Здивувавшись такому несподіваному рішенню тамплієрів, ув’язнені все ж не сильно протестували, а відразу прилягли на підлогу та заснули, сильно втомлені тривалою подорожжю.
---
Їх розбудив Зігмар, що саме приніс зі складу трохи провіанту і глечик з водою.
Перекусивши, гості фортеці вже більш жваво стали вести розмову між собою.
- Так ти із монастиря в горах?
- Ага. Ніколи ще не заходив так далеко за його межі, - посміхнувся монах.
- Як думаєш, вони нас спалять, чи, може, все-таки з’їдять? - спробував пожартувати Вінсент.
Фабіан серйозно поглянув на співрозмовника, після чого відповів:
- Ні. Тамплієри, вони шляхетні люди.
- Еге ж.
- Вони ж допомогли нам?
- Звичайно, спочатку врятували нас від тих створінь, а потім самі ж і ув’язнили. Як благородно!
- Досить жалітися! Вони відпустять нас, от побачиш.
- Подивимося. Пам’ятаєш, ти запитував мене, чи поїду я до Ватикану?
Монах ствердно кивнув головою.
- Так от, не поїду!
- Чому?
Вінсент відвернув погляд, проте потім неохоче додав:
- Мій батько був воїном і правою рукою одного з відомих воєначальників. Мав особистий маєток недалеко від Риму. Під час одного з походів, вони вщент розбили сили противника і вдерлися до ворожого міста, де залишилися лише діти та декілька старих жінок.
- І що було далі?
- Далі той полководець наказав вирізати всіх, так як, не зробивши цього, ці діти точно були б учасниками повстань проти нас у майбутньому, так як ти ніколи не зможеш полюбити тих, хто вбив твоїх батьків. І вони стали нещадно знищувати всіх, кого могли тільки знайти в тому місті. Та мій батько ослухався наказу і, зціпивши зуби, спостерігав за звірствами його колег. Він часто згадував потім, що як би міг повернутися в минуле, то точно став би на їх захист. Звичайно, такий вчинок не залишився непоміченим його воєначальником і той спробував його покарати. Але зробив це, як і личить такому нікчемному роду людей, не прямо, а підіслав найманців-убивць. Вони вбили першу дружину мого батька і трьох його дітей, але кожному з них мій батько особисто потім спустив кишки. Логічно, що його смерть була лише питанням часу, а тому він таємно продав свій маєток і оселився біля Верони. Осів там, купив кіз та пасовища, а потім зустрів мою матір. Далі зайнявся власною кузнею і більше ніколи не брав участі в походах. З першого дня мого народження, він старався від мене не відходити, так як боявся, що мене вб’ють. Як тільки я звівся перший раз на ноги, він одразу став навчати мене військовій справі. Я ще не вмів добре бігати, а вже міцно тримав у руках дерев'яного меча. Кожен день він після роботи уважно слідкував за мною і постійно давав нові завдання. До самої своєї кончини, він з посмішкою споглядав за мною, як я мечем шматував опудала, стоячи верхи на коні. Ще коли я був хлопчиськом, він, бувало, поїде зі мною до міста і прибувши туди, збере старших дітлахів з навколишніх поселень і обіцяючи кожному з них по великій паляниці, у випадку, якщо хтось з них зможе надавати мені тумаків. То був суворий, але потрібний досвід, що не раз допомагав мені у майбутньому. Так от, перед самою смертю, він взяв з мене слово і заставив заприсягтися на могилі матері, що я ніколи не буду брати участі ні в яких походах імперій, лише в захисті наших земель, і ніколи не буду на службі імператорів, королів, чи іншої наволочі, що експлуатує простий люд.
- Так ти ніколи і не будеш в них службі.
- Хочеш сказати, тамплієри інакші? Або, може, папа переймається лише духовними справами? Я доволі наслухався про “подвиги” його підопічних.
Фабіан задумався, проте через деякий час впевненим голосом заявив:
- Я даю тобі слово, що першим, хто тебе підтримає в будь-якій ситуації, буду я. Ти завжди будеш мати вирішальне слово і якщо тобі не сподобається якийсь наказ папи, то до біса його! Ми маємо служити людям!
І, трохи помовчавши, додав:
- То ти йдеш зі мною до Ватикану? І тільки разом до кінця? - простягнув ковалеві руку.
Вінсент пильно вдивлявся в очі Еспозіто, після чого промовив:
- А ти хоробрий монах. Тоді разом - до перемоги! - вимовив він і потис співрозмовнику руку.
---