Дев'ятий розділ

   Попри значне потепління, вночі температура постійно трималася нижче нуля, що робило довге перебування у воді критичним і несло за собою невтішні наслідки переохолодження.

   Пропливши по з’єднальному каналу між ровом і рікою та вийшовши до її русла, втікачі майже відразу зманеврували до берега.

   Вибравшись із води, вони старалися хоч якось розтерти себе і, викрутивши мокрий одяг, хутко зникли за пагорбом. Пройшовши трохи, спинилися, щоб вирішити, що робити далі.

- Нам потрібно вогнище, але воно відразу зробить нас помітними для інших, - розпочав Вінсент, - Тому я пропоную відправитися до найближчого поселення. Довго ми в мокрому одязі не пройдемо.

- А скільки потрібно пройти? - відповів, трясучись від холоду, Еспозіто.

- Кілометрів десять. Є, правда, ще одна проблема.

- Яка?

- Я раніше їм викував мечі та ножі, але, хоч вони мене і знають, задарма нас ніхто не прийме. Та вибір у нас невеликий.

   Монах посміхнувся. 

- Чому ти смієшся? З нами ніхто няньчитися не стане, це тобі не монастир.

   Фабіан мовчки потягнувся до внутрішніх кишень балахону, діставши звідти дві жмені золотих монет. 

- Ах ти ж злодюга! - з посмішкою додав Ферран, - Ти ж міг втопитися через них! 

- Щось підказало мені, що вони нам знадобляться, - опустивши погляд, виправдовувався монах.

- Ну, раз така справа, можемо сміливо йти в гості. Там мене знають і мають прийняти.

--- 

   Пориви вітру сильно дошкуляли, але нічні мандрівники вже менше ніж за годину гупали в браму поселення. 

- Хто там? - почулося з іншої сторони.

- Це я, Ферран.

- Чого тобі? Що принесло тебе сюди серед глухої ночі?

- На моє помістя напали, можливо, ви чули вибух на комтурії тамплієрів?

- Хто напав?

- Не знаю. Сам ледве спасся, пірнувши в рів і пропливши непомітно по руслу річки.

- А в тебе з собою гроші є? Ти хоч і хороший коваль, але ми в борг нікого не обслуговуємо.

- Є, не переживайте, зосталося трохи.

- Ти сам?

- Ні, зі мною монах.

- Ану відійди від воріт, най ми вас роздивимося.

   Фабіан з Вінсентом відійшли і, після того як з вежі над входом хтось махнув, підійшли назад до воріт. 

- Майте на увазі, у нас є охорона, а вашу зброю прийдеться здати. Отримаєте її назад при від’їзді звідси. 

   Внісши передоплату, гості переодягнулися в сухий одяг і стали ласувати теплим бульйоном, сидячи коло каміна. Так і заночували.

---

   Власник таверни лише зранку поцікавився в них:

- Так ви кажете той шум, то комтурія тамплієрів взлетіла в повітря?

- Вона сама.

- Значить, уже незабаром всю округу “піднімуть на вуха”. І кому тільки спало таке на думку. Хоч когось з нападників вам вдалося розгледіти?

- Потворні істоти.

- Ого. То і інквізитори будуть тут. Добре, ви, поки, тоді відпочивайте.

   Але за годину двері в кімнату відчинилися і туди увійшов спочатку господар, а за ним Ульріх Вульф і озброєні тампілієри.

- Ось вони!

- Схопити їх! - сухо скомнадував один з братів-інквізиторів, після чого продовжив, - Відправте їх відразу на допит і якщо виясниться, що вони допомогли тим тварюкам, то сьогодні по обіді ми їх стратимо.

   Господар тільки розвів руками, винувато опустивши погляд.

   Цього разу їх прикували до воза, накритого полотном, з якого доносилися звуки гарчання. Після чого вони неспішно послідували назад до комтурії тамплієрів.

---

   Навкруги було не менше сотні воїнів ордену: хтось з них допомагав розвантажувати вози з провіантом, а хтось займався відбудовою фортеці. Загалом, складалося враження ґрунтовної підготовки до якогось військового протистояння.

   Монаха з ковалем, закованих в кайдани, відвели до спеціального приміщення, де на них вже очікували високопоставлені гості. Там був сам кардинал-диякон Граціані з охоронцем Венсаном, та Вінченцо Гвідіче, що тільки прибув з Ватикану. Біля них стояли лицарі, серед яких був і Ульріх Вульф, що і взяв першим слово:

- Я, думаю, вам не потрібно пояснювати, що покаранням у випадку надання неправдивих свідчень буде негайна страта?

   Ув’язнені ствердно кивнули головами у відповідь.

- Так от, куди пропав мій брат і що трапилося тут після мого від’їзду?

- На нас напали, - відповів Вінсент.

- Хто? Хто міг напасти на укріплену фортецю, вхід в яку неможливо відчинити і яку захищав один з лицарів ордену? - розпочав кардинал.

- Вальзеул,- промовив Фабіан.