміти все робити й бути найкращим у цьому. - сказав Лоак перекривляючи мої слова і закочуючи очі.

Я подивився на нього.

-Який же ти нестерпний. - сказав я сміючись.

    Лоак розсміявся. Ми стояли кілька хвилин і сміялись, а потім я замовк і задумався. Лоак дивився на мене і розумів, що рано чи пізно нам потрібно вирішити що робити, як діяти та взагалі як будувати наші життя. Лоак знав, як важко мені це дається, як важко мені приймати такі рішення, особливо якщо від цього залежать долі решти німів. 

Він підійшов ближче і сказав:

-Яке б рішення ти не прийняв, я тебе підтримаю.

Я подивився з сумнівом на нього.

-Я не впевнений у цьому, синку. - сказав я сумно.

    Лоак дивився на мене і не міг зрозуміти, що я маю на увазі. А я різко розвернувся і пішов у іншу сторону, поки не передумав. Я знав, що дивлячись н анього зможу змінити свою думку. Але цього я не хотів. 

-Чекаю тебе біля свого лігва. - сказав я строго.
 
    Вчора ввечері я придумав план. План, котрий сподобається далеко не всім, план, котрий був нашим єдиним виходом і нашим рятуванням. Але я був певний, найбільше буде незадоволений саме мій менший син, Лоак. Але я мусив прийняти таке рішення на благо всього що від мого клану залишилось та на благо нашої сім’ї. Навіть якщо почуття та бажання одного з них будуть ображені й навіть якщо він мене зненавидить після цього.
 
   Я йшов і думав, що я буду говорити своїм людям, як я повинен донести до них інформацію та як підібрати правильні слова, щоб вони мене зрозуміли. Я йшов і був готовий нарешті висловити їм своє рішення.

    Як тільки всі наші люди й моя сім’я зібрались, я став на великий валун і показав людям, що готовий говорити.

-Ке акутуя (друзі мої), вчора трапилась біда і ми всі з вами залишились без домівок, без друзів та без засобів для існування. - сказав я сумно і почув жалібний звук від своїх людей.

-Ми всі постраждали й повинні вирішити, як далі бути. - говорив я далі. -Ми не можемо тут залишатись, адже скелі не є найкращим житлом для нас. Ми повинні рушити далі і я Ноан, син Кутана, вирішив, що ми повинні просити притулку в інших кланів нашої планети Німерії.

    Я промовив ці слова і готовий був до шквалу критики, але на диво, мої люди почали кивати головами й погоджуватись зі мною. Вони всі підтримали ідею переселення та приєднання до інших кланів.

-І який же клан ми оберемо? - почув я до болю знайомий голос серед всіх.

Я знав, що це був Лоак і що він буде ставити додаткові запитання і що саме він буде найбільше мене ненавидіти за наступні слова.

-Ми повинні обрати той клан, котрий найближче до нас і з котрим у нас хороші відносини. Ми ж не хочемо, щоб нас повбивали відразу. - сказав я і всі зі мною погодились.

    Я поглянув на свого меншого сина і він схрестив руки на грудях. Я розумів, що він вже починав злитись. Його очі звузились, а вилиці напружились. 

Мій старший син, Меям, не даючи мені сказати далі сказав:

-Так найближчі до нас Оури. Цей клан має хороші стосунки з нами та ми допомагали їм у часи посухи, вони можуть нам допомогти зараз.

    Я дивився на свого сина, Лоака, і бачив, як міняється його вираз обличчя. Я побачив, як почали ходити його вилиці, а очі налились кров’ю. Мій син розвернувся дуже швидко і побіг у протилежному напрямку. Звісно він все зрозумів. 

-Лоак!! Лоак! - звав я його, але це було марно.

    Я знав, що він буде злитись і ненавидіти мене і не мав права його звинувачувати. Я не мав права, адже знав, що йому це ніяк не сподобається. Я знав, що він не захоче мене навіть слухати. Адже клан Оурів, німів, котрі жили недалеко від нас та з котрими ми мали хороші стосунки, були морськими істотами. Клан Оурів жив на воді й вони добували їжу у водоймах та мали своє поселення на найбільшій водоймі нашої планети, подібній до людських океанів з солоною водою.

   А мій син, Лоак, ненавидів воду.