Глава 3.

Лоак

    Ми з батьком рушили у сторону скали, на котру я наказав йти брату і вести туди матір і сестер. Ми йшли спочатку мовчки, кожен думаючи про своє, а потім він перервав тишу:

-А ти знаєш, що саме на цій скалі ми з твоєю матір’ю стали подружжям і поєднали наші життя.

Я усміхнувся.

-Не дуже хочу знати, як саме і що ви там робили. - сказав я, закотив очі й почав сміятись.

    Батько своєю чергою теж почав сміятись. Він штовхнув мене у бік легенько і я поглянув на нього, у батькових жовто-зелених очах я побачив смуток, але і водночас полегшення. Він був радий, що я живий і неушкоджений. А я був радий, що прийшов вчасно і допоміг йому вибратись. Тато обійняв мене і ми йшли далі разом.

-Я це розповідаю тобі не просто так, синку, одного дня і тобі потрібно буде вибрати собі обраницю і стати на моє місце, я теж не вічний. - говорив батько вже серйозно.-Без обраниці, за нашими правилами ти не можеш бути вождем клану.

    Я подивився на батька і посмішка спала з мого обличчя. Я розумів, що така розмова рано чи пізно повинна була відбутись між нами, але не думав, що так скоро. Мені не дуже хотілось втрачати свободу, але і вождем я мусив стати. Протиріччя так і роз'їдали.

-Чому ти мені це кажеш? Помирати зібрався? - запитав я зухвало.

Батько усміхнувся, а потім зупинився.

-Сьогодні я дійсно думав, що помру. - сказав він і сумно опустив очі.

    Я подивився на батька і побачив у його очах відчай. Я ніколи не бачив його таким, безсилим. Він був засмучений та дуже нервував, по ньому це було видно.

-Ей, все гаразд! У тебе є я, я завжди тебе витягну з якоїсь колотнечі. - сказав я і штовхнув його у плече.

Батько усміхнувся, але смуток з його очей нікуди не дівся.

-Ти уникаєш розмов про це все, але рано чи пізно ти займеш моє місце і ти це знаєш. - сказав батько.

-А чому Меям не може цього зробити? Він же твій нащадок, перший син. - сказав я спокійно.

Батько поглянув на мене і відповів:

-Мені здається відповідь очевидна.

Батько стряхнув зі своєї довгої коси попіл та сказав:

-Колір твого волосся відповідає твоєму статусу, ти наступний вождь. Твій дід, прадід і я, і всі нащадки мали такий колір волосся. Це ознака того, що ти справжній воїн.

    Я усміхнувся. Я чув різні історії й перекази від родичів, дідуся та бабусі, коли вони ще були живі. Ба мені часто розповідала про молодість тата, про його ‘’подвиги’’ та запальний характер. І я знав, що мене все життя готують до того, щоб бути вождем.

-Це я знаю. А от щодо обраниці зовсім не розумію, дурне якесь правило. - сказав я і фиркнув.

Батько розсміявся.

-Я у твоєму віці теж так думав, а потім зустрів твою маму. - відповів він.

Я закотив очі.

-Такої, як мама більше не має. Та і взагалі серед наших тепер багато хто піде геть і багато приєднається до інших кланів. - сказав я сумно.

    Батько йшов і думав про щось дуже довго і мовчав. Я думав, він продумує план зведення мене з кимось. Але виявилось він вже про то забув, принаймні на цей момент. Ми йшли мовчки, кожен у своїх думках.

А потім, коли ми вже майже підійшли до скали, де була матір, сестри та брат, він сказав:

-Ти знаєш, що ти геній?

Я здивовано подивився на нього.

-Пізніше поясню. - сказав батько і похитнувся від того, що хтось на нього накинувся.

    Це були мої сестри Вакая і Тіана. Вони, як побачили батька, зраділи, немов діти. Вони міцно його обійняли й почали стрибати й цілувати у щоки.

-Тату! Тату! Ти живий! - кричали вони.

Я усміхнувся. А потім я почув голос моєї матері:

-Ке окуа! (мій коханий) - промовила мати й вже бігла до батька.

Він обійняв її й зарився головою у її довге чорне волосся.

-Ке те кетой меом! (мій справжній герой) - сказала мати й цілувала батька то в очі, то у губи, то у щоки.

А він лише усміхався.

Я стояв і спостерігав за ними. Раніше мені було дико це все, але після розмови з батьком, я зрозумів, що мама для нього була основною жінкою у житті й можливо мені колись теж так пощастить.

Не довго я думав, мене з думок і з ніг збили дві німи, котрі накинулись на мене з криками:

-Брате!! Брате! Ти живий!!!

Вони накинулись на мене і почали обіймати.

