Глава 2.

Лоак
    «Лоак! Лоак!!!»

    Крики, всюди були крики і я не розумів, що відбувається, я підірвався зі свого лігва і відразу побачив полум’я. Воно було всюди. Здавалось, ніби горить все навколо. Я швидко відскочив, і біля мене впала гілка з дерева, котра тримала мою «стелю». ‘’Дідько!!’’ Я не міг нічого зрозуміти.

    Я протер швидко очі й старався зосередитись, але виходило погано і дим був всюди, від цього здавалось, що я досі сплю і ніяк не можу прокинутись.
‘’Що відбувається? Це сон?’’ подумав я і досі не міг прийти в себе.

-Лоак! Лоаку, синку ти де???? - почув я знайомий голос і нарешті прийшов до тями.
-Тату? Тату це ти? - почав я кричати, але батько не відповідав, його не було біля мене. Я почав сильно кашляти й було відчуття, що я задихаюсь.

    Я злякався. У мене почалась паніка, я почав метатись туди сюди, як зляканий звір у пастці. Я пішов у право, а там було полум’я, я повернувся в іншу сторону, там також було полум’я. Я запанікував.               

     Хотілось кричати, але голос підводив і у горлі дуже пекло, напевно через дим, котрим я дихав. Я не знав і не розумів, що відбувається. Аж раптом я включив холодний розум і почав раціонально думати. Почуття тут точно не допоможуть, треба вибиратись звідси й шукати маму, тата, брата і сестер. Я їм нічим не допоможу, якщо буду тут стирчати й помирати.

     Вже через кілька секунд я опанував себе і почав думати та оцінювати ситуацію. Я оглянувся і швидко стрибнув вниз, на нижчу гілку, там не було полум’я і вона здавалась на той момент мені більш надійною ніж моє лігво. Я стрибнув вниз, де було лігво моєї мами та сестер.

-Мамо! Мамо!- звав я її.
Відповіді не було.
-Мамо! Тіано! Вакає? - кричав я у весь, здавалось, голос.
Кілька секунд тиші, здавались мені годинами у той момент.
- Синку, ми у порядку!- почув я нарешті голос мами й поглянув донизу.

    Полум’я було всюди і я не міг нічого роздивитись, але серед того всього побачив чотири силуети. Це була мати з моїми сестрами й братом.
    Я швидко почав стрибати з гілки на гілку, вибираючи ті, котрі ще не обвалились і котрі були ще не повністю зруйновані. Так я дістався до них та обійняв.
-Дякувати богам ти у порядку!- промовила мати.
Я усміхнувся:
-А як інакше?
Мати лише обійняла мене.

    Я старався вести себе зухвало, як завжди, хоча я дуже злякався і переймався за свою сім’ю дуже сильно. Я обійняв маму у відповідь.
    Ми стояли у відносно безпечному місці, допоки велике дерево, де було наше лігво не почало падати і я швидко відвів маму брата і сестер якомога далі від нього.
-Вам потрібно вибиратись звідси. - сказав я строго.
-А як же ти? - запитала мати стурбовано.
-Де батько?- швидко запитав я ігноруючи мамине запитання.
-Лоак! - підвищила голос мати.
Я повернувся до неї, взяв її за плечі й спокійно сказав:
-Я мушу його знайти.

     Мати знизила плечима і готова була розплакатись. Вона прикрила рот рукою і почала ридати.
Я ніколи її такою не бачив.
     Моя мати - німа, котра була раніше людиною, була сильна духом, витривала, мужня та безстрашна. Вона завжди стояла за нас стіною і ніколи не проявляла слабкості. А зараз вона була у відчаї і я не знав, як їй допомогти.
     Я розумів, що повинен діяти швидко, адже часу мало щоб вибратись, а ще менше часу, щоб знайти батька, живого. І я повинен був поспішати.

     Я швидко відпустив матір і повернувся до свого брата. Мій старший брат Меям стояв і не міг нічого зрозуміти, він був ніби паралізований, його очі бігали туди-сюди й він ніяк не міг збагнути, що відбувається.       

    У цей момент я зрозумів, що я або беру і рятую всіх або ми тут так і помремо.
Я швидко взяв його за плечі та сказав:
-Слухай мене.
    Але він мене не чув, його погляд був зосереджений на гілці, котра падала і руйнувала все, що було важливе для нас.
-Меям! Дивись на мене! - підвищив я вже голос.
Меям ніби дивився на мене, але мене не бачив. Його погляд був розсіяний і затуманений.
Тоді я труснув його за плечі й вже дуже голосно крикнув прямо перед його обличчям:
-Меям!!!! Слухай мене! Брате!!!
Він зосередився нарешті та почав кивати головою.
-Бери маму Вакаю і Тіану і біжи, чуєш мене?! Чуєш? – кричав вже я не своїм криком.
Я розумів, що часу у нас дуже і дуже мало і діяти потрібно негайно.
Він почав хитати головою знову.
-Меям! Швидко!!! – кричав я.
-К-к-уди? – ледь промовив він тремтячим голосом.

     Я почав шукати варіанти схованки та нічого не міг придумати. У такій ситуації я ніколи у житті не був і не знав, як діяти. Але так, як я був трохи не єдиним, хто думав раціонально зараз, я мусив щось придумати.
     Я мовчав кілька секунд і згадав за одне місце, там полум’я їх точно не дістане.
-Пам’ятаєш скалу, на котру ми тікали малими? Пам’ятаєш?? Де ти мало мене зі скали не зіштовхнув???– кричав я вже не своїм голосом.
-Меям!! Лоак!! - мати крізь сльози грізно сказала нам.
Я усміхнувся.
-Все гаразд, ми так бавились. - сказав я спокійно.
-Веселі у вас ігри! - заспокоїлась трішки мати.
І я був радий, що вона вже не плаче.
-Меям, ти пам’ятаєш ту скалу? - швидко я повернувся до брата.
-Т-т-ак. – відповів він вже більш чітко.
-Туди, негайно! – командував вже я і штовхав його.
-Я з тобою! - почув я голос своєї меншої сестри ВакаЇ.

     Їй було лише п’ятнадцять, але вона вже була справжнім воїном. Вона вправно володіла мечем і луком, вміла полювати та дуже спритно лазила по деревах. Але я не міг нею ризикувати.
-Ке оува. (моя сестро)- звернувся я до неї нашою мовою. - Ти повинна йти з матір’ю, хто як не ти захистить їх? Ти повинна бути мужньою і сильно.-Говорив я якомога впевненіше.
Вакая дивилась на мене і мало не плакала.
-Все буде добре! Ти сильна! - казав я їй і обійняв.
Я не був великим прихильником ніжностей, але мої сестри і мама були поза винятком.