Зупинивши упряжку, Фабіан встав із саней і положив туди коваля, що потім ще кілька разів вказував на шлях до фортеці тамплієрів, коректуючи напрямок.
---
На головному в’їзді їх спинила пара вартових, які, побачивши перстень на руці Еспозіто, відразу їх пропустили.
Всередині їх зустрів начальник охорони і троє незнайомців. Двоє з них були лицарями ордену, а інший - кардиналом-дияконом.
- Що трапилося? І звідки в тебе цей перстень? - поцікавився останній.
- Я з монастиря. Перстень отримав від покійного абата Августина, як пропуск для зустрічі з Вінченцо Гвідіче чи Артуро Моретті у Втикані, - і, після того, як вони стали оглядати пораненого, продовжив, - Я їхав спочатку з одним купцем - Огюстом Роше, що прямував до Верони, але потім ми розділилися і я потрапив до помістя коваля, де на нас напали дивні істоти, що переслідували мене.
- Як його звати? - запитав один із лицарів.
Фабіан замовк. До цього часу він навіть не поцікавився цим у свого рятівника.
- Вінсент. Вінсент Ферран, - порушив мовчанку коваль.
- Тебе кусали ці створіння?
- Ні, лише одне з них встигло зачепити мене кігтястою рукою.
- А тебе? - звернулися вони уже до Фабіана.
- Ні. Нам потрібно поспішати їхати на допомогу купцеві, поки вони не наздогнали і їх.
- Роше - впливовий купець. Виїжджайте обоє з ними негайно, - скомандував кардинал.
- А ви як?
- Я поїду в супроводі Венсана.
- Хто тоді залишиться у фортеці? У нас двоє в’язнів, що очікують на приєднання до Ходу.
- Залиште тут чоловік двадцять і най вони більше нікого не пускають до вашого приїзду.
---
Оглянувши коваля і наклавши йому на бік пов’язку з якоюсь маззю, двоє тамплієрів вже сідлали коней, а монах з Вінсентом направилися до собачої упряжки.
- Ми тільки вчотирьох поїдемо? - запитав Фабіан.
- Думаєш, забагато? - посміхнувся у відповідь один з братів-лицарів.
Зігмар і Ульріх Вульфи були призваними в ряди тамплієрів вже більше десятка років тому: з того часу, як прийшли з Ходу - урочистого процесу в Римі, обрані учасники якого причащалися зі святого Граалю.
Монах промовчав, так як не дуже розділяв оптимізм членів ордену, проте відсутність страху в їх очах обнадіювала.
---
Перед самим відправленням, Ульріх кивнув Зігмару:
- Дивно, що вони змогли втекти.
- Хочеш сказати, що ми дарма їм повірили?
- Щось тут не так.
- Не знаю, але їм же буде дорожче, якщо вони обманюють нас.
Після короткої розмови, вони послідували за упряжкою.
---
Помістя Феррана було безлюдним і порожнім. Повсюди валялися знекровлені трупи кіз, а на подвір’ї можна було побачити рештки тіл розірваних пастухів.
Вінсент стояв перед згарищем, що зосталося від його будинку і маєтку із зруйнованими хлівами для тварин.
- Тут все, над чим я працював все своє попереднє життя, а зараз це не більше ніж купка попилу.
- Ти поїдеш зі мною до Ватикану? - спитав його Фабіан.
- Можливо, але спочатку ми маємо покарати нападників, - зціпивши зуби, відповів коваль.
---
Вже ближче до ранку вони дісталися місця, де розташувалися для нічлігу збирачі данини з купцем.
Вози лежали перевернутими, повсюди були плями крові і сліди від нападу.
Ульріх зіскочив з коня, побачивши, як недалеко в кущах, біля трупа охоронця скупчилося пару постатей. Вони мали звіроподібний облік і саме допивали залишки крові жертви.
Події того вечора назавжди закарбуються в пам’яті Фабіана, саме тоді він вперше побачить, як працюють воїни-екзорцисти. Закляклі від страху, Вінсент з монахом лише встигли пригальмувати сани, коли один з лицарів на ходу скинув плаща і став перетворюватися на монстра-перевертня, що кинувся на нападників, зносячи їм голови і вириваючи серця. Ульріх тим часом вправно махав мечем, обезголовлюючи ікластих створінь, що шипіли і старалися оточити тамплієрів.
Битва була недовгою, після чого Зігмар погнався за парою вцілілих, що спробували втекти і зникнути в хащах.
Коли один з братів, Вульф, повернувся до попутників, Вінсент уважно поглянув на нього і запитав:
- Хто ви, в біса, такі?
- Ми - Інквізитори! - сухо відрубав той.
---
Зігмар прийшов назад уже в людському обліці. Хоч монах і розумів, що боятися нічого, але він, як і Ферран, ще довго скоса поглядали на братів по дорозі назад до фортеці.
---
Сонце вже було прямо над головою, коли вони прибули до комтурії тамплієрів, де на них чекала нова несподіванка: довгий стовбур диму підіймався далеко в небо від фортеці, що вся була охоплена вогнем.