-Задушите! - кричав і сміявся я.

Але вони не зупинялись. Вони обіймали мене і лоскотали. Я сміявся і перекочувався з боків на бік.

-Все, досить, злізьте з брата, він затомився. - почув я рятівний голос батька.

    Сестри усміхнулись і відпустили мене. Я підвівся і поглянув на маму і тата, котрі дивились на мене з захопленням.

-Те кетой меом (справжній герой)! - сказала моя мати до мене, підійшла та обійняла. -Я дуже рада, що ти живий.

Я обійняв маму і ми пішли разом до місця де вони зупинились. Як тільки ми прийшли вийшов Меям, він підбіг до мене і міцно обійняв. Мені навіть здалось, що він заплакав.

-Ей, все гаразд. - сказав я обіймаючи його у відповідь.

-Я думав, що тебе втратив, брате.- відповів він.

-Я у порядку. - сказав я.

Потім брат мене відпустив і обійняв батька. Вони мовчки стояли в обіймах один одного.

    Сестри мої були біля мами, брат обіймав тата і щось розповідав йому, а я стояв і дивився на свою сім’ю. Я розумів, що це найбільше моє багатство. Моя сім’я це найбільша моя сила і найбільша слабкість. Саме у такий момент я розумів інколи нелогічні, для мене, вчинки та розмови батька, такі імпульсивні та раптові прояви любові мами, такі щасливі й кмітливі погляди брата і такі веселі посмішки сестер. У моєму житті була сім’я. А це найголовніше.

    Я стояв і дивився, як вони всі посідали в коло і мати почала співати сумну пісню за тими друзями та родичами, хто сьогодні загинув. Всі повторювали за нею і я побачив, що на їхній спів почали приходити інші німи, ті, хто вижив. Батько підвівся і почав зустрічати кожного з них. З одними вітався, з іншими плакав, а ще інших просто мовчки обіймав. Те ж саме робила і мати, але разом з цим співаючи пісню. Коли батько привітав останнього німа, мовчки сів у коло й опустив голову. Він розумів, що з майже сотні наших особин залишилось менш як двадцять. Смуток і туга перейняла всіх і вони продовжували співати сумну пісню. Я радий був, що багато вижило, але водночас я був сумний, адже ще більше загинуло. Я радий був, що наречений сестри вижив, вона саме сиділа у його обіймах і плакала.

    Я не міг довго бути у такій атмосфері. Тому розлютився і пішов на край скали. Мені хотілось нищити, ламати та я ненавидів у той момент все і всіх. Мені було образливо, багато моїх друзів померло у той день і я не міг просто так змиритись з цим. Я не міг зрозуміти, за що це все нам і чому ми маємо так страждати.

Я взяв свій лук і вдарив ним щосили об скалу, лук розлетівся на десятки маленьких шматочків.

-Чорт!!!!- крикнув я і злився ще більше.

    Тепер і мій улюблений лук зламаний. ‘’Життя прекрасне’’ подумав я і став на край скали. Я був розлючений і готовий стрибнути у воду, котра билась об скали, я стояв і дивився вниз.

-Це нічого не вирішить. - почув я голос позаду.

Я миттю впізнав його власника.

-Йди геть! - сказав я грубо.

-А ти, як завжди, сама люб’язність. - сказав мій старший брат і напевно закотив очі.

Я повернувся до нього і показав йому середній палець. Так, від людей ми навчились не тільки науці та мови.

Він усміхнувся.

-Чого тобі? - запитав я.

Він усміхнувся.

-Не хочеш поговорити? - запитав він і підійшов ближче до мене.

-Про що? - відповів я питанням на запитання.

Брат усміхнувся.

-Я знаю, чого ти добиваєшся, ти хочеш мене розлютити та спровокувати на бій, але цього не буде. Я тебе і так не переможу. - сказав він спокійно.

    Я закотив очі. Я завжди дивувався, як він так може спокійно зі мною розмовляти, у то час, як я кипів від злості. Меям завжди був розважливий та менш емоційний, що не скажу про себе. Я заводився з пів оберта і довго не міг прийти у норму.

-Ти не поганий воїн. - сказав вже спокійніше я до брата.

Меям усміхався вже майже на всі зуби.

-Приємно це чути від тебе. - сказав він усміхаючись. -Але я не ти й ти це прекрасно знаєш. - додав він серйозно.

    Ця його фраза була ключовою у наших стосунках. Я був не він. Ми були кардинально різні, як зовнішньо, так і характерами.

    Мій брат, Меям, був точною копією мами, у нього було довге і красиве чорне волосся, котре мама заплітала йому у коси. Він мав різкі риси обличчя і маленькі губи, виразні очі, і повні щоки, хоча був і худий, невисокий зріст, але довгі руки й ноги, повна протилежність мене. Він був більш схожий тілобудовою на німів, ніж на людей.

    Я ж своєю чергою був вищим за нього, майже, як батько. Я мав сріблясто-сіре волосся, котре також було довге і заплітав собі у ‘’дреди’’ так мама казала люди називали специфічні види плетінь. Я мав великі очі, високі вилиці та великі губи, як у батька. Зовнішньо я був батьковою копією, а от тіло у мене було більш подібне до людей, ніж німів. Через це я міг ще швидше бігати, вище стрибати та багато речей робити набагато краще ніж німи. Ніколи не думав, що людські гени будуть мені допомагати у цьому. Людське тіло з силою і мужністю німів було просто чудовою комбінацією. Навіть батько казав, що у мене багато речей виходить краще через мої п’ять пальців на кінцівках. А мама не могла не гордитись цим.

Мій брат стояв і дивився на мене, а потім промовив:

-Кожен з нас важко переживає те, що трапилось, тому я і тут.

Я поглянув здивовано на нього.

-Ти пережив стрес і тобі потрібно з кимось поговорити. - продовжив він.

    Я закотив очі. Меям любив поговорити, особливо на філософські різні теми, або показати те, що він добре розбирається у психології та стосунках. Мене це інколи дратувало.

-Ей, давай без своїх філософських та психологічних ахіней. - сказав я грубо.

Брат розсміявся.

-Чого і слідувало очікувати. - сказав він спокійно.

   Потім я помітив, як він підійшов до найближчого дерева і намагався зламати широку гілку, але виходило у нього погано.

Брат тягнув її, тягнув, потім навис на неї, але нічого не виходило.

-Ти що робиш? - запитав я.
Він зупинився і закотив очі.
-Допомогти не хочеш? - запитав він з докором.

    Я зазвичай ще б дістав його запитаннями й так просто не погодився, але тут мені хотілось його швидше позбутись.

    Я підійшов спокійно, витягнув ножа, котрого мені батько подарував і почав рубати гілку біля її основи. Спочатку вона не піддавалась, але я докладав більше сили, і мій брат навис на неї й під його вагою і моїм напором вона таки зламалась.

-Дякую. - сказав брат.

Я кивнув йому і знову пішов до краю скали.

Я думав Меям піде геть, але він йшов за мною і гілку тягнув за собою.

Він сів трішки далі від краю і витягнув і свого, подібного до мого, ножа.

-Що ти робиш? - запитав я здивовано.

-А ти що думав, я так швидко піду і покину тебе на самоті? - запитав він у відповідь.

Я всім своїм єством показав здивування. Брат розсміявся.

-Так легко ти мене не здихаєшся. - сказав він сміючись.

Я закотив очі й хотів сам піти, але брат показав на місце біля нього.

-Новий лук сам себе не зробить, а воїну потрібна зброя. - сказав він і кивнув у сторону де мій зламаний лежав.

-Це випадково. - сказав я беземоційно.

-Ага. - недовірливо прокоментував брат.

Він знову показав на місце біля себе і я сів допомагати йому вирізати лук і стріли.

    Меям завжди знав, що сказати, як себе повести та взагалі він був моїм найкращим другом. Інколи він мене дратував до неможливості, але я любив його і був безмежно радий, що у мене є брат. Меям вмів знайти підхід до мене тоді, коли інші опускали руки, він піклувався про мене і сестер, я це цінував.

    Навіть зараз, я не визнавав цього, але я був вдячний, що він був поруч. Мені потрібна була компанія, а кращої компанії за мого брата я й уявити не міг.

    Я допомагав йому робити новий лук і ми спостерігали за тим, як одне з сонець ховається за горизонтом і як настає ніч на Намерії.

    Ми дивились у небо і не знали, чого очікувати завтра, які пригоди у нас будуть і що взагалі нам тепер робити. Ми насолоджувались компанією один одного і ловили останні хвилини дня, що проходив.

А завтра буде новий день, нові можливості, нові проблеми та нові клопоти.

   Ми з Меямом просиділи дуже довго так, аж поки не було вже зовсім нічого видно, підвелись і вирішили йти до батьків і до інших німів.

Як тільки ми прийшли, я взяв Меяма за плече і сказав йому:

-Дякую.

    Меям лише усміхнувся та побажав мені спокійної ночі. Я відправився на місце, котре приготувала мені мама з сестрами, ліг і заплющив очі.

    Завтра ми повинні вирішити що робити далі, як діяти та взагалі що робити з нашими життями. Я повинен буду допомагати батькові та підтримувати його.

Але це все буде завтра